Артисти Івано-Франківського Національного театру імені Івана Франка показали в Києві масштабне дійство «Коляда та й плєс... ізпрежди віка…» в постановці режисера Ростислава Держипільського.
«Всі квитки продані» — фраза, яка констатує неабиякий інтерес до події, слова, які є певним знаком якості: вони означають, що гастролі західних франківців уже стали очікуваними, затребуваними далеко за межами їхнього стаціонарного театру. Бо те, що вони уже встигли показати на столичних сценах минулого року («Гуцулка Ксеня», «Солодка Даруся»), викликало неабиякий інтерес.
Вистава «Коляда та й плєс... ізпрежди віка…» — це така собі антологія святкувань Різдва Христового в Україні за вертикаллю й горизонталлю: перед глядачем розгортається яскрава й інформативна картина того, як наші пращури шанували найвизначнішу подію християнського світу від часів Давньої Русі в різних регіонах, різними соціальними прошарками — від простих селян до освічених бурсаків-спудеїв.
Перша дія розлого, з дотепними коментарями Віщуна-мольфара у блискучому виконанні Олексія Гнатковського змальовує гуцульську коляду, збережену донині мешканцями Карпат і детально, з текстами й нотними рядками, описану у фундаментальній праці «Гуцульщина» визначного українського етнографа, фольклориста, публіциста, педагога, культурно-освітнього і громадського діяча Володимира Шухевича — до речі, діда уславленого головного командира УПА, борця за незалежність України генерала Романа Шухевича. Залучаючи глядача до участі в цій містерії, артисти наче проводять інтерактивний майстер-клас для тих, хто ніколи не мав можливості побачити, як же це відбувається, і зрозуміти, чому старовинна традиція жива й донині. Бо це дуже важливо — не просто дізнатися, а й збагнути ідею і завдання дійства, яке для сучасної людини виглядає як суто декоративне. Важливо зрозуміти кінцеву гуманітарну мету «великої Коляди», коли наколядований скарб — а він таки бував чималеньким, — розподілявся певним чином: частину його жертвували церкві, частина йшла на потреби малоймущих і недієздатних людей, а вже решту ділили між самі колядники. Свято ж бо для всіх!
Сучасній людині й не уявити собі повною мірою ті часи, коли плин життя був повільним, відповідно до змін пір року, до ритму господарської діяльності. Тому давній «сценарій» традиційної коляди, яка від власне Різдва тривала аж до Водохрещі, а то й до Стрітення, дивує і заворожує докладним переліком подій, описаних у Святому Письмі, розмаїтістю й кількістю присвят та побажань кожному, кому колядують — від ґазди до бджіл, а також до простих випадкових подорожніх. Тому така важлива роль Віщуна, котрий пояснює сенс кожного руху, слова, кожного сюжету — в усього християнського народу він за суттю спільний, а в деталях, мелодиці, ритміці — надзвичайно розмаїтий. Гуцульську коляду завершила надзвичайно щемна й тужлива, як і сама доля розпорошеного по світах і майже знищеного карпатського народу, лемківська колядка у виконанні Галини Баранкевич.
Друга дія калейдоскопічно знайомить глядача з традиціями святкувань Різдва по всій Україні. На початку Віщун в образі козака розгортає перед нами традиційний бурсацький вертеп, який у деталях зберігся завдяки поміщикам Галаганам, яким ще 1770 року в маєтку в Сокиринцях на Полтавщині бурсаки Києво-Могилянської академії вперше показали Вертепну виставу. Тогочасний господар, прилуцький полковник Григорій Гнатович Галаган та його гості були зачаровані цим дійством і щедро винагородили артистів, у відповідь на що ті подарували Галаганам Вертепну скриню з ляльками й текстом до вистави, а ноти передали місцевому церковному хору. Відтак Вертеп побутував у маєтку поміщиків Галаганів понад століття, переписані копії текстів збереглися до наших днів.
Після бурсацького вертепу настала черга яскравих прикладів регіональних колядок у блискучому вокальному виконанні артистів театру: заливисте повнозвучне поліське прославляння на Святий вечір, весела полтавська колядка, яку, мабуть, знають усі — «дайте, дядьку, п’ятака»… Та й знов повернулися на Гуцульщину, бо, за щиросердним відчуттям мешканців цього чарівного краю, де давні традиції збереглися, попри всі намагання витравити їх за радянських часів, гуцульська коляда найкраща. А щоб не бути голослівними, показали ще, й як серйозно колядували наші войовничі опришки.
Яскрава театральність та певна сюжетність коляди як магічної містерії, яка поєднує святкові різдвяні сюжети Гуцульщини, Полісся, Лемківщини, Полтавщини, Київщини, так і проситься на сцену, чим і скористалися західні франківці, створивши наскрізне дійство з узагальненими, але вельми конкретним щодо місця дії персонажами. Театр, власне, й виник як виконання ритуальних дій. Містерія як середньовічна релігійна драма, поширена з давніх часів у Західній Європі, — це і є за формою велика Коляда. Різниця в тому, що не ви йдете до театру, а театр з усією атрибутикою, образністю, розподілом ролей іде до вас просто в оселю, закликаючи й вас до участі в дійстві. Такі свята у довгу холодну зиму, напевне, вносили яскраве розмаїття у повсякденне життя, яке уповільнювалося до настання весни з її клопотами, сівбою…
Вистава «Коляда та й плєс…» гідна великих сцен рівня палацу «Україна», бо це реально масштабний сценічний проєкт, у якому задіяні сучасні технології, новітня освітлювальна та аудіоапаратура, кілька десятків акторів та музикантів, безліч різноманітного реквізиту, оригінальних народних сценічних костюмів та десятки автентичних музичних інструментів: трембіти, цимбали, сопілки, музичні ріжки, бубни. Артисти досконало володіють сольним вокалом, особливо Інна Бевза, Ірина Бенюк. Хоровий спів (хормейстерка — Наталія Байдак) та виконання різноманітних танців (балетмейстер — Дмитро Лека) не поступаються відповідним професійним колективам — ні Хору ім. Г. Верьовки, ні Ансамблю ім. П. Вірського!
У наш непростий час, коли українців нагло намагаються роз’єднати зовнішні й внутрішні вороги, вистава «Коляда та й плєс…» лагідно, весело і впевнено зшиває проріхи, які мимоволі виникають на покрові української ідентичності, доводячи, що ми були, є і будемо — ізпрежди віка!
