— Сьогодні ситуація з українським репертуаром просто катастрофічна, — запевняє композитор Лев Миколайович Колодуб. — Оперні театри стурбовані лише однією проблемою: виконувати замовлення західного імпресаріо, враховуючи побажання тільки іноземної публіки. Це стосується і класики, і творів сучасних композиторів. Якщо подивитися на афішу Національної опери України, то ви побачите лише «Запорожця за Дунаєм», «Наталку Полтавку», а на відкриття і закриття сезону виконується «Тарас Бульба». А із сучасних авторів усього кілька балетів. І це репертуар головної оперної сцени України! А що говорити про інші театри? Мабуть, лише у Львові не забувають про національне коріння. У їхньому активі опера «Мойсей» Мирослава Скорика, а у Харкові нещодавно поставили мого «Поета». Хоч ця опера пролежала 10 років, поки її було поставлено на сцені. Її хотів ставити Стефан Турчак. Вже було розпочато роботу, але смерть диригента поставила хрест на київській версії. Добре, що харків’яни подарували сценічне життя «Поету». Виставу дуже тепло прийнято публікою та музикознавцями.
Я маю сумний досвід співпраці з київською Оперою. На жаль, там сьогодні надто нездорова атмосфера. У театрі було поставлено оперу Рудницького «Анна Ярославна — королева Франції». Я зробив нову редакцію й оркестровку цього твору. Диригував Іван Гамкало. Опера мала успіх у публіки. Але незабаром, з невідомих мені причин, виставу зняли з репертуару. Для Нацопери я зробив обробки двох балетів української класики: «Світанкову поему» Косенка і «Чарівній сон» Лисенка. Обидві постановки також добре прийняли глядачі. Але змінився головний балетмейстер... А у нас кожен керівник, прийшовши у театр, розпочинає з того, що знищує роботи свого попередника.
Розмови про те, що немає гідного українського репертуару, а те, що написано, не цікаво сучасній публіці — демагогія. Худради оперних театрів не слухають нових творів. Вони не знають матеріалу. А як можна лаяти те, чого ти не знаєш? Мені здається, що просто у тих, хто говорить про вторинність національного репертуару, рабський менталітет. Він формувався віками.
Мені здається, що єдиний спосіб врятувати залишки нашої музичної культури — це піти шляхом Франції, Румунії, Швеції, тобто ввести обов’язкову кількість творів, які мають виконуватися державними колективами. Така рознарядка зверху — крайня міра. Але інакше все розвалиться. Я маю на увазі не приватні, а державні театри й оркестри. Держава утримує колективи і має право вимагати, щоб національне мистецтво країни розвивалося. Ви подивіться на будь-який іноземний культурний центр, що працює у Києві: вони пропагують своє мистецтво. А наші театри й оркестри, вирушаючи на гастролі, везуть не український репертуар, а іноземний. Ми також повинні розвивати і доносити свою культуру не тільки в Україні, але і в інших країнах.
