«Вибране» Мирослава Мариновича: мислителя, науковця, публіциста, колишнього дисидента, проректора Українського католицького університету — певною мірою виклик сьогоднішньому «формату», який прагне зробити велику книжку «неактуальною». Справді, знайти час, сили й звичку ознайомитися з грубенькими шістьома томами зможе далеко не кожен читач. Особливо враховуючи, наскільки великий відсоток матеріалу присвячено роздумам над вічними темами й питаннями...
В основі «Вибраного» — філософські й теологічні роздуми та публіцистичні тексти, листи, інтерв’ю, біографічні речі. Погляди й судження Мирослава Мариновича явно не найхарактерніші для нашої сьогоднішньої публіцистики, науки, есеїстики. Передусім варто відзначити, що тексти Мариновича своїм світоглядом засадничо релігійні. Але, на щастя, не на примітивно-пропагандистському рівні, в тому числі й у тому автобіографічному нарисі, де майбутній проректор Католицького університету розповідає про своє навернення до віри. Краще сказати, що в своїх творах Маринович намагається втілити дух євангельської любові.
Хоча є, звісно, й твори, цілковито занурені в релігійну проблематику. Наприклад, величенька праця «Українська ідея і християнство, або Коли гарцюють кольорові коні Апокаліпсису». Твердження Мирослава Мариновича досить амбітні. Наприклад, він вважає перспективним і практично неминучим об’єднання всіх українських церков східного обряду. Більше того, він активно обмірковує можливості загального об’єднання всього християнського світу — не силового й не асиміляційного. Чи багато вітчизняних авторів сьогодні взагалі ставлять такі питання? Також Маринович обстоює думку, що на людство незабаром очікує така собі «зміна парадигми», вихід на новий рівень життя, мало не до нової його форми, більш пов’язаної з духовною сферою, адже фізична активність у потребах людини все більш автоматизується. Важливо зазначити: в масштабних роздумах автор не вдається до гучного й неадекватного пафосу, а також не забуває застерігати, що йдеться лише про його позицію чи міркування, а не про істину в останній інстанції.
«Вибране» Мариновича — надзвичайно миролюбне видання. Яких би конфліктних питань у філософії, історії, релігії, політиці чи в іншій сфері він не торкався б, неодмінними залишаються заклики до толерантності, порозуміння, дослухання одне до одного. До речі, в толерантності, «погідності» та інших подібних якостях Маринович бачить умову добробуту й розвитку України. Ніколи, стверджує він, Україна не вигравала, стаючи одним із полюсів брутальної сили, війни, агресії — за таких умов перебування на численних ментальних та культурних розламах лише призводило до катастрофи, посилене пограничне напруження лише руйнувало. Розквіт, мовляв, наставав тоді, коли Україна перетворювалася на «місток», гармонійно й дружньо вибудовувала відносини з різними сторонами світу. Звісно, такі концепції й погляди в сьогоднішньому соціумі можуть сприйматися неоднозначно, і взагалі вони дискусійні, але з тим, що своя логіка в них є, що вона має непогану аргументацію — важко не погодитися.
Ще одна важлива теза Мирослава Мариновича: не жити з оглядкою на опонента. Він, наприклад, застерігає розбудовувати українську духовність як абсолютну альтернативу російській, вороже їй явище. Її варто творити окремою, самодостатньою та відкритою до співпраці, діалогу, в тому числі й із російською, виходити не із заперечення, а з творення. Золоті слова, їх би вкласти до вух тих патріотів, які духовно потонули в боротьбі проти, а не за...
Якщо ви шукаєте книжку з філософічністю, вільною, масштабною думкою, коректним ставленням до читачів і опонентів, мудрою самодостатністю —шеститомник Мирослава Мариновича для вас.
