У Києві Кшиштоф Зануссі завжди бажаний гість. Майже щоосені він приїжджає до нашої столиці на запрошення МКФ «Молодість», де якщо не засідає в журі, то проводить семінари або майстер-класи. Цього разу польський режисер приїхав до України у своїх справах, але його одразу запросили на Міжнародний фестиваль мистецтв ім. Михайла Булгакова, де він не лише розповів про своє ставлення до творчості письменника, а й розпочав публічне дводенне читання роману «Майстер і Маргарита».
«УВІЙШОВШИ ДО ЄС, ПОЛЬЩА ПОВЕРНУЛАСЯ ДОДОМУ»
— Пане Зануссі, вас запросили взяти участь у булгаковському фестивалі, чи правда, що ви не в захваті від творчості письменника?
— Я шанобливо ставлюся до Булгакова, але це не мій письменник. Я за освітою фізик, раціоналіст, я глибоко вірю в людський розум. І я вірю в Бога. Я знаю: якщо Бог захоче мене покарати, він знайде спосіб, як це зробити, але не думаю, щоб це були якісь, скажімо, язичницькі способи. І цей язичницький підхід до життя мені чужий. Але це не означає, що Булгаков для мене зовсім нецікавий, він мене інтригує, я хочу його зрозуміти, тим більше, що в Польщі Булгаков дуже популярний. Але на нашому західному кордоні його популярність закінчується. У Франції, у Великій Британії, в Італії його не знають, але знають, наприклад, Буніна. Чомусь Європа Михайла Афанасійовича не прийняла. Особисто мене письменник вражає своєю фантазією, але я до кінця так і не можу зрозуміти, наскільки треба його сприймати всерйоз, а наскільки все це просто вигадка.
— Справа, напевно, не лише в Булгакові, свого часу ви не дуже втішно висловилися про сучасний стан літератури…
— Так, я говорив, що роман як літературна форма, яким він був у XIX і XX століттях нині фактично зник. І я сьогодні не чекаю великих романів. Тепер взаєморозуміння між людьми виникає на основі образів і звуків, а не на основі абстрактних ідей. Мені здається, що це відкриває нові можливості. Ми знаємо, до чого нас привело друковане слово — на основі абстрактних ідей виникли ідеології, а потім були ГУЛАГ і концтабори... Зараз ми не читаємо, а більше дивимось. Якщо раніше, наприклад, ми читали Ніцше і він вражав, то тепер, вдивляючись на його фотографію, я бачу, що він божевільний. І вже більше його не читаю. Коли я виступаю по телебаченню, люди мені кажуть: «Ти мав гарний вигляд». «А що я говорив? — запитую їх. «Ну, ти мав слушність…». «Але що я сказав?» «Знаєш, зачіска в тебе, все ж таки, була не дуже хороша». Приблизно! Така розмова часто повторюється. Це свідчить про те, що люди зі мною спілкувалися, але на слова ніхто не звертав уваги. У зачісці проявляється мій стан, у тому, нервово я поводжуся чи спокійно… Ми входимо в епоху, коли наше взаєморозуміння виникає на основі образів, звуків, а не абстрактних слів, і це буде головним каналом спілкування. І це на краще, бо ще гірше, ніж у минулому столітті, вже не може бути. Я сподіваюсь.
— Які сподівання ви покладаєте на вступ Польщі до ЄС?
— Польща завжди перебувала в латинському колі культури і наше повернення до Західної Європи — це повернення додому. Ми відчуваємо, як підвищуються загальні стандарти життя, але знаємо, що доведеться зіткнутися з труднощами, насамперед із конкуренцією, боротьбою егоїзму. У Європі, на жаль, відчувається дефіцит духу. У західних школах протягом останніх років, можливо, через вплив марксизму, дуже багато уваги приділяють економічним відносинам і дуже мало світогляду, як елементу, що визначає спосіб поведінки в житті.
— Пане Кшиштофе, як ви ставитеся до глобалізації?
— Це як кліматичні зміни — ми не можемо це обговорювати, це просто існує. Треба знайти собі місце в цій глобалізації. Намагатися впливати на неї, щоб вона розвивалася в позитивнішому напрямі. На мій погляд, вона в багатьох аспектах дуже корисна, допомагає людству.
«НАША ПУБЛІКА ГОТОВА ПІДТРИМУВАТИ СВОЄ КІНО»
— Ваші фільми завжди порушували соціально значущі проблеми, над чим ви тепер працюєте?
— Знімаю картину «Persona non grata». Це спільний проект Польщі, Росії й Італії. Дія фільму відбувається в Уругваї. Польський дипломат раніше боровся за свободу, але одного разу він прозріває і розуміє, що той світ, у якому ми живемо, не такий яскравий, як він собі нафантазував. У стрічці порушується тема розчарування в свободі. Вона виявилася зовсім не такою, якою ми її уявляли. У картині я не обходжу увагою непросту проблему ставлення до Росії, до росіян, нашої дружби та нашої постійної недовіри. З російської сторони в фільмі знімається Нікіта Міхалков, із польської — Ольбрихський і Запасевич, зайнято в картині також кілька чудових італійських акторів.
— У вашому останньому фільмі «Доповнення» йдеться про духовну, релігійну кризу. Наскільки ця проблема зараз актуальна для Польщі?
— Те, що відбувається з героєм, я би кризою не назвав, оскільки герой залишається віруючим до кінця. Проблема цього фільму зачіпає те, як знайти своє покликання. Саме навколо цього вибудовувалася вся розповідь. У Польщі жодної кризи релігійності немає, хоча багато хто її постійно чекає. А вона все не приходить. Існує, звісно, в середовищі католиків певний розкол, оскільки існують віруючі вищого та нижчого рівня. Але це неминучі витрати розвитку сучасного суспільства.
— Скільки сьогодні в Польщі на рік знімають фільмів?
— У середньому 25 картин. Більшість із них роблять на дуже невеликі гроші. Їх створюють на DVD, на відео, а потім переносять на 35-міліметрову плівку. На жаль, багато картин зроблено не професіонально, в них відчувається любительський характер режисерів.
— Польський глядач дивиться своє кіно чи віддає перевагу зарубіжній кінопродукції?
— У нас були періоди, коли глядачі захоплювалися вітчизняним кіно. Так, у 1999 році ми були в Європі чемпіонами: 65% квитків (завдяки фільмам Гофмана та Вайди) продали на польські картини. Але взагалі, як правило, з’являється одна чи кілька гідних картин, які проходять на аншлагах і збирають величезні гроші, а інші одразу сходять з екрана. Але й серед американських картин є такі, які сходять з екранів після тижня прокату. Скажімо, одна з п’яти картин провалюється одразу, люди на неї зовсім не ходять. Подивитися кіно в нас — дороге задоволення, тому глядач добре подумає, на яку картину піти. Тим часом, наш глядач готовий підтримувати своє кіно, треба лише до нього пробитися, знімаючи цікаві фільми. Кінотеатрів у нас зараз багато, шкода тільки, що державних майже не залишилося. А мали б бути, як, наприклад, у Німеччині чи у Франції, де існує мережа державних або громадських кінотеатрів.
— Яке кіно, крім вітчизняного та голівудського, потрапляє на польські екрани?
— За договором Європейського співтовариства, кожна країна повинна показувати певний відсоток європейських картин, за це кінотеатри отримують фінансову підтримку. І такі кінотеатри, які є в усіх великих містах, трохи допомагають європейському кіно.
— Як у нових умовах ваш кінематограф має намір протистояти Голівуду?
— Немає єдиного рецепта протистояння Голівуду, цьому гіганту, який вміє захоплювати людей. Звичайно ж, має бути державний захист свого виробника та ринку. Але ми повинні навчитися захоплювати свого глядача новими способами. Були часи, коли голівудські картини нам були зовсім нецікаві. Я пам’ятаю свого батька, який не любив ходити на американські фільми. Він говорив, що вони розраховані на служниць, шоферів. І це справді в основній своїй масі були безглузді картини. З іншого боку, європейське кіно. Був Фелліні, Антоніоні, Бергман, Тарковський, Кислевський, які давали світу дуже достойні фільми. Але зараз не можна сказати, що європейські картини володіють якимсь особливим достоїнством, бо серед них дуже багато недостойних уваги серйозного глядача, а в американських фільмах можна знайти багато цінного. В американців є величезна енергія, хоча Голівуд протягом останнього часу, вже трохи вичерпався. Він також потребує реформи, в нових сюжетах, у нових підходах. Сподіваюся, вони знайдуть вихід зі своєї ситуації, а ми знайдемо наш європейський спосіб, як розважати та як звертатися до нашої публіки.
— Чи існує ще ваша школа продюсерів?
— Ця школа — швидше легенда, міф. Просто мій будинок відкритий, і я до нього запрошую людей. У мене постійно гостюють молоді режисери, актори, продюсери з різних країн. Я викладаю в університеті в Катовіце, а також читаю лекції по всьому світу — від Осло, куди незабаром поїду, до Москви, Делі, Нью-Йорка тощо. Коли я знаходжу час, то із задоволенням їжджу світом та спілкуюся з молодими людьми.
«ВІДПУСТКА МЕНІ ЗНАДОБИЛАСЯ Б, ЯКБИ Я ПРАЦЮВАВ У БАНКУ»
— На ваш погляд, які країни сьогодні найперспективніші стосовно кінематографа?
— Сьогодні не можна говорити про кінематографічні країни, швидше йдеться про людей, про авторів. Наприклад, фільм Звягінцева «Повернення» переміг на Венеціанському кінофестивалі, або з’явилося ще дві-три вдалі російські картини, то це не країна — герой, а талановитий режисер. Або Альмадовар — це не Іспанія, це насамперед сам майстер кіно Альмадовар. Хоча, звісно, час від часу з’являється якийсь відчутний поступ у тій або іншій країні. Прикладом може слугувати Корея. Від них до нас йде величезна хвиля картин, які ми для себе відкрили, хоча раніше їхнє кіно мало хто дивився. Протягом останніх років проявляється цікавість до азіатських картин, але в часи глобалізації не так важливо, якій нації належить фільм, важливо, який сюжет.
— Виробник побутової техніки фірма «Зануссі» настільки популярна. Чи маєте ви якийсь стосунок до цього бізнесу?
— Жодного, хоча я знайомий із власниками фірми. Вони є нашими дуже далекими родичами. Мені приємно, що в мене є такий зв’язок зі своїм корінням, із Венецією, звідки наша сім’я походить. Італійці часто при зустрічі запитують про мою роботу. А мені в свою чергу цікаво, як працює їхнє виробництво. Наше життя дуже відрізняється. Мої італійські родичі досить успішні люди в бізнесі, а я себе вважаю досить успішною людиною в кіно. Я пам’ятаю, як засновник фірми говорив, що його метою було не просто заробити величезні гроші. Для нього було важливо, що він своєю технікою допомагає людям, для яких холодильник «Зануссі» став першим у житті. Зараз ситуація інша, холодильники мають усі. Нині їхньою головною турботою є зростання безробіття через модернізацію виробництва. Отака цікава зміна сталася в житті нашої цивілізації. І з цього моменту виникає запитання, як жити людині, якщо вона має гроші, а роботи не має? І тоді стає запитаним художник, який намагається зачепити думку, душу людини. Отже, ми зараз потрібніші, ніж в інші епохи.
— Ви відчуваєте себе потрібним?
— Постійно ставлю перед собою це запитання. Мені дуже важливо отримати на нього чесну відповідь. Не хочу обманюватися. Якби я мав докази, що вже нікому не потрібен, то пішов би на пенсію. Художник повинен постійно перевіряти, чи допоміг його твір комусь, чи сподобалося? Якщо ні, він повинен піти. У кіно та театрі не існує раз і назавжди виданого патенту. Немає жодних заслужених і народних артистів, як у вас, які вірять, що вони стали заслуженими на все життя. Якщо не можеш щоразу привабити глядача, не можеш бути потрібним і програєш у порівнянні з молодим режисером — іди на пенсію. Я свою запитаність постійно намагаюся підтверджувати. Я багато спілкуюся, їжджу світом, читаю лекції, беру участь у різних заходах — у цьому також виражається моє бажання дізнатися, що я комусь потрібен. Своїми фільмами я звертаюся до інтелігенції, яка є найважливішою частиною суспільства. Історію рухає еліта, а не маси, як вірили марксисти. Мені важливі ті люди, які перебувають у авангарді, — не в значенні освіти чи суспільного становища, що дає їм вплив, а в значенні бажання змінити життя на краще, добитися правди. Ось із ними я й хочу розмовляти.
— Чи є у вас, з огляду на вашу зайнятість, життя поза роботою?
— Це складне запитання, бо вслід за ним виникає друге запитання: а що я вважаю роботою? Усе, що я роблю, це так чи інакше робота. Відпустки у нас із дружиною бувають надто рідко, і коли я їжджу на лижах, то це, безумовно, вже не робота. Коли я іду на пляж, це не робота. Але більше трьох днів я на пляжі не витримую. Навіть у наймальовничіших місцях планети три дні відпочинку — і мені вистачає з головою. А потім уже хочеться з кимось про щось цікаве поговорити, почитати. Що таке відпустка? Відпустка мені знадобилася б, якби я працював у банку, а творча робота відпустки не потребує.
ДОВІДКА «Дня»
Кшиштоф Зануссі народився 17 червня 1939 року в Варшаві. Перш ніж стати одним із найвідоміших польських режисерів кіно, телебачення та театру, вивчав фізику в Варшавському університеті (1955 — 1959) та філософію в Краківському (1959 — 1962). Із 1958 року знімав любительські фільми, які отримали низку премій. Вступив на режисерський факультет Лодзінської кіношколи, яку закінчив у 1966 році. Дипломний фільм Зануссі — «Смерть провінціала» (Death Of A Provincial, 1966, приз на МКФ у Венеції та головна премія на МКФ в Мангеймі, 1967). Автор низки документальних і телевізійних фільмів, у тому числі «Обличчям до обличчя» (1967) і «Залік» (1968). Перший повнометражний фільм — «Структура кристала» (Struktura Krysztalu, 1969) одразу визначив місце режисера в польському кіно, закріпивши за ним амплуа холодного раціоналіста, безпристрасного дослідника звичаїв сучасної польської інтелігенції, схильного до постановки найскладніших екзистенціальних проблем.
Із початку 70-х років Зануссі — один із найпрацездатніших режисерів польського кіно, котрий знімає одну-дві картини щорічно, чергуючи фільми повнометражні з телевізійними, в яких — на малій площі — він нібито «відпрацьовує» проблематику та сюжетику «великих» стрічок. Серед цих фільмів — «За стіною» (1971, головний приз на МКФ в Сан-Ремо), «Роль» (1971, ФРН — Польща), «Гіпотеза» (1972, у ФРН), «Нічне чергування» (1975, у ФРН, спільно з Є. Жебровським), «Дім жінок» (1977, у ФРН), «Дороги в ночі» (1979, у ФРН), «Парадигма» (1985, ФРН — Франція). Із повнометражних картин для кіно найзначніші «Сімейне життя» (Zycie Rodzinne, 1971, приз на МКФ у Чикаго), «Ілюмінація» (Iluminacja, 1973, головна премія, призи ФІПРЕССІ й екуменічного журі на МКФ у Локарно-73), «Квартальний баланс», 1974), «Захисні кольори» (1976), «Спіраль» (Spirale, 1978, премія екуменічного журі в Каннах-78, спеціальний приз на МКФ у Чикаго), «Константа» (The Constant Factor/Constans, 1980, приз за режисуру на МКФ в Каннах), «Імператив» (Imperativ, 1982, ФРН — Франція, приз на МКФ у Венеції), «Рік спокійного сонця» (Rok Spokonjnego Slonca, 1984, Польща — Західний Берлін — США, головна премія на МКФ у Венеції), «Стан володіння» (1989), «Галоп» (1995), «Брат нашого Бога» (1997).
Зануссі займається викладацькою роботою, є автором кількох збірників теле- та кіносценаріїв (частково спільно з Є. Жебровським), книжок «Бесіди про любительське кіно» (1978) та «Час помирати» (1997). Лауреат «Преміо Давид Еуропео» (Італія) за творчість загалом. Художній керівник творчого об’єднання «Тор» із 1980 року, віце-голова Союзу польських кінематографістів (1974—1983). Кшиштоф Зануссі є особистим другом та радником Папи Римського Івана Павла II.
