По тому, як у пресi з'явилася інформація про роботу Уряду над проектом постанови щодо квотування імпорту російської книжки, у склянці нашого інформпростору збурилося потужніше, аніж від коаліційної енеїди. Не пригадаю, аби так само пристрасно колеги-журналісти розпитували експертів у зв'язку із введенням Росією обмежень на наші труби, карамель, сири, м'ясо й навіть болти. А про початок нового антидемпінґового розслідування росіян супроти імпорту нашого прокату повідомили цього тижня взагалі між іншим, через кому.
І скільки там того українського прокату на сусідньому ринку — 5 відсотків, 10? А російська книжка окупувала понад 90% ринку України, і — ґвалт! Ну, аґресивно-упевнені голоси авнґарду російського книжкового бізнесу в Україні — директорів українських книжкових супермаркетів та видавництв з відомими назвами, прикрашеними бантиком «в Україні», — закон лобістського жанру. Мовчу і про паранойю бомжуватих лицарів оборони «языка» від знищення. Тут клініка, доктор приписав ампутацію. Було би старших слухати, дружину президента Путіна, наприклад, яка місяць тому з гордістю озвучила параметри цієї «вимираючої» мови: «На нем разговаривают более 350 миллионов человек, а знают еще больше» (московська ґазета «Книжное обозрение»).
А от за чим спостерігати справді сумно, так це за рудиментарним хором підголосків-малоросів з російськомовної преси. Ставлячи експертам запитання, дбайливо розжовані для цих журналістів лобістами, вони ще засмачують їх власною інтонацією — «що скаже княгиня Марья Алєксєвна?» Спитати б цих нібито громадян України: у вас батьки-діди пенсійного віку є? А знаєте, що, купуючи тут російську книжку, ви наповнюєте російський, а не український Пенсійний фонд? За рік українці купують російських книжок приблизно на $250 млн. (дані Української асоціації видавців) — за мінусом невеликої частки, яка осідає торговцям, сума ця «відпливає» за Хутір Михайлівський. Чи не злочин перед вітчизняним бюджетом? А українським ґлянсовим журналістам невтямки — авжеж, «вони приклали до злочину обидві руки. Вони йому аплодували» (С.Є.Лец).
«Глупота — мати злочину. Але батьки у нього дуже часто геніальні», — писав той самий польський афорист, ніби маючи на увазі ту саму «княгиню»-Росію. Її тутешні речники, прекрасно знаючи собі справу, що вигідних фінансово-цифрових прикладів їм не знайти, переводять «дискусію» у площину теоретичних маніпуляцій та абстрактних припущень. Мовляв, квоти — не ринковий механізм; протекціонізм — антиліберальна практика; обмеження не сприяють конкуренції та, зрештою, куди вам із такими нововведеннями до вільної Европи?! Що ж, розглянемо цю «аргумухляцію» (С.Є.Лец).
Свіжий «Політологічний енциклопедичний словник» дає таке тлумачення: «Протекціонізм країн, що розвиваються, спрямований на заохочення розвитку національної економіки, захист її від експансії промислово розвинених країн та досягнення економічної незалежностi. Право цих країн використовувати П. для захисту економічної незалежности закріплено у Принципах міжнародної торговельної політики (1964 р.), Хартії економічних прав і обов'язків держав (1974 р.), документах спеціальних сесій Ґенеральної асамблеї ООН та ін.».
А ось що думає з цього приводу «хрещений батько» відкритого суспільства Карл Поппер: «Протекціонізм... це в основі своїй ліберальна теорія... Будь-яка свобода, очевидно, неможлива, якщо вона не гарантована державою... Держава виникла як об'єднання індивідів з протекціоністською метою». А далі вже зовсім у нашу тему: «Державу слід вважати структурою для попередження злочинів, тобто аґресії». 90-відсоткову окупацію ринку інакше як аґресією не назвати, а злочину щорічного вимивання з країни дев'ятизначної цифри в доларах Україна попередити не спромоглася, тож мусить виправлятися перед своїми громадянами аж тепер.
Перейдемо до конкретніших «звинувачень»: обмеження імпорту російської книжки нібито підриває принципи вільної конкуренції. В англійського професора, директора лондонського Центру досліджень демократії Джона Кіна вже готова відповідь: «Псевдо-лібертаріанські заклики «ринковиків» посідають ключове місце в їхньому прагненні до головної мети — контролювати і сучасне, і майбутнє... Головна проблема ринкової конкуренції — забезпечення перемоги одних і поразки інших». Що не ясно? З нами Путін, і повна й остаточна перемога на українському фронті буде за нами! Тут про якесь джентльменське самообмеження з боку аґресора не ходить у принципі, як от у прикладі зі світового економічного підручника Самуельсона й Нордгауза: «США вынудили Японию принять «добровольные» экспортные квоты на автомобили и рассмотрели аналогичные квоты на экспорт телевизоров, обуви и стали».
Конкуренція по-російському на українському книжковому ринку виходить далеко за межі політкоректного поняття «зловживання», прописаного в Договорі про Европейське Співтовариство. Дослідник практики ЕС Алан Татам значить: «У ст.86 записано: «Будь-яке зловживання з боку одного або декількох підприємств домінуючою позицією на спільному ринку або на істотній його частині буде заборонене як несумісне з цілями спільного ринку». Що таке, з точки зору европейців, домінуюча позиція? «У десятому звіті з Конкурентної політики Комісія констатувала, що домінування виникає при 40—45 відсотках, а потенційно можливе навіть і за 20 відсотків», — просвіщає нас пан Татам. 90-відсоткове домінування йому не насниться і в теоретичному кошмарі.
Відчитуємо европейську практику далі: «Зловживання може полягати... в обмеженні виробництва, ринків або технічного розвитку на шкоду споживачів... Зловживання поділяються на дві категорії: експлуататорські та антиконкурентні. Перші стосуються нав'язування споживачам несправедливих умов, а другі — створення умов, що перешкоджають або обмежують можливості інших підприємств конкурувати з домінуючим». Тут нещодавно заступник голови правління мережі книжкових супермаркетів «Буква» Артем Лобанов необачно запросив українських видавців на презентацію своїх логістичних схем. Випливли цифри: в асортименті мережі (а це 26 книгарень у 16 реґіонах України) частка українських книжок становить 27%. А реально продається ушестеро менше — бо віддані під них найгірші місця по закапелках, а часто-густо, як з'ясувалося на тій прес-конференції у жанрі очної ставки, відвантажені видавцями книжки припадають пилом на складі навіть не розпакованими.
Так російський бізнес позбавляє свого українського «конкурента» ринку, що тягне за собою стаґнацію і книгарів, і поліграфістів, невідворотно погіршує технічну якість продукції та позбавляє споживача навіть можливости просто побачити у продажу ті п'ять тисяч новинок, які щорічно нібито потрапляють на вітчизняний ринок. Все саме так, як про це пишуть в европейських документах, кваліфікуючи такі дії як ті, що «руйнуюють ефективну конкурентну структуру» (А.Татам).
Економісти наводять ще чимало прикладів недоброякісної конкуренції. Самуельсон і Нордгауз зазначають, що «иногда сами компании создают барьеры вступления для потенциальных соперников, используя рекламу». В Америці це може й трапляється «іноді», а у нас — хтось бачив у метрі книжкову рекламу, окрім російської? А щоби котрийсь український письменник на пару днів «орендував» геть усі телеканали, як це роблять менеджери Устінової? Знавець комунікаційних трюків Дж.Кін пише: «Фетишизація «ринкової конкуренції» завжди породжує ринкову цензуру... Основне правило діяльностi комерційного телебачення є старим і перевіреним: не передачі продаються глядачам, а глядацькі авдиторії продаються рекламодавцям... Реклама працює на користь рекламодавців та рекламних фірм, але проти громадян... Реклама вбиває нервові клітини громадянського суспільства... Тріумфують профанація, хамство, безглуздя та фальшивий блиск».
Виявляється, і це передбачено европейськими нормами: «Ст.36 стверджує: «Положення ст. 30—34 не виключають заборон або обмежень на імпорт... товарів, обґрунтованих міркуваннями громадської моралі, громадського порядку або державної безпеки». Вже не пригадаю, хто саме з перших українських чільників (Президент, прем'єр, спікер?) навесні таки прохопився: стан українського книговидання — проблема державної безпеки. По тому Інститут стратегічних досліджень і собі зацікавився таким книжковим ракурсом. Для філософів же очевидна залежність нацбезпеки від нацкнигарства — давно прочитана книжка. Вони вже й до нюансів докопалися. Як-от Євген Бистрицький: «Політична незалежність України пов'язана з визнанням або запереченням власного культурного материка. Злам культур Росії та України в цьому сенсі має тлумачитися як неминуча культурполітична умова незалежностi. Це — методологічне настановлення на розуміння відмінностi наших культурних світів, незважаючи на всю історичну та актуальну наближеність їх співіснування... Дискурс культури... перетворюється на ідеологію, тобто відкриває шлях до культурного насильництва». Ну, а що таке імперський культурний дискурс, спитайте у британської письменниці- еміґрантки Марини Левицької: «Мама знала, что такое идеология и что такое голод».
Про російське культуртреґерство 1933-го мало хто знав більше за Джеймса Мейса. Був би він нині з нами, то про квотування російської книжки висловився би, либонь, так: «Чи витягнуть ці реформи Україну з обіймів Росії і поставлять її на шлях до Европи? Якщо ні, то я боюся за цю країну».
Якби ж то ми були віч-на-віч з Росією, а то ж іще вирощена нею п'ята колона. Ті Мейса не читають. Може, і взагалі не читають нічого, окрім ґазет «Факти» і «Комуніст». Були такі і в «народній» Польщі; не дослухалися земляка Леца: «Глупота не рятує. З ослів роблять салямі». А на таке салямі квоти ніхто, ніде й ніколи не вводить. Запізно.
Співавтори:
Станіслав Єжи ЛЕЦ. Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006.
Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Ґенеза, 2004.
Карл ПОППЕР. Відкрите суспільство та його вороги. Т.1. — К.: Основи, 1994.
Джон КІН. Мас-медіа і демократія. — К.: К.І.С., 1999.
Пол Э.САМУЭЛЬСОН, Вильям Д.НОРДХАУС. Экономика. — К. — Москва — Санкт-Петербург: Вильямс, 2000.
Алан ТАТАМ. Право Европейського Союзу. — К.: Абрис, 1998.
Є.К.БИСТРИЦЬКИЙ, С.В.ПРОЛЄЄВ, Р.В.КОБЕЦЬ, Р.В.ЗИМОВЕЦЬ. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003.
Марина ЛЕВИЦКАЯ. Краткая история тракторов по-украински. — Москва: Эксмо, 2006.
День і вічність Джеймса Мейса. — К.: Українська прес-група, 2005.
