За програмою Днів культури Республіки Білорусь в Україні на сцені Національної опери (балет «Лебедине озеро») виступили київські артисти та їхні білоруські колеги. Головні партії виконали Ірина та Олег Єромкіни — солісти Національного академічного Великого театру опери й балету Білорусі, за диригентським пультом стояв головний диригент цього театру, українець Віктор Плоскина, який уже три роки живе і працює в Мінську. Меломани відзначили винятковий професіоналізм досвідченого диригента, його увагу до штрихів, здатність знаходити спільну мову з оркестром виразни ми, відточеними жестами.
— Коли я приступав до своїх обов’язків у Великому театрі опери й балету Білорусі, то погано знав театральну специфіку, — визнає маестро. — Адже в Україні займався лише симфонічним диригуванням. У Мінську довелося цілком зануритися в нову роботу, вивчити, як налагоджений процес кожної служби від установки вже готового спектаклю до постановки нового. За моєї участі в репертуарі театру з’явилися: «Сільська честь» Масканьї (виставу поставив швейцарський режисер Олександр Штрем), «Макбет», «Набукко», «Трубадур» Верді, «Борис Годунов» Мусоргського в концертному виконанні в редакції Шостаковича (до речі, партію Бориса виконував баритон з Одеси Станіслав Трифонов), балет «Золушка» Прокоф’єва (хореографію здійснив московський балетмейстер Юрій Пузаков).
Про оперу «Трубадур», мабуть, варто розповісти докладніше: це був голландсько-білоруський проект, у якому від голландської сторони брали участь режисер, художники з костюмів та освітлення, було запрошено двох італійських тенорів. Виставу поставлено у стилі модерн, і вона мала великий успіх у публіки. Потім постановку 13 разів показали в Голландії. Наші гастролі отримали прекрасну пресу і теплий прийом у глядачів. Пам’ятною стала опера «Набукко», музичним керівником якої був я, а режисером — москвич Михайло Панджевідзе (Большой театр). У спектаклі було задіяно всі технічні можливості нашого театру, а вони після реставрації — найкращі на всьому пострадянському просторі. Вистава вийшла дуже гарною, затребуваною публікою. Монтаж декорацій настільки складний, що ми показуємо цю оперу два дні поспіль. У нинішньому сезоні плануємо давати й по три покази поспіль — «Тоску», «Снігуроньку». Це і зручно, й економічно вигідно для театру.
— Про реставрацію мінського театру розповідають чудеса...
— Президент Лукашенко виділив 160 мільйонів доларів на реставрацію театру. І знаєте, коли вищому керівництву дорікають у тому, що воно не займається культурою, я готовий заперечити: для культури не так важливе відвідування сильними світу цього вистав і концертів, а в першу чергу потрібно створити умови, і насамперед фінансування проектів. Наш театр відреставрований і технічно оснащений за останнім словом: інженери з Німеччини зробили всю механіку, 23 плунжери, все піднімається, опускається, можна робити декорації у форматі 3D. Чесно кажучи, сьогодні техніки більше, ніж ми поки використовуємо. Нині триває процес її освоєння, адаптації старих вистав до нової сцени. Театр відкрився 8 березня 2009 року після трирічної реставрації, в період ремонту спектаклі проходили в Будинку офіцерів і Палаці Республіки. В оновленому театрі влаштовано потужну репетиційну базу. Крім основної сцени, в нас є додаткова з такими самими параметрами, з такою самою оркестровою ямою й навіть із глядацьким залом на 200 осіб. Тобто одночасно ми можемо репетирувати й оперу, й балет. Нікого з артистів і музикантів не ущемлено, ніхто нікому не заважає. Для творчої роботи це дуже зручно. Сьогодні у складі оркестру 160 музикантів, і це надає колективу можливість працювати паралельно над оперою й балетом. У перспективі ми плануємо створити на цій базі Камерну оперу. У театрі з глядацьким залом на 1280 місць — стовідсоткова відвідуваність, а коли публіки приходить менше — 95%, то це вже для дирекції НП. Ми ведемо активну гастрольну діяльність. У театру зав’язалися тісні зв’язки з Голландією. Нещодавно возили туди «Богему». Постановка пермського режисера Георгія Ісаакяна, володаря кількох «Золотих масок», дуже сподобалася імпресаріо, і він запросив двох італійських солістів на партії Мімі й Рудольфа. У нашого театру власних можливостей мало, а іноземний імпресаріо, який оплачував і весь тур, може дозволити запросити на спектакль «зірок».
— А наскільки сильна оперна трупа театру?
— Досить сильна, щоб тримати на високому рівні різноманітний репертуар. Нещодавно в трупу влилися чудові солісти, зокрема тенор Юрій Городецький, лауреат Міжнародного конкурсу вокалістів ім. С. Монюшка (Варшава), сопрано Оксана Волкова, яка здобула першу премію на конкурсі ім. Глінки в Челябінську (цю молоду співачку кияни чули під час концерту Молодіжного симфонічного оркестру СНД, що виступав на сцені Національної опери України. — Л. Т.), і баритон Ілля Сільчуков, який на одинадцяти (!) конкурсах одержував перші премії. Нині в театрі проблема з драматичними тенорами та басами. У нас гарний хор, а оркестр — один із найбільш професійних колективів. До речі, крім репертуарної роботи я веду велику симфонічну програму. Ми виконали «Фантастичну симфонію» Берліоза, «Царя Едіпа» Стравінського в концертному виконанні, «Манфреда», п’яту симфонію Чайковського, другу Брамса, третю Малера, другу і третю симфонії Рахманінова.
Театр веде також і камерну діяльність. У нас є камерний зал на 250 місць, де молоді співаки пробують свої сили, а вокалісти похилого віку дають концерти, які вже не можуть повноцінно вести основний репертуар. Тут вони мають можливість підтримувати свою вокальну форму.
— Розкажіть про балетну трупу театру.
— Балетна трупа в театрі досить сильна, 36 років її очолював найдосвідченіший хореограф Валентин Миколайович Єлизар’єв. Колектив має величезну гастрольну практику. У Мінську балети йдуть, мабуть, частіше, ніж опери. Білоруси люблять балет. Я не так багато працюю з балетом, диригую лише трьома спектаклями: «Ромео і Джульєтта», «Лебедине озеро» і «Попелюшка». Моя специфіка — опера й симфонічні програми.
— А як у вас справи з білоруською музикою, як вона представлена в афіші?
— Ми дбайливо піклуємося про національний репертуар. Є ідея, яку втілимо в наступному сезоні, оголосити конкурс серед композиторів на написання музики до вистави на білоруську тематику, яку потім буде виконано в театрі. Нещодавно ми поставили оперу «Чуже багатство» білоруського композитора німецького походження Яна Голанда, який служив придворним капельмейстером князя Радзивіла. Спектакль мав успіх, ми вивозили його на гастролі до курортного міста Несвіж, де було родове гніздо Радзивіла, показували його на відкритому майданчику в Несвізькому замку. У репертуарі театру є дуже гарна опера Смульського «Сива легенда», балет «Страсті (Рогнеда)» Андрія Мдівані. Ці вистави мають успіх у глядачів. Хоча мушу визнати, що більшим попитом користуються вистави, поставлені за світовою класикою. А з національним репертуаром, як і в Україні, на жаль, не так усе блискуче. Але я глибоко переконаний, що з ним треба працювати, і не лише зберігати, а не шкодувати коштів і творчих сил на нові постановки.
— Ви працюєте в Мінську на контрактній основі?
— Так, і за білоруськими мірками отримую дуже великі гроші. Хоч контракт — «штука» двояка... Я приїхав у Білорусь не за грошима, а щоб поєднати дві культури: українську і білоруську. 31 серпня в нашому театрі відбувся концерт української музики, присвячений Дню Незалежності України. Це був посольський захід, вперше проведений новим послом Романом Безсмертним. Сьогодні білоруси поважають Україну, люблять відпочивати в Криму і Західній Україні, але дивуються, чому в нас такі дороги, погано прибираються міста. У Білорусі, слід віддати належне, все сяє чистотою і бездоганний порядок... Так склалося, що вдома у мене не було творчої перспективи самореалізації, а в Мінську я знайшов величезне поле для роботи... Єдине, чого бракує, то це українського тепла, сонця й темпераментних людей. У Білорусі все більш помірковано, спокійно, зважено і ґрунтовно...
