Маленьке провінційне місто може розповісти про добробут суспільства значно більше, аніж столиця чи промисловий мегаполіс. Потрапляючи в його ідилічну дрімотність раптово, всупереч досвіду, починаєш вірити, що з провінції зовсім не обов’язково тікати. Відбутися можна й тут. І в цьому стані добросердого розслаблення асоціюєш волинське містечко Дубно з Дрогобичем Шульца, Дубліном Джойса чи Прагою Кафки. У своїй «Конармії» Бабель кількома штрихами фіксує запах Дубна двадцятих років. Спекотний полудень, крики єврея, котрого гамселять конармійці, добірні солдатські матюки. Все це біля штабу Будьонного. Меморіальна табличка на будиночку з колонами не дасть збрехати.
Окрім Бабеля, містечко з різного приводу відвідали ще кілька знаменитостей. Шевченко, Бальзак і, здається, цар Микола II. Про Дубно в «Тарасі Бульбі» згадує Гоголь. Фортеця, споруджена в шістнадцятому столітті князем Острозьким, так і не була взята Тарасом, у реальність якого дубнівчани вірять беззастережно. Здається, вірили й поляки, які свого часу спорудили тут пам’ятник одному з синів Бульби — Андрію. За «совітів» монумент знищили. Втім, не тільки його. На місці старовинного єврейського кладовища нині стирчить похмура коробка центрального автовокзалу. За свідченнями дубнівских старожилів, людські кістки під захистом темряви місцеві власті вивезли на міське звалище. Другу ходку браві «рєбятушкі» з КДБ здійснили вже ближче до нашого часу. Десь перед ГКЧП місцеві рухівці випадково натрапили на масові поховання в підвалах старовинного костелу бернардинів. Розстріли проводилися НКВСівцями в 45—46-х роках під гаслом боротьби з бандитизмом. Дитячі, жіночі черепи, гільзи від гвинтівки Мосіна на підлозі. Все це туди ж, на звалище. Бульдозеристу дали десятку на пиво. Звичайна справа. У безбожній свідомості гомо-советикуса продовжує крутитися щось фундаментально-некрофільське. Держтелецентр на єврейському кладовищі у Києві, цвинтарна земля з кістками, підсипана під дачні забудови дніпропетровського істеблішменту. Прикладів в Україні — не злічити.
Перебудова мало що змінила в житті містечка та його мешканців, якщо не брати до уваги підприємства, котрі дихають на ладан, чи завалений турецьким ширвжитком базар. Штани, колготки, коні, сало, фальшива парфюмерія, базарна «феня», картярі, радіоточка щось бубонить з Євангелія від Луки. Крізь специфічну волинську говірку проривається польська, рідше — угорська мова. Пополудні все стихає, і народ розходиться. Хто — додому, хто — в забігайлівку. Напиваються там грунтовно. Потім впадають у крайній сентименталізм або важкий мордобій. Після третьої порції найміцнішої горілки місцевого виробництва розумієш, що з бульбівських часів тут мало що змінилося і якщо вчасно не змитися, то так і просидиш все життя в підвальчику під лякаючою вивіскою «Карма» чи гадюшнику навпроти з обнадійливою назвою «Манхеттен».
