Анітрохи. Це якраз і є принцип пріоритету «людських» новин,
яким наша журналістика так наполегливо нехтує. Втім, не журналістика винна.
Вона, як відомо, лише відображення реальності, але жодною мірою не її творець.
Ну не хочемо ми, не вміємо (?) пестити і плекати власних
зірок, часто відмахуючись від них навіть у ювілейні дні. Не до того, мовляв,
у нас тут справ безліч з облаштування держави. А потім ті ж державні мужі
скрушно хитають головами: треба щось робити з інформаційним простором,
а то народ так і норовить на російські телеканали перемкнутися.
А чому б і не перемкнутися, якщо в ювілей Леоніда Бикова
саме НТВ показує ретроспективу фільмів з його участю. Якщо в ювілей Миколи
Гринька його у вітчизняних ЗМІ глузливо називають «російським» актором
і на цьому тему закривають.
Список того, як ми недбайливо, бездумно, неуважно ставимося
до власних «зірок» можна множити. 70-ліття Костянтина Степанкова, чудового
актора і геніального, за відгуками його численних учнів, педагога минулого
літа вам запам'яталося? Сумніваюся. А Броніслава Брондукова? Ото ж бо.
Спасибі, «1+1» показала хороший фільм про Брондукова. Скромний вечір в
Будинку кінематографістів. Ось, мабуть, і все, на що ми здатні. Де бучливі
кампанії в пресі з цього приводу, де телевізійні трансляції ювілейних вечорів,
як це було, скажімо, у В'ячеслава Тихонова?
Не заслужили? Хто? Степанков з Брондуковим? Облиште. Вони
зробили в мистецтві стільки, що навіть наша байдужість не здатна применшити
їхні заслуги. Їхній талант назавжди залишиться на кіноплівці. Інша справа,
чи хочемо ми її переглядати. Чи хочемо ми взагалі щось бачити, окрім самих
себе.
Здалося, хочемо. Наприкінці минулого тижня в Будинку кінематографістів
зібрали прес-конференцію з приводу святкування 30- літнього ювілею знаменитого
мультиплікаційного серіалу про козаків. Пам'ятаєте? Як вони в футбол грали,
наречених визволяли й інші хороші справи робили. Щоправда, ювілей цей треба
було святкувати як мінімум років зо два тому. Чи ніколи було, чи грошей
не було, чи просто забули. Гаразд, пригадали. То давайте гідно відзначимо.
Адже на цих чарівних і дотепних мультфільмах не одне покоління виросло.
Адже геніально це зроблено. Адже по всьому світу козачки Володимира Дахна,
Едуарда Кирача, Анатолія Гаврилова прогулялися. Нашим власним дітям пора
їх краще взнати.
Де будемо показувати, як будемо розказувати? Організатори
ювілею підійшли до цих питань по-дорослому. Де і як — це дрібниці, відповідей
на них поки немає. Зате нам оповіли про створення громадського благодійницького
фонду на підтримку української анімації взагалі і продовженні роботи над
козаками зокрема. Але все це настільки ілюзорно, аморфно, неконкретно,
що стало майже очевидно — ми залишимося без чергового ювілею.
