Серед любителів балету навряд чи знайдеться хтось, кому назва «Київ модерн-балет» і ім’я Раду Поклітару не скаже нічого. Створений 2006 року цим неординарним балетмейстером театр сучасного танцю сьогодні під загрозою зникнення з театральної мапи не лише України, але і Європи, популярність в якій колектив набув завдяки численним гастролям, а також результативним балетним і театральним фестивалям.
Днями в Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей і юнацтва відбулася прес-конференція, що переслідувала дві мети. Традиційним приводом для зустрічі з журналістами послужила прем’єра «Лебединого озера» в оригінальному сучасному трактуванні Раду Поклітару. Проте таку радісну для будь-якого театру подію було затьмарено повідомленням, досить однозначним, про вимушене припинення існування «Київ модерн-балету». Причина банальна і на сьогодні у сфері театру загальна — тобто матеріальна. Керівник трупи прямо озвучив сміхотворні зарплати, які мають артисти, у більшості своїй некияни, тобто ті, що не мають у столиці житла і змушені орендувати його, що їм просто не по кишені. Нагадаємо, що театр створювався як приватний завдяки зацікавленій участі відомого мецената Володимира Філіппова. Криза п’ятирічної давнини сумно відбилася на стані його справ, для утримування театру забракло коштів. «Київ модерн-балет» 2009 року ввійшов до складу Муніципальної опери, що тоді здавалося порятунком для театру, адже хоча б відпала проблема дорогої оренди приміщення, але не розв’язало проблеми адекватної оплати праці артистів, що і змушує їх, талановитих, досвідчених, забезпечених брендовим послужним списком, шукати пишніших хлібів. Отже, на сьогодні з 24 артистів трупи заявили про свій намір залишити її 9 танцівників. Для такого колективу, де засадничими є оригінальна авторська хореографія Поклітару, яка має ввійти у плоть і кров виконавця, на що потрібен час, а також взаємозамінність артистів, як це відбувається в невеликих за чисельністю трупах, — це непоправні втрати.
Відчай керівника театру посилюється тим, що його спроби розв’язати проблему на рівні Міністерства культури не лише не вирішуються, але і не розглядаються, судячи з усього. За словами Раду Поклітару, який запропонував як розв’язання проблеми надання колективу статусу Національного, його звернення до міністра протягом місяця залишилося без відповіді. Важко сказати, чи можливо взагалі з етичної і законодавчої точки зору розглядати питання про надання такого статусу невеликій частині артистів, що недавно влилися до колективу Муніципальної опери, театру, що існує в єдиному екземплярі більше тридцяти років. Як художньому керівникові Муніципальної опери, яким з 2012 року є Раду Поклітару, можливо, варто було б домагатися поліпшення оплати праці всіх артистів і статусу Національного базовому театру, правда з тим же успіхом, на жаль, але, принаймні, без ризику викликати розкол усередині ввіреного його творчому піклуванню колективу. Але тут, як кажуть, усі засоби підходять. Якщо місту несила утримувати унікальний по суті театр, чи не слід державі взяти його під свою опіку? Питання досить риторичне, до того ж таке, що вторгається до сфер політичних. Те, що культура рідко в якого уряду є пріоритетним вектором, не секрет. Що жоден театр у світі, аж до «Метрополітен-опера», неспроможний самоокуповуватися, теж відомо, але, принаймні, в багатьох цивілізованих країнах питання спонсорства і меценатства з боку небідних осіб і структур вирішене на законодавчому рівні на обопільну втіху. На жаль, часи Терещенка, Мамонтових канули в Лету.
Те, що театр потрібно зберегти, не викликає сумнівів. Жодна з 14 постановок «Київ модерн-балету» не пройшла непоміченою, багато хто з них отримав престижні театральні премії, та й модерн як явище, що успішно змагається з класикою в усьому світі, просто не може не бути гідно представлений в Києві, столиці, що не кажи, центральноєвропейської держави.
Прем’єрний настрій у зв’язку з реальною загрозою втрати театру природно — з великим знаком «мінус». «Лебедине озеро» як «лебединий спів» звучить зухвало красиво, але якось по-мазохистські. Пустити крокодилову сльозу і дати спочити в бозі самобутньому театру — простіше простого. Викинути на звалище театральної історії постановки, що дратують декого своєї інакшистю — результат спільної творчості безумовно талановитого хореографа, блискучих художників (йдеться про Андрія Злобіна і Анну Іпатьєвну, що оформили більшість вистав театру) — неприпустимо.
Починав роботу над здійсненням своєї давньої мрії Раду Поклітару не в такому апокаліптичному настрої. Потрібну для постановки суму дав пермський бізнесмен і меценат Андрій Демидов. «Лебедине» без декорацій не поставиш. І це перше, про що хочеться сказати у вищому ключі. До всього є запитання — до ідеї, до лібрето, до модернізації класики, до катарсисності або катастрофізму. Але ж кількість запитань, що виникають в результаті перегляду театрального продукту, говорить, мабуть, на його користь. Це цікаво, отже, уже добре.
Рекламувати «Лебедине озеро» майже абсурдно. Популярність цього балету не порівняти ні з яким іншим і безпосередньо асоціюється з поняттям аншлагу. Чи припускав Чайковський, що успіх майбутнього дітища, першого з трьох його балетів, буде настільки однозначним. 1875 року він пише братові: «Я взявся за цю працю частково заради грошей, яких потребую, частково тому, що мені давно хотілося спробувати себе в цього роду музиці». Спроба виявилася не лише вдалою, але і воістину реформаторською — Чайковський став родоначальником так званої хореодрами, зробивши музику повноправним оповідачем сюжету, а не тлом для танцю, і водночас безрозмірним полотном для перекроювання. Варіацій компоновки музичного матеріалу стільки ж, скільки і постановників. Версія Поклітару — Голубнічого (диригента-постановника) не гірше і не краще, а своя, що переслідує мету розповісти зовсім іншу історію.
Класичне лібрето, написане Володимиром Бегичевим і Василем Гельтцером, як найкраще підходило для експерименту, більше того — дало підгрунтя для подальших досліджень, які не припиняються досі. Пристрастей і фантасмагорії — з надлишком. Вірність і клятвопорушення, прекрасні лебеді і страшний ворон, біле і чорне, кохання проти сил зла. Первісний варіант мав трагічний фінал: принц вступає в боротьбу із злим генієм, але той скидає його в озеро; зачарована його кохана, не бажаючи довіку залишатися рабою злого генія, кидається вслід за коханим у розбурхані води. Зло ж, уражене такою неймовірною силою почуттів, гине. Як на сьогодні, така трагедія відгонить фарсом, та й в ті часи не була сприйнята публікою. Трагічний фінал був і в другій постановці 1895 року. Балетмейстери Лев Іванов і Маріус Петіпа згодом відмовилися від фатальної розв’язки. Їх постановка стала класикою. Юрій Григорович повертався до першого варіанту. Але за всієї геніальності, як кажуть, казка вимагає хеппі-енда. Хоча, якщо розібратися, Чайковський писав музику до трагедії.
Трагічність же і навіть приреченість — це головне в ідеї своєї альтернативної постановки Раду Поклітару. Описаний вище сюжет можете відразу забути щодо його «Лебединого озера». Це балет-притча про неможливість насильницької зміни єства, яка б мета не переслідувалася, в які б привабливі з погляду вівісекторів-франкенштейнів умови не ставилася нова істота з колишньою сутністю. Змінена, але не пристосована істота (лебідь, перетворений під скальпелем Ротбарда-Франкенштейна на людину) якщо не загине сама, то має бути знищена як жертва невдалого експерименту, що і відбувається. Тужний фінал, негативний катарсис, оскільки безпосередньо б’є по психіці як страшний сон або несамовитий крик серед ночі. У руках майстра, яким є Раду Поклітару, це має вигляд використання забороненого прийому. Чи не сам автор асоціюється з Франкенштейном? Адже не даремно ж на одній з афіш він сам себе зобразив демонічним ляльководом з артистами-маріонетками, що смикаються, на кінцях вірьовок. Навіть якщо назвати це притчею, то все одно, втративши контроль над емоцією, легко вийти за рамки алегорично-повчального і відвести у царину страшилок. Модерн і хоррор все-таки не одне й те ж. Щоб виправдати, треба зберегти надію, що це відчай з приводу стану справ в театрі провокує такий глибокий депресив, інакше такий теракт проти ні в чому неповинної публіки дещо аморальний.
