В експозиції представлено близько 100 картин, написаних автором у різні періоди творчості, а присвячена виставка 75-річчю майстра. Столична публіка вперше побачила в повному обсязі полотна майстра (більшість робіт знаходяться у колекціонерів, серед яких — перші особи країни). За всім розмаїттям мальовничих засобів у полотнах Анатолія Сухоруких творчий почерк легко упізнати.
Цього року відбулося одразу дві персональні виставки А.Сухоруких — у сімферопольському Будинку художника та у київській галереї «Ню Арт». І якщо перша, присвячена 65-річчю Перемоги, була обмежена воєнною тематикою, то друга, присвячена ювілею автора, ретроспективно репрезентує практично всі жанри, в яких працює художник.
Тема війни знайома Анатолію Івановичу не з чуток. Він добре пам’ятає перший її день, який також став останнім, коли він бачив батька живим. Уже наступного дня сім’ю евакуюють до Камишова, потім до Казані, а в 1943-го Толя опиняється в Орлі, звідки родом батько, дід і прадід Сухоруких. У 1947 р. по колишній СРСР активно курсують «агітатори», які пропонують усім охочим переїздити до Криму, «очищеного» на той час від татар, гагаузів та інших «елементів». І мати Анатолія з чотирма дітьми починають нове післявоєнне життя в невеличкому селі Верхньосадове, а Крим стає для А.Сухоруких улюбленим місцем назавжди.
Воєнна тема знайшла відображення у творчості художника, коли його, студента останнього курсу Кримського художнього училища ім. Самокіша, призивають на строкову службу до армії. Всі три роки у Школі молодших авіаційних фахівців кожну вільну хвилину він малює. Олівець, перо, акварель постійно з ним. Анатолій не просто боїться втратити отримані в училищі навички, а продовжує шліфувати свою майстерність, думає про вступ до вишу... А підсумком багаторічних міркувань, спостережень на тему війни стала дипломна робота випускника Харківського художнього інституту «Матері Севастополя» — потужне, емоційне полотно, строге за кольорами і ретельно вивірене за композицією.
— За два дні до приїзду ДЕК, — згадує Анатолій Іванович, — ми з керівником диплома (О.Хмельницьким) взялися трохи поправити образ центральної фігури. Олександр Анатолійович дві години працював пензлем, а виходило чимдалі гірше. Тоді він каже: «Біжи на вулицю, хапай якусь бабцю й будемо писати її одразу на полотно». Виходжу на вулицю, а навколо одні щасливі, червонощокі розморені спекою, й усі бабусі без краплини трагізму. Повернувся до майстерні, взяв мастихін, стер усю роботу викладача й почав писати фігуру заново, орієнтуючись на образ власної матері, який був із самого початку. У якийсь момент чую, як Хмельницький за спиною сказав: «Стій, а тепер відійди й більше нічого не займай!..»
За рік полотно «Матері Севастополя» було відзначено як одна із кращих дипломних робіт на конкурсі молодих художників, випускників художніх вишів СРСР.
У 1966-му Сухоруких переїжджає до Севастополя, міста, яке ось уже понад 40 років хвилює, надихає його у творчості. Насичуючись кримським сонцем, вивчаючи всі нюанси світлових рефлексів, Анатолій невтомно пише безліч етюдів. Пейзажі Сухоруких — автентичні. «Вуличка старої Балаклави» з майстерно переданою грою сонячного світла не залишає у глядача сумнівів — це Крим, це притаманне лише йому спекотне повітря в полудень, його неспішно-тягучий ритм життя. «Автостанція», виконана в легкій, дещо наївній манері, також має цей «ефект присутності».
— Я якось ішов на ринок, — розповідає художник, — і по дорозі пройшов під квітучими вербами, аромат був просто приголомшливий, підняв голову й отетерів, Господи, до чого ж красиво (так в 1967 р. з’явилися «Верби Севастополя», один з улюблених мотивів у пейзажах Сухоруких).
У натюрморті талант художника проявляється досить широко й багатогранно. «Натюрморт із гранатами» — одна з перших робіт від приїзду до Севастополя. Молода сім’я вселяється у свою першу квартиру на вулиці Углицькій. Підвіконня із гранатами — саме в цій квартирі, з видом на Південну бухту, за вікном похмуро і сиро. Тут стан непогоди двоїстий: вона не лише зовні, а й усередині — молодий Сухоруких в епоху переможної ходи соцреалізму не затребуваний. Перші три місяці севастопольського життя він пише тільки величезні, триметрові щити для кінотеатрів.
«Натюрморт із черешнею» — робота іншого ѓатунку, тут художник гранично скрупульозний і допитливий. Подібні роботи задумуються заздалегідь. Сухоруких купує ягоду й уважно, година за годиною, вивчає всі світлотіньові нюанси, всі оптичні ефекти й лише потім починає писати, досягаючи досить вражаючої «жвавості».
У «Дзвіночках» видно ще одну, притаманну його роботам, рису — об’єднання теми натюрморту з пейзажним тлом. У ній же використовується й «фірмове» напрацювання Сухоруких — короткий, ємний олівцевий начерк, що стає основою майбутньої роботи. Такий малюнок, зроблений на дачі товариша, уже в майстерні перетворився на «Дзвіночки», не в останню чергу завдяки феноменальній колірній пам’яті художника.
Цікаві також багатофігурні композиції й серії з оголеною натурою. У «Дівчатах» (їх автор ласкаво називає «Капусниці») характерність персонажів виходить на перший план не лише завдяки тривалій роботі з натурою, а й завдяки особливому настрою, з яким писалася робота — легкість, щаслива безтурботність, що надає їй мажорного звучання.
Особливе значення у творчості Анатолія Івановича має портретний жанр. У майстерні художника на стіні завжди присутні чотири роботи — олівцевий малюнок студентських часів, акварель кінця 1960-х і два етюди олією початку 1980-х років. На всіх зображена Вона — Муза, дружина, любов усього його життя. Другокурсник Сухоруких познайомився з Валечкою Суворовою, студенткою бібліотечного факультету, на танцях. Кілька хвилин повністю перевернули його життя, прийшло абсолютно чітке усвідомлення, що ця дівчина — його доля... Хоча три роки він не зважився не лише освідчитися у своїх почуттях, навіть просто підійти до неї. І лише на останньому курсі, напередодні практики, за коротким періодом залицяння відбувається нарешті освідчення. 7 серпня 1966 року ЗАГС міста Верхньодніпровськ реєструє шлюб, і Валентина Суворова бере прізвище Сухоруких. Відтоді майже на всіх портретах вона головна героїня, художник так їх і називає: «Валентина», «Валюша». Щирість і любов, з якими виконані ці роботи, абсолютно вражають; та уважність, ніжність і уміння бачити в коханій жінці все нові грані лежать далеко за межами щоденності й здатні торкнути будь-яке серце. Лірика вищої проби втілена на полотні.
«Вона зробила мене людиною й художником», — часто повторює Анатолій Іванович і тягнеться за сигаретами... Тема ця болісна для нього. Валі не стало два роки тому... але життя триває, і щодня Анатолій Іванович приходить до своєї майстерні, працює не менше шести-семи годин. У будь-яку погоду. Без вихідних і свят. Мужня людина. Блискучий художник. Майстер...
ДОВIДКА «Дня»
Анатолій Іванович Сухоруких народився 20 грудня 1935 року в Новочеркаську, Росія. В 1960 році закінчив Кримське художнє училище ім. Самокіша. У 1966 році закінчив Харківський художньо-промисловий інститут. Із 1966 року живе і працює в Севастополі. З 1966-го — учасник міських, обласних, республіканських виставок. З 1973-го — член НСХУ. З 1997-го — організатор і керівник щорічних Всеукраїнських «Севастопольських пленерів». З 1998 року — заслужений діяч мистецтв України. З 2009 року — народний художник України.
