— До речі, ми посилаємо твори сучасних композиторів і класиків, але за кордоном колективи цікавляться переважно новою музикою. Нині в різних країнах звучать твори таких наших композиторів: Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Юрія Іщенка, Володимира Губи, Левка Колодуба, а з молодшого покоління — Ігоря Щербакова, Ганни Гаврилець, Сергія Пілютікова, Володимира Рунчака, Кармелли Цепколенко, Золтана Алмаші, Вікторії Польової та інших. Познайомившись з українською музикою, зарубіжні виконавці починають замовляти нашим авторам твори для своїх колективів. Оскільки в Україні, на відміну від інших країн, немає поки що практики розміщувати музичні твори в інтернеті (щоб музиканти мали до них доступ), то цю комунікативну функцію виконує НСКУ. Музика сьогодні є одним із найрозвиненіших жанрів української культури. Можливо, тому, що в композитора гостріше розвинене відчуття духу часу, він чує звучання світу. Через звуки він виражає те, що його справді хвилює. Наприклад, зараз багато творів автори присвячують темі Голодомору (а Станкович написав приголомшливий реквієм — «Панахиду за померлими з голоду» ще 1992 року, коли про Голодомор у нас практично ще не говорили).
— До минулого року «Панахида» в Україні майже не звучала. До неї активно звернулися тільки в зв’язку з 75-ою річницею Голодомору 1932—1933 років. Із цієї нагоди реквієм навіть випустили на дисках, але невеликим накладом, тобто продемонстрували певне кон’юнктурне ставлення до цього геніального твору — «в рамках меморіальних заходів»...
— І оголошення конкурсу на кращий твір про Голодомор — також кон’юнктура. Композитор береться писати на подібні теми, коли в нього болить душа. Адже Шостаковичу ніхто не замовляв 7 симфонію, а Олів’є Мессіану — «Квартет на кінець часу». Так звана «датська» музика, прив’язана до певної дати, — штучний варіант, далекий від істинної творчості. Наша Спілка не реагує на політичні виклики, а підписує лише ті документи, які зачіпають проблеми сучасної культури. Останні роки НСКУ збагатилася багатьма зовсім молодими композиторами. У нас дуже талановита творча молодь, яку, на жаль, більше знають на Заході, ніж на Батьківщині. Втім, це явище характерне для багатьох сфер нашого життя — ми не цінуємо своїх талантів. В Україні існує висококласна композиторська школа, заснована на професіоналізмі, який розвивався сторіччями. ХХ століття — це Борис Лятошинський і Левко Ревуцький. Нинішні корифеї — їхні учні, котрі виростили нове покоління. Проте держава мусить усвідомити, яким багатством вона володіє! Я побувала на багатьох міжнародних фестивалях нової музики: звучать «кілометри» професійно написаних творів, але головне — що власне музика в цих кілометрах найчастіше відсутня. Натомість творчість наших композиторів виділяється саме потужним емоційним звучанням та образністю. Але в Україні її мало знають, позаяк музичних ЗМІ, по суті, не маємо, а телеканал «Культура» мало хто дивиться, і лише на голому ентузіазмі доносять крихти української музики працівники Національного радіо й телеефіру.
— Ви гадаєте, незатребуваність української музики пов’язана лише з браком інформації в ЗМІ?
— Багато європейських країн, наприклад, Фінляндія, Франція, Швейцарія відзначають свої Дні незалежності в філармоніях — концертами симфонічної музики... «Скажи, яку музику вітає й підтримує держава, і я скажу тобі, який рівень її культури». У маленькій Фінляндії на п’ять мільйонів мешканців — 12 оперних театрів і понад 40 симфонічних оркестрів! У Швеції міністерство культури не пропустить концерт, у якому не звучатиме бодай один твір шведського композитора. Там щорічно виділяється понад півтора мільйони євро на популяризацію сучасної національної музики. Щоправда, зараз в Україні помітні тенденції, які дають надію: окремі бізнесмени почали виявляти цікавість до вітчизняної музики. Приклад меценатства — бізнесмен В. Філіппов утримує блискучий «Київ-модерн-балет» під керівництвом Раду Поклітару.
— Вияв меценатства — чудово. Хоч у нас відсутні закони про меценатство та гастрольну діяльність. Тобто державна політика підтримки національної, зокрема, музичної культури, як і раніше, слабка. У чому, на вашу думку, вона має полягати?
— Культура меценатства відображає культуру держави. Своїх меценатів слід виховувати, перш за все, на високій культурі. Наші Терещенки, Семиренки, Ханенки (це лише ХХ століття) яке мистецтво підтримували? Те, що залишилося нам у спадок і є частиною нинішньої державної культури. А починати треба зі школи. Ще років 20 тому кожна наша середня школа мала свій хор. Діти знали музику — класичну й сучасну. А зараз урок музики перетворили на необов’язковий предмет. Мені довелося бути в Австрії на конференції з естетичного виховання. Там навчають учителів премудростям опери й балету, школярів водять до оперних театрів (спочатку на екскурсію) і лише потім на вистави. Коли я сказала директору Віденської опери: «Як у вас чудово побудоване естетичне виховання!» — він відповів: «Ми підходимо до цього питання передусім із економічної точки зору: виховуємо свого майбутнього слухача, щоб років за п’ять у нас були повні зали». Наприклад, у Кам’янці ми проводимо конкурс серед учнів районних і сільських шкіл пам’яті П. Чайковського. Намагаємося залучити Мінкульттуризму, однак боїмося, що цього року знову почуємо: «Немає грошей!» Хоча треба всього 15 тисяч гривень, і це при тому, що всі кричать: «Мистецькі школи гинуть».
Якщо подивитися афішу Національної опери, то я відразу можу назвати десять шедеврів української опери та балету, які повинні звучати на цій сцені. І коли іноземні меломани питають: «На яку постановку української опери ми можемо прилетіти до Києва?» — що їм можна відповісти? Так, у репертуарі театру є «Тарас Бульба», «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка». Та крім цього, існує така потужна оперна культура України, якої ніхто не знає! Геніальна фолк-опера-балет Станковича «Цвіт папороті», написана понад 20 років тому, або приголомшлива опера-балет «Вій» Губаренка, його ж опера «Сват мимоволі» — чому вони не звучать? Бо керівництву театру простіше запросити зарубіжного режисера, який поставить хрестоматійний твір світової класики. За радянських часів звучало набагато більше нових українських опер, а сьогодні це поодинокі випадки в репертуарних списках! Європейські театри дають життя своїм творам — там не уявляють, як можна не поставити свою німецьку, або англійську оперу. Покійна знаменита співачка й педагог Євгенія Мірошниченко за що боролася? За камерну сцену для Малої опери. А скільки у Юрія Іщенка створено камерних опер за творами Чехова, або камерні опери Володимира Зубицького, того ж Губаренка — і коли й де їх поставлять? Ви собі не уявляєте, яку ми маємо скарбницю опер і балетів! На щастя, симфонічної музики у нас звучить більше, адже Національна опера України — це головний оперний театр нашої країни й візитівка музичної культури держави. Нинішній міністр В. Вовкун постійно говорить про те, що «треба підтримувати національний культурний продукт». Так ось же він, цей продукт, — беріть його й давайте йому життя! Натомість що у нас нині відбувається з державною підтримкою культури і туризму, які важелі й інтереси там діють — незрозуміло... Знаєте, про що мріють диригенти національних колективів — Володимир Сиренко, Микола Дядюра, Роман Кофман? Щоб Міністерство культури й туризму допомогло їм організувати гастролі по Україні! Сьогодні їхні колективи частіше виступають у Франції, Швейцарії, Італії, Японії та Китаї. Точнісінько так само, як і хорова капела «Думка», котра об’їздила весь світ, а мріє, щоб налагодилося гастрольне життя всередині України...
Сьогодні в Києві немає жодної нотної крамниці! На ладан дише видавництво «Музична Україна», яке було серед трьох найбільших музичних видавництв колишнього СРСР. У консерваторіях і музичних учбових закладах скорочують прийом абітурієнтів і викладацький склад, оскільки держава не має грошей на освіту. А наша молодь створює зараз настільки яскраву й образну музику! Ну підтримайте їх — видайте ноти, запишіть диски... Приїжджають виконавці з-за кордону й кажуть: «У вас така багата музика, чому ми її не знаємо, де можна купити диски? Ми хочемо виконувати твори ваших композиторів — дайте ноти, дайте послухати їхні записи». А записів немає! У лютому виповнилося 120 років від дня народження класика української музики Левка Ревуцького. «По-піратському» записано Фортепіанний концерт і симфонію композитора, а на ювілейний концерт Мінкульттуризму фінансування не виділило. Сказали, грошей немає, долучіть цей концерт до програми якого-небудь фестивалю. В межах наших фестивалів звучали, звісно, його симфонії — але це все...
А ось іще один приклад: Центр музичної інформації при Спілці композиторів вигнали з приміщення на Софійській вулиці — комусь це приміщення сподобалося. І будівля самої Спілки також під великим питанням: днями ми отримали сповіщення про відмову про передачу у власність НСКУ його приміщення. І куди ми тільки листи не писали... А якщо у нас заберуть цю будівлю, то Спілки не буде!
Спілка композиторів займається не лише творчістю, але й організацією проектів, фестивалів, конкурсів, захистом авторських прав музикантів, а в її залі проходять найцікавіші концерти — ми хочемо показати нашій країні та світу: існує такий феномен, як українська музична культура. Люди, котрі твердять, що мистецькі спілки — «рудимент СРСР», забули, або зовсім не знають, що музичні цехи, тобто професійні мистецькі об’єднання існували в Україні з XVI століття. Зараз, повторюю, до нашої Спілки приходить багато молодих музикантів, адже завдяки цьому вони отримують можливість звучати. Наша творча співдружність — це спільнота, через яку композитори підтримують постійний зв’язок зі світом, прагнучи вийти на світову сцену зі своєю творчістю. Ми є членами Національного комітету Міжнародної музичної ради ЮНЕСКО, Міжнародної асоціації «Нова музика», Міжнародного товариства сучасної музики, інших мистецьких міжнародних організацій. А нещодавно Європейська спілка композиторів запропонувала нам увійти до її складу. В будь-якій розвинутій країні існують музичні спілки, асоціації, які об’єднують професіоналів. Сьогодні деякі наші композитори та музиканти вже повертаються в Україну. Процес повернення налагодився, проте його треба підтримати.
