У рамках робочого візиту президента Російської Федерації Володимира Путіна до України відбулася зустріч керівника Федерального агентства РФ із питань культури та кінематографії Михайла Швидкого з міністром культури та мистецтв України Оксаною Білозір. На ній було окреслено стратегічні плани співпраці у сфері культури між нашими двома країнами.
«ПОТРІБЕН ПРОТЕКЦІОНІЗМ, А НЕ ЗАБОРОНИ»
— Наша зустріч з Оксаною Володимирівною пройшла неформально, — наголосив Михайло Юхимович Швидкой. — Ми прояснили свої позиції в подальшій співпраці. Сьогодні Міністерство культури України лише формується, і наша зустріч — знак певного неформального підходу до російсько-українських відносин. Нам треба вибудовувати відносини з тієї реальності, що існує сьогодні. У цьому сенсі діячі культури допоможуть створити важливий контекст, що може вирішувати будь-які проблеми — економічні, політичні.
Я запропонував Оксані Володимирівні перелік наших проектів, які ми зможемо реалізувати в 2005—2007 роках. Ми домовилися, що до початку квітня проведемо інвентаризацію своїх програм й укладемо протокол на найближчі три роки. Йдеться про дуже великі проекти, до яких слід ретельно підготуватися. Зокрема, проведення гастролей Большого та Маріїнського театрів у Києві й, можливо, у Львові. У Большого театру жорсткий гастрольний графік (і 2006, і 2007 роки в колективі практично розписані). Українська сторона хоче, щоб були представлені останні роботи театру. У 2006 році ми відзначатимемо 100- річчя Шостаковича і покажемо балети, поставлені на його музику. Нині в репертуарі Большого театру є «Світлий струмок» і «Болт» Шостаковича, а незабаром Юрій Григорович відновить балет «Золоте століття». Ми запропонували включити в цей тур балети Баланчина, твори Форсайта і Ратманського, показати потенціал балетної трупи. Привеземо й оперні вистави. Вибір є: «Фальстаф», «Мадам Баттерфляй». 23 березня відбудеться прем’єра опери «Діти Розенталя» (музика Леоніда Десятникова, лібрето Володимира Сорокіна), яку поставив знаменитий литовський режисер Еймунтас Някрошюс. Думаю, що ця фантастична історія про створення вченим п’яти клонів композиторів- класиків: Моцарта, Вагнера, Чайковського, Мусоргського та Верді зацікавить українську публіку.
Основне приміщення Большого театру закриється на ремонт влітку 2005 року, а реконструкцію Маріїнського театру розпочнуть восени 2006 року, і ми повинні так вибудувати графік, щоб розвести гастролі цих колективів в Україні.
Цього року проведемо обмінні гастролі Московського художнього театру ім. А. Чехова та Національного драматичного театру ім. І. Франка. Щиро кажучи, з подивом прочитав інтерв’ю віце-прем’єр-міністра України Миколи Томенка, в якому він дивувався: чому в Днях культури України в Росії брав участь Київський театр російської драми ім. Л. Українки? Я нікого не хочу засуджувати, але для мене російські театри, які працюють в Україні, — це також українські колективи. Коли ми готували проект Днів культури, то хотіли показати, що у вашій країні російську культуру не утискають, вона повноцінно та нормально існує. А гастролі українських російських колективів стали відповіддю на цілу низку запитань, які часто ставлять російські громадяни. Я вважаю, що контакти між нашими країнами повинні показувати різний сектор: українські колективи, які працюють у РФ, та російські в Україні.
У жовтні ми чекаємо в гості ваших естрадних артистів. Проведемо концерт популярної української музики в концертному залі «Росія», познайомивши москвичів і гостей столиці не лише з відомими майстрами, а й молодими артистами, групами, яких росіяни практично не знають.
— Михайле Юхимовичу, але ви не можете заперечувати, що обсяги українського мистецтва в Росії та російського мистецтва в Україні непорівнянні?
— Одна з тем нашої зустрічі з Оксаною Білозір була присвячена саме тому, що російського мистецтва в Україні багато, а українського мистецтва в Росії — мало. Я сказав, не лукавлячи, що скільки Україна зможе представити свого мистецтва — стільки ми готові прийняти. Усе питання в тому, що російська культура до вашої країни приходить так, як до нас приходить американська культура. Вона йде поверх бар’єрів і дуже часто на комерційній основі. Ми з Олександром Голутвою (моїм заступником) тривалий час вели наполегливу боротьбу проти такої експансії. Але переконалися, що популістські методи неефективні і квотами проблеми не вирішиш.
Якби ми ввели квоти, то припинилося б будівництво нових кінотеатрів по всій Росії. Їх будують приватні особи і вони заробляють гроші за рахунок показу американських фільмiв, і це, на жаль, наша реальність. Я згоден, що сьогодні російський ринок для українських артистів закритий, але так сталося не зі злого умислу. Наш ринок закритий і для багатьох російських виконавців. У шоу-бізнесі діють визначені механізми, і цей «джентльменський набір» ви бачите з екранів ТБ. Туди важко пробитися новачкам. Триває битва за гроші, за публіку. Нібито і велика Росія, а кількість людей, здатних заплатити за квиток на концерт, гонорар артисту — не настільки велика. І ще. Артисти, які потрапили в пул, цей ринок дуже оберігають. Нещодавно ми провели конкурс артистів естради і відкрили кілька цікавих облич, але їм пробитися важко. Доводиться буквально пропихати їхні виступи на ТБ. Наприклад, ми з популярним співаком Левом Лещенком хочемо провести фестиваль-конкурс патріотичної пісні. Я вважаю, що пісні про любов — теж патріотичні. Можна любити Батьківщину або матiр, а можна жінку або чоловіка — це справа смаку. Тож переможців ми хочемо показати в різних музичних передачах, але зробити це буде непросто. У нас за ефіри треба платити... Але попри перешкоди, я впевнений, талант завжди проб’ється. Можливо, комусь Андрій Данилко подобається, комусь ні, але його сценічна маска (Вірка Сердючка) — нині в Росії один із найпопулярніших персонажів. А Данилко сьогодні отримує гонорари нарівні з найдорожчими артистами — Максимом Галкіним й Аллою Пугачовою. У Росії затребувана й творчість лідера української групи «ВВ» Олега Скрипки. У нас нараховуються кілька кіл прокату і дуже активно розвинулася клубна естрада. Чимало артистів заробляють там досить пристойні гроші, зокрема ваша група «Віа Гра»...
Я хочу наголосити, що в Росії ніхто штучно не перешкоджає українським артистам. Ми не нав’язуємо російську книжку, кіно, естраду українцям, але коли тут є наша аудиторія, є попит, тобто є й пропозиції. Ви можете ввести квоти, наприклад на книжки, і тоді виникне «чорний» книжковий ринок. Тому я вважаю, що в культурі потрібен протекціонізм, а не заборони. Держава обов’язково повинна вкладати гроші в культурологічні проекти.
— До речі, багато російських режисерів скаржаться, що великі кінотеатри неохоче демонструють російські фільми. У нас в Україні на сьогодні стрічок знімають дуже мало, а проблеми ті самі. Як ви вирішуєте питання з прокатом?
— У Росії нове покоління кінотеатрів знаходиться в приватній власності. А це приблизно 750 екранів, і кількість кінотеатрів росте, як гриби після дощу. Нові кінотеатри — це цілі ігрові комплекси з хорошими супутніми послугами: гральними автоматами, кафе тощо. Сьогодні кінотеатри заробляють до 60% саме на супутніх послугах. А динаміка така: коли в 2000 році ми зробили 15 ігрових картин, то в жодному з 200 тодішніх нових кінотеатрів, обладнаних за останнім словом техніки, ніяка вітчизняна стрічка не йшла! Зате в 14 тисячах сільських установок демонстрували виключно російські, ще радянські картини. Сьогодні на рік ми випускаємо 143 ігрові картини. З них приблизно 80 — за участі держави. Плюс — близько тисячі годин знімаємо серіалів. Якщо подивитися статистику за 2004 і 2003 роки, то доходи від російського кіно збільшилися на 275%, а кількість відвідувань зросла на 53%. Пояснюється це тим, що російське кіно не йшло в нових кінотеатрах!
Сьогодні в нас з’явилося багато російських стрічок, а прокатникам уже бракує американських фільмів. Ми вважаємо: коли в РФ з’являться дві тисячі залів нового зразка, то в них 25% прокату займуть російські картини. Якщо в 2003 році в нових залах було 3% російського кіно, то сьогодні вже 10%.
Старі установки — ось наше основне поле показу російських стрічок. Саме там 30% глядачів дивляться вітчизняні фільми, але дохід від таких показів всього 13%. Сьогодні для нас важливо, щоб російські картини потрапили в нові кінотеатри, бо туди ходять глядачі від 15 до 40 років. Це найактивніша аудиторія. Вони є майбутнім країни, і для нас важливо, щоб молодь полюбила російське кіно.
Я згадую, як чотири роки тому ми з Олександром Голутвою мріяли, щоб у РФ з’явилося індустріальне кіно, щоб воно приносило дохід. Думаю, що через рік-два це обов’язково станеться. І нам доведеться зайнятися арт-хаусом. Як тiльки індустріальне кіно почне повертати гроші, вкладені в його створення, і запрацює на себе, з’явиться багато людей, зацікавлених не лише будувати кінотеатри, а й давати кошти на виробництво фільмів.
«РЕЖИСЕР КЕРУВАВ КІНОВИРОБНИЦТВОМ У МИНУЛОМУ ЖИТТІ»
— Як вам вдалося реанімувати російський кінематограф?
— Держава допомогла. Вона всемеро збільшила фінансування кіновиробництва. Цього року на кіно ми витрачаємо приблизно два мільярди триста мільйонів рублів (понад 70 млн. доларів), наступного року цю цифру ми пропонуємо збільшити до $100 млн. І ця цифра буде постійною. Така сума потрібна для того, що в Росії нормально розвивалося кіно. З’явилися й інвестори, готові вкладати кошти в кіновиробництво, але вони, звичайно, розраховують отримати прибуток. Крім того, в нас дуже розвинувся рекламний ринок і телебачення теж почало вкладати кошти в кіно.
Коли ми почали «Російський проект», а це був час після дефолту, грошей на закупівлю закордонних картин не було, і ми почали знімати власні серіали. Вони обходилися нам у $12 тис. Над нами сміялися, показували пальцями, але наш шлях виявився правильним. Сьогодні в серіал ми вже вкладаємо до $200—250 тис., і 45—50% телепоказів на тиждень — вітчизняні серіали та фільми.
ТБ відреагувало автоматично й економічними методами. У 1998 році наш рекламний ринок становив 70 млн. доларів, а нині він уже перевищив мільярд. Саме це дає можливість працювати, знімати картини. Тому я повторю, що квоти вводити завжди безглуздо. Квота — поганий інструмент захисту. Потрібні інші заходи. Усі проблеми моїх українських колег мені зрозумілі. Вони хочуть, щоб українська культура посiла гідне місце не лише всередині країни, а й лідирувала в обмінах із сусідніми країнами, але для цього потрібен протекціонізм і нічого іншого. У нас ті самі проблеми. Послухайте депутатів Думи. Мало не в кожній промові охкання: «Російська культура загинула, вона померла. Варто заборонити американську культуру»!
— Таким шляхом пішли французи та досягли результату…
— Франція бореться з англомовною культурою маркірованим податком, ввівши спеціальний податок. Приблизно так чинять і поляки. Я вважаю, що для Росії маркірований податок непридатний. У нас немає того валу, що є у Франції чи Польщі. Коли дохід від кіно перевищить мільярд доларів на рік, тоді є сенс вводити маркірований податок. А сьогодні, коли в РФ він ледве підбирається до 400 млн., це безглуздо. Побільшає кількість перевіряльників, котрі «з’їдять» гроші, які відмаркірують на цих податках.
— Наше нове керівництво кіностудії ім. О. Довженка переносить свою роботу на рейки кінофабрики. Це викликає неприйняття старшого покоління українських режисерів. «Мосфільм» уже пережив період трансформації і нині працює за висхідною. З огляду на ваш досвід, кінофабрика — це добре?
— Я вважаю, що коли та сама компанія є і кінофабрикою, і продюсерською конторою, і творчими майстернями, то це «радянський феодалізм». На початку 1990-х усі творчі об’єднання «Мосфільму» виділилися зі студії та створили власні продюсерські компанії. Хоча «компанія» — досить голосно сказано. Часто це була одна кімната, в якій стояли два столи, комп’ютер, телефон і сиділа секретарка, яка була одночасно й бухгалтером. Кінофабрика та продюсерська компанія — різний бізнес. Сьогодні в російському кіно головним партнером держави є продюсер, а не режисер. Режисер керував кіновиробництвом у минулому житті. Про це час забути. Адже режисер жодної відповідальності за бізнес не несе. Навпаки, його завдання — витягти з держави якнайбільше коштів. Він не замислюється про те, хто дивитиметься його картину? А продюсер сьогодні є відповідальнішим персонажем. Але і його ми орієнтуємо, що є індустріальне кіно, а є арт-хаус: «Нічна варта» Тимура Бекмамбетова, а є «Сонце» Олександра Сокурова. Не хочу втручатися в українські кіносправи, але з нашого досвіду я знаю, що треба працювати з продюсерами. А кінофабрики повинні бути кінофабриками, надаючи послуги різним кіновиробникам.
— Багато років між нашими країнами тривають розмови про необхідність створення Українського телеканалу в Росії, що треба видавати газети, журнали. Це питання коли-небудь зрушить із місця?
— Ми говорили про це з Оксаною Білозір. Справді, у вас транслюють різні російські канали, багато передач iдуть по «Інтеру», «1+1», «ТЕТ» тощо. А в Росії це лише локальні ефіри на місцевих телемережах, наприклад, у районах компактного проживання українців — у Західному Сибіру, на Кубані. Питання створення Українського ТБ у РФ дуже складне. Думаю, що спочатку можна створювати радіопередачі, а потім і телеканал. Є одна проблема. Поки ми ТБ чи радіо не поставимо на бізнесові рейки, то всі наші починання зазнають краху. Можна на державному рівні створити щось важливе. Ну, надуємо ми щоки, відрапортуємо, але якщо наш продукт не буде затребуваний суспільством, то канал не матиме перспектив.
Я вважаю, що має йти ініціатива від українців, але не декларації, а конкретні пропозиції, наповнені доцільністю (культурною, освітньою, економічною).
Ми хочемо видавати російсько-українську газету, щоб публікувати в ній матеріали про наші відносини, а також про світові проблеми, що зачіпають інтереси наших країн.
«МАСКУЛЬТ ДО КУЛЬТУРИ НЕ МАЄ ЖОДНОГО СТОСУНКУ»
— Не є таємницею, що багато українців, які живуть у Росії, асимілюються. Мине ще трохи часу і вони взагалі рідну мову забудуть, якщо ми нічого не робитимемо.
— Сьогодні діти в Росії вчать англійську мову, щоб працювати в інтернеті чи поїхати вчитися за кордон. А українці, якщо хочуть здобути освіту в престижному російському вузі, вчать російську мову. Це наша реальність. Можна заклинати Толстим, Достоєвським, Шевченком, Франком, Старицьким, але якщо завтра для України буде важливий німецький ринок, тоді всі почнуть вчити німецьку мову. Я згоден, що треба створювати протекціонізм національному, і це є клопотом держави. Так, наші економісти кажуть: розширюється ринок платних послуг у культурі. У Росії його можна порівняти з консолідованим бюджетом. Чим ширший ринок платних послуг, тим більше держава повинна давати грошей на культуру. Ринок платних послуг — це глянсові журнали — космополітична культура, яка однакова в РФ, Україні, Польщі, Німеччинi, Чехії, США й інших країнах. Маскульт до культури не має жодного стосунку. Англійська мова інтернету не має нічого спільного з мовою Діккенса та Шекспіра. Тому державі потрібно давати великі гроші на сегмент, пласт культури, який ринок не регулює. Це насамперед проекти, пов’язані iз самодіяльністю, етнографією, автентикою, фольклором, пам’ятниками культури...
Я побував у Театрі ім. І. Франка, подивився останню виставу «Пігмаліон», поставлену Сергієм Данченком, і ще раз переконався: який правий був режисер, що послідовно у своїй творчості (у Театрі ім. М. Заньковецької, а потім і на франківській сцені) вміло поєднував традиційну українську та європейську культуру. Данченко довів, що українська культура дуже чуйна й одночасно вона може «переварити» будь-які іноземні впливи. Тому проблема російської й української культур пов’язана з одним — ми повинні ввійти в глобальний світ, а клопіт наших держав полягає в тому, щоб зберегти свою самобутність, своє національне коріння.
Ми домовилися з О. Білозір, що доцільно проводити «круглі столи» з питань культури, запрошуючи до дискусії представників російської й української інтелігенції, обговорюючи найважливіші та найгостріші питання. Будь-який радикалізм — націоналісти чи ліберали — поганий. Петро Струве, відомий російський економіст і політик, казав: «Я західник і тому патріот. Я — західник і тому державник». Це поєднання парадоксальне: спрямованість до загальносвітових цінностей й одночасно зв’язок із корінням.
«ПОТРІБНА НЕ ДЕМОНСТРАЦІЯ ДРУЖБИ, А СПІЛЬНА РОБОТА»
— Які, на ваш погляд, у наших країн були вдалі спільні проекти в сфері культури, а що не вдалося реалізувати? У чому ви вбачаєте точки зіткнення в майбутньому?
— Культура — дуже тонко настроюваний механізм. Зараз такий час, коли треба уникати парадності, декларацій, демонстрацій дружби, а разом працювати. Слов’янський світ — це не порожній звук, а наша реальність. Між нашими народами вікові традиції: політичні, історичні, культурні. Ми повинні прийти до щоденної роботи, не декларативних, а загальнолюдських контактів. Відносини культур — це відносини між художниками, носіями культури. Якщо культура іншої країни готова сприйняти іноземне — це одне, а якщо ні, то силою не будеш милою.
З успіхів можна назвати театральні проекти Андрія Жолдака, який працював із російськими артистами. Режисер досяг чималих успіхів. У вас є феноменальний актор Богдан Ступка. У його творчості виражений національний дух України, і Богдан Сильвестрович затребуваний у світі. Будь-який фільм із його участю викликає величезний глядацький інтерес. Можна назвати останні приголомшливі роботи актора в картинах «Свої» Дмитра Месхієва та «Водій для Віри» Павла Чухрая. На мій погляд, Театр ім. І. Франка у виграшному становищі, оскільки Богдан Сильвестрович очолює цей чудовий колектив. Богдан Ступка — це бренд, на який іде театрал. Можна змінювати менеджерів, а призначити Ступкою неможливо. І також не можна призначити нікого Рєзниковичем. Ці майстри можуть подобатися і не подобатися, політично когось влаштовувати та не влаштовувати, але вони — самобутні особистості.
Можна згадати баса Тараса Штонду, який є солістом Національної опери України та Большого театру, чи тенора Володимира Гришка, який виступає не лише в Київській опері, а й у Маріїнському театрі. І таких прикладів можна назвати багато.
До спільних успіхів я зараховую наші кінопроекти з Кірою Муратовою. У нас є великі перспективи в області кінематографії. Думаю, що ми візьмемо участь у міжнародному проекті «Тарас Бульба». До речі, я був прихильником спільних зйомок картини Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», але в Росії за цю ініціативу нажив багато недругів. Мене закидали, що «проштовхую своїх — українців»...
— У вас дуже колоритне прізвище Швидкой — такий собі російськомовний варіант від українського «швидкий» — прудкий, моторний. Чи немає у вашому родоводі українського коріння?
— Багато хто вважає мене українцем. Тим паче, що мову я розумію, навіть можу дещо сказати українською. Наш рід iз України, але всі євреї. Батько народився в Хмільнику Вінницької області (на жаль, він уже помер). Він осиротів у період Першої світової війни. Із 12 років йому довелося працювати на Донбасі, потім став головою колгоспу (за призовом 25-тисячників), служив в армії тощо. Могили моїх родичів тут — в Україні...
У нас є цікаві театральні пропозиції, зокрема спільні постановки музичних вистав. Ми готові проводити разом фестивалі, концерти, виставки, пленери. Треба налагодити питання відносин між російськими й українськими письменниками, видання їхніх творів. Це тонкий і важкий момент. Треба подумати про ступінь державних зусиль у цьому важливому питанні. Необхідно залучити до цієї роботи гарних перекладачів і тоді про твори українських письменників дізнається ширше коло російських читачів. У нас нещодавно переклали і, на мою думку, вдало, Юрія Андруховича. Я вважаю, що все те на книжковому українському ринку, що заслуговує уваги, треба перекладати для російських читачів. Але треба не підштовхувати, а здійснювати грамотний менеджмент, щоб усе плідне з вашої країни прийшло в Росію. Ми з вами не просто сусіди, ми — близькі родичі, які час від часу сваряться одне з одним. Потім випивають по чарці горілки та миряться.
