Видавництво «Дух і Літера» — одне з небагатьох, яке ставить собі за мету знайомити українського читача з невичерпною скарбницею світової гуманітарної спадщини. Два останні видання — «Кобзар» із ілюстраціями В. Седляра та «Думки» Б. Паскаля — ввійшли до переліку п’ятнадцяти кращих книжок Львівського форуму видавців-2009. Про те, яких книжок потребує українське суспільство, сучасні духовно-інтелектуальні пошуки українських і закордонних інтелектуалів — у розмові з Леонідом Фінбергом, директором Центру юдаїки і головним редактором видавництва «Дух і Літера».
— Нашому суспільству необхідні адекватні дослідження про те, що відбувається в країні, та, на жаль, таких робіт мало, — каже Леонід Фінберг. — Основним виконавцем державних замовлень, що отримують бюджетні гроші, є інститути Академії наук України. А там і кадри ще радянських часів, і тематика відповідна. І як результат — серйозних досліджень, які не стосуються сфер суто політологічних і пов’язаних із виборами, обмаль. На кілька порядків менше, ніж у розвинутих суспільствах, де кафедри ВНЗ, незалежні дослідницькі центри мають можливість брати участь у різних конкурсах, отримують гранти, фінансування і досліджують, що ж відбувається в суспільстві. Нині наше суспільство мало знає про себе. Тому мені б хотілося, щоб найбільше було наукових книжок про сьогодення, а ще бракує нам світової класики в галузі гуманітарних наук. Хоча зусиллями фонду «Відродження» й іноземних посольств в Україні видається певна кількість такої літератури. За їхньої підтримки виходить від 50 до 70 книжок на рік... Я був у Гарвардській бібліотеці, подивився там соціологічні полиці — це сотні тисяч томів! А наша соціологічна бібліотека — лише кілька тисяч книг! Є ще одна проблема — якість видань. Сьогодні вже є чимало незалежних видавництв. Проте видавництв, які б коректно, професійно працювали з актуальною світовою гуманітарною літературою, усього декілька.
— На вашу думку, наскільки динамічно відбуваються зміни в українському книговидавництві?
— Книговидавництво поступово розвивається. На жаль, не так інтенсивно, як хотілося б. Але сьогодні, якщо ви зайдете в книжковий магазин, то побачите, що майже всі напрямки гуманітарної науки заповнені українськими книжками. Різна якість тих книжок, десять років тому такого не було — це були на 90% російські книжки і на 10% — українські. Сьогодні, може, 30% вже є українськими. Я маю на увазі наукову літературу. У нас, щоб знайти книжки сучасних російських мислителів, чи польських, чи німецьких, треба докласти дуже багато зусиль. Але є інтернет, і це обнадіює.
— Розкажіть, як готувався до друку «Кобзар» із ілюстраціями Василя Седляра?
— Про цю книжку знало багато людей, але дуже мало хто її бачив. У 1931 р. вийшло перше видання книги, а 33-му — друге. Коли почалося цькування української інтелігенції, книги знищували в усіх бібліотеках, зібраннях, а потім убили й художника. Втім інформація про цю книжку з’являлася, особливо в дослідженнях останніх років. Але більшість інтелектуалів, і в Києво-Могилянській академії теж, включно з пані Наталією Яковенко, Володимиром Панченком та іншими, чули про ілюстрації Василя Сідляра, проте ніколи їх не бачили. Коли ми працювали над рукописом, до нас прийшов Сашко Ірванець. Він півгодини просидів, розглядаючи геніальні малюнки. Сашко знає «Кобзаря» напам’ять. Він підняв голову і запитав: «Ти знав про цю книжку?». Я кажу: «Ні». Ми повертаємо читачам великого майстра. Найперше — графіка, художника, улюбленого учня Бойчука, зі спадщини якого залишилося лише кілька робіт...
А почалося все з того, що Артур Рудзицький (онук редактора першого видання) показав мені родинний примірник книги і сказав, що хотілося б його видати. На мою думку, малюнки Седляра — це мистецтво рівня Матіса, Пікасо, великих майстрів того часу. Ми почали працювати над книжкою. Спочатку хотіли зробити факсиміле першого видання, а потім, коли почали уважніше дивитися, побачили, що сфальсифіковано тексти Шевченка (так видавалися книжки в 1930-ті роки): замість «московські загарбники» писали «татарські загарбники», і це не єдиний приклад. Тому ми вирішили відтворити естетику книжки, але тексти Тараса Григоровича подати адекватно, написали про долю художника і долю книги. Цю роботу здійснив Артур Рудзицький разом зі Степаном Захаркіним, нашим співробітником, редактором книжки.
Над «Кобзарем» працювали півтора року. Ми багато разів обговорювали концепцію видання. Перше видання 1931 р. було чорно-білим, друге (1933) — з малюнками, але там видавці зняли дуже цікаві розділові знаки між різними текстами Кобзаря. З оригіналів малюнків нічого не збереглося: ані чорно-білих, ані кольорових. Концептуально ми вирішили зробити третє видання, об’єднавши переваги двох попередніх. Через деякий час верстка книги була підготовлена, і ми шукали гроші на друк. Звернулися до наших партнерів, керівників друкарні «Оранта», з якими «Дух і Літера» працює вже п’ять років. Над книжкою попрацювали досвідчені дизайнери, які чистили малюнки, бо коли книга друкується з книги, важко забезпечити хорошу якість. Словом, була виконана велика робота, і тому книжка вийшла на рівні професійних стандартів. Вона відзначена двома найпрестижнішими нагородами Львівського ярмарку. У Львові визначали 15 кращих книжок року, вже не ставлячи їх у певну ієрархію. Наші дві книжки — «Кобзар» і «Паскаль» — увійшли в цей список. Потім ми отримали ще одну нагороду від Фонду Яценюка. Фонд проводив інтерактивне опитування про те, яка книжка останнього часу найвпливовіша в Україні. Переміг «Паскаль» А.Перепаді, О.Хоми та видавництва «Дух і Літера».
Після видання «Кобзаря» спільно зі співробітниками Національного художнього музею ми зробили виставку, присвячену творчості Василя Седляра. Представили фотографії 20-х — 30-х років XX ст., документи, збільшені кольорові ілюстрації «Кобзаря» й картини майстра, що зберігаються в Музеї. Видали й невеличкий каталог виставки (про цю подію писав «День» у №166 у 2009 р.). Словом, відбулося свято книжки, художника, інтелігенції.
— Чим особлива книжка Блеза Паскаля «Думки», яку так високо оцінили?
— Мені важко відповісти на питання: чому саме «Паскаль» отримав нагороду? Думаю, що на той час не більше 10—20 людей її прочитали. Але це, може, легенда... Колись Тинянов писав, що міфи й легенди більш значущі, ніж реальність. Може, і так. Насправді наша книжка добре зроблена. Її переклад підготував Анатоль Перепадя. Він із когорти тих геніальних українських перекладачів, які зберегли українську культуру в середині ХХ століття. А. Перепадя переклав із французької мови більше, ніж будь-який перекладач інших культур світу. Завдяки йому заговорив українською Марсель Пруст (шість томів), Монтень (три томи), Камю, Екзюпері, Рабле... Він перекладав також із італійської. Щоб відтворити мову ХVII чи XVIII століття, Перепадя занурювався не тільки у французькі, але й в українські тексти тих же часів. Я певен, що дослідники ще будуть аналізувати, шукаючи секрети майстра. Коли помер знаменитий майстер Микола Лукаш, який не встиг закінчити переклад «Дон Кіхота», то його доперекладав Перепадя. На жаль, Анатоль пішов із життя минулого року. Ми з ним радо співпрацювали, видали тексти Монтеня... Паскаль став останнім рукописом, який він нам передав. Над книжкою працював талановитий філософ і редактор Олег Хома. Сьогодні ви не назвете іншої української книжки, де є чотириста сторінок тексту і двісті сторінок коментарів, показчиків... Думаю, що це теж вразило комісію Львівської ярмарки. Та й оригінальний дизайн книги зробила Ірина Пастернак.
— Над якими проектами працює видавництво «Дух і Літера»?
— Зараз працюємо над «Європейським словником філософії». Це величезний том, виданий у Франції. Характер видання такий, що переклади можуть включати ще додаткові статті, пов’язані з національними культурами. Сьогодні до проекту долучилися кілька країн, і кожний починає переклад цього словника, бо він є ключовим для гуманітарної культури початку ХХІ століття. Український переклад першого тому вийшов раніше, ніж інші. Цей проект очолює директор видавництва Костянтин Сігов. Більше 10 українських редакторів і перекладачів були запрошені до Франції на міжнародну конференцію, присвячену саме цьому словнику. Ми готуємо переклад книги Єжи Фіцовського про великого польського письменника та художника Бруно Шульца. Саме Фіцовський підготував тексти Шульца до видань, написав основні статті про нього. До речі, український переклад Бруно Шульца блискучий. Я знаю і російську, і польську, і мені здається, що команда, в якій працювали Ю. Прохасько, Т. Возняк, М. Яковина, зробила свою справу чудово. Пані Олександра Коваль двічі вже видавала цю книжку, і я її вітав з успішним проектом.
— Які цікаві імена є серед сучасних українських письменників і мислителів?
— Мені здається, що їх не так багато, як хотілося б. Є оригінальні мислителі старшого покоління і середнього, сподіваймося, що будуть і наступного. У Євгена Сверстюка дуже точні публіцистичні тексти. Він багато зробив для того, щоб українське суспільство повернулося до біблійних текстів і християнської традиції. Надзвичайно цікавий Мирослав Маринович, який теж із середовища колишніх дисидентів. Зараз готується багатотомне видання його творів. Це дуже хороша філософська й оригінальна публіцистика. Цікаві тексти Зіновія Антонюка (він теж зі старшого покоління). Нещодавно ми видали разом із Харківською правозахисною групою декілька його книжок. Одна історична, за яку його свого часу арештували, а друга — осмислення сьогодення. Тексти, на мій погляд, чаадаєвського рівня. В них досліджується холуйство українського сучасного суспільства, яке бере свої джерела в психології людини з села, яка приїжджає до міста. В текстах сучасних «патріотів» обожнюється село як романтичне минуле. Є й це, але Зіновій Антонюк — мислитель дуже уважний, він слідкує за тим, що відбувається в українському суспільстві. Мені здається, він пропонує дуже цікаві концепції осмислення психологічних типів сучасних українських громадських і політичних діячів, досліджуючи їхнє зрадництво і продажність, непослідовність, зважаючи на ці особливості психології вихідців із сіл, що урбанізуються. Надзвичайно цікаві тексти з етики Віктора Малахова, професора Києво-Могилянської академії. Завжди читаю тексти Марини Новікової, професора Сімферопольського університету, яка займається проблемами діалогу культур. Ми видали її книжку про українських перекладачів, її діалоги з Кочуром, з Лукашем... В Україні сформувалася непогана школа істориків, які стоять на рівні сучасної історичної думки світу. Наталія Яковенко — дуже глибокий історик подій XVII—XVIII століть, а також Ярослав Грицак, перший український історик, який добре орієнтується в тому, що сьогодні пишуть його колеги в світі, й осмислює XIX, XX століття. Дуже цікаві тексти Всеволода Речицького, юриста, спеціаліста з конституційного права, філософа права. Я завжди дуже уважно придивляюся до текстів Михайлини Коцюбинської, Елеонори Соловей, Віри Агеєвої. Є хороші рецензенти театру, кіно, але це інше, ми все ж таки говоримо про теоретиків... Давайте повернемося до цих питань через кілька років — певен, що назву нові імена.
