Вони, зрештою, не потребують плакатів, футболок, каскеток, курток зі своїми зображеннями. Розчиненість «півнівських» звуків у Львові «працює» на них краще будь-яких рекламних штучок. «Півні» линуть у ефір своєю музикою та голосами ді-джеїв (вокалістка Ярка Якуб’як і гітарист Ромко Чайка працюють на радіо, колись на «Люксі» працював інший фронтмен — Місько Барбара), так само як і специфічні львівські звуки, від найбанальнішого міського шуму до голосів героїв і демонів Леополіса. Власне, «Мертвий півень» — це автентичне озвучення львівського міфу. Вони співають: «Нас не можливо не любити». І ніхто не переконає мене, що років, припустімо, за 60 якийсь аспірант не візьметься за дослідження (страшенно наукове) творчості «Мертвого півня». Навіть одного альбому, наприклад того ж «Підземного зоо» 1994 року народження, не кажучи про решту, яких нині ще сім, а за 60 років обов’язково буде більше, вистачить для серйозних наукових викладок. Захищають же в Польщі дисертації з львівського міського фольклору...
Я уявляю цього аспіранта в розгубленості перед цими древніми аудіозаписами. І як йому розмістити цю музику, цей міф у розграфлених на сакральне й профанне, на трагічне й смішне, святе й грішне уявленнях про світ? Якщо ця музика постійно вислизає з розставлених пасток, нестримна і незбагненна, ніби весь схиблений світ? Сивочолий науковий керівник спробує пояснити, чого ж це він так шаленів, чому таким святом був для нього кожний концерт, чому він кричав, танцював, божеволів. Він говоритиме незграбно й банально. Справді, як наважитись і пояснити — чому ж власне їх неможливо не любити?
Бо не пасує сивочолим бути відвертими, якщо це, звичайно, не мудрий львівський Агасфер напідпитку. Втім, ці останні рідко викладають по університетах — вони й виринають з нетрів Леополіса лишень на допомогу юним і симпатичним мандрівникам.
Бо треба самим блукати в цих нетрях, загубитись опівдні десь на Старому Ринку, треба самим видиратись під небеса якимись схилами і дуже схожими сходами спускатись у підземелля, шукати притулку у цих ренесансових подвір’ях, бути трохи бездомним і трохи сп’янілим, і відчайдушним, і безкомпромісним у вірі, у коханні, у зляганні...
Тільки не думайте, що це все — оптимізм. Аж ніяк. Чомусь мені здається, що й через 60 років школярам розповідатимуть, що їхня батьківщина починається, як колись починалася «родина», із жовчного Івана Вишенського, з гайдамаків, що постійно рубають католиків, із кріпаків, яких женуть на панщину, і все це відбувається виключно під спів соловейка. Але вони, і серед них, безперечно, наші майбутні дослідники, ще завзятіше шукатимуть трішки іншого образу своєї країни, і шукати їм буде значно легше. І вони будуть дуже схожі на тих, хто 60 років тому завзято підспівував «півням» і гоцав під хіт «Садок вишневий» (той самий, шевченківський). І у них буде вибір. Усі міські боги, з Еросом на чолі, мені свідки.
Чи знаєте ви українську ніч? Ні, ви не знаєте української ночі! Коли сотню юних і щирих об’єднує те істинне, що їхньою мовою звучить як «рок-музика», те істинне, що їхньою мовою звучить як «Бу-Ба-Бу». І коли так само, точнісінько так само, тішаться самі персонажі Великого Міфу, коли вони зливаються зі своїми адептами, і коли всі «святі в своїй любові». Коли в якомусь із львівських чи київських клубів, або ще десь, відновлюється зв’язок поколінь, і всі страчені — вже відспівані, і загнані — відкуплені, і навіть Ваня Каїн «вже не сторож».
Можливо, я перебільшую. Можливо, це справді патетика і міфотворення, і примара, і самовпевненість. Але я точно знаю, що для моїх онуків співак і поет Михась Барбара, вокаліст «Мертвого півня», буде кимось на кшталт, скажімо, Уленшпігеля, а гітарист Роман Чайка, чиє ім’я потрапило до «Переверзії» Юрія Андруховича, буде таким само реальним (чи нереальним), як і решта героїв. Натомість я точно знаю, що «легенда про «Мертвого півня» суттєво відрізнятиметься від прекрасних легенд про Моррісона, Кобейна та інших. Легенда про «Мертвого півня» не летить навздогін падінню й смерті, вона є викликом падінню, смерті, а також тупості, рогулізму й «українському» «шоу-бізнесу», світла йому пам’ять... І я точно знаю, що після всіх поневірянь, блукань, зустрічей у Львові та на околицях, проживши свої пошуки, спустившись з Високого Замку, виринувши з пивниці, загубившись вранці серед облич на Академічній, той гіпотетичний аспірант розпочне своє дослідження так: «Їм виповнилось десять років, і почалася молодість».
