Останні цієї весни. Бо незважаючи на щорічні погрози «прикрити лавочку», Сергій Владиславович, не встигши востаннє подзеленькотіти у свій дзвоник, вже виношує у своїй напівголомозій голові ідеї наступного театрального форуму. Власне, я так само обіцяю собі більше не зв’язуватися із «Березіллям», аби знову не обтяжувати серце переживаннями з приводу постійних фінансово-організаційних негараздів, які супроводжують його впродовж десяти років.
Однак мене у цій мистецькій авантюрі, поряд iз гідними уваги виставами, що незважаючи на хронічну бідність якимось дивом потрапляють не лише на березілівську афішу, а й на сцени київських театрів, цікавить ще й постать самого Проскурні. Для мене він є втіленням одвічних протиріч, отого дуалізму, який у тій чи іншій мірі властивий кожному з нас. Понад усе прагнучи займатись мистецтвом, Проскурня змушений постійно шукати грошей; будучи від народження естетом і цураючись того бруду, в який занурює нас політика, він вважає за необхідне щодня вичитувати із газет хто, з ким, проти кого бореться; володіючи вродженою цнотливістю і розвинутим розумом, він часто приносить їх у жертву справам і людям, яких мав би оминати; бажаючи обдаровувати кожного, він весь час позичає; намріявши щасливу долю керівника грандіозного театрального свята, він прирік себе на страждання фантазера, дивака, «душі прекраснії пориви» якого не знаходять відгуку у байдужих до Культури державних мужів; потайки сподіваючись на відпочинок від свого рідного «Березілля», він не в стані навіть на день звільнитися від нього...
Власне, із запитання, що повинно статися, аби він розпрощався зі своїм «левіафаном», я і почав розмову із Сергієм Владиславовичем, до якого, до речі, я, його однокурсник, чомусь частіше звертаюся ось так офіційно, аніж напівстатевозрілі юнаки, котрі звуть його Сєрьожою. Це ще одне протиріччя, властиве Проскурні: необхідність стати солідним керівником солідного мистецького заходу, не співпадає із бажанням бути в панібратських стосунках з усім світом.
— Аби зрозуміти, чому я досі не відрікся свого фестивалю, треба знати, через які обставини я почав його створювати. Цьому передував певний художньо-адміністративний досвід. І, власне, мої творчі уподобання з того часу не змінилися, вони лише набули іншої форми. Для мене моментом, що домiнує, стало бажання щось змінити в адміністративному відношенні. Коли мені не давали можливості робити вистави, я створив свій театрик і ставив те, що хотів. У той час, коли любили поговорити про те, що українська сучасна драматургія не сценічна, ми працювали над дуже складними текстами і ці вистави мали свого глядача. І ніколи ми не існували в руслі якихось адміністративних систем. Тому що в Міністерстві культури завжди була стаття витрат, призначених на першопрочитання української сучасної драматургії. Однак, незважаючи на те, що я ставив п’єси наших сучасних письменників, тих грошей ніколи не одержував. Я писав листи, але на них не реагували. Що ж стосується того, як мене відлучити від «Березілля», то треба знайти помилки у нашій фінансово-економічній діяльності і посадити мене за статтею. Однак і в камері я буду займатись театром.
— Може рiч у тiм, що ти не дотягуєш, як продюсер? Ти хороший арт-директор — освічений, знаєш сучасне мистецтво, маєш багато творчих ідей, створюєш різноманітні проекти, явища, на перший погляд, несумісні вмієш об’єднати певною концепцією. Але що стосується фінансів...
— Бачиш, тут є два боки медалі. З одного боку я і не вважаю себе продюсером, тому й підписуюсь, як арт-продюсер. Я не маю тих характерних для продюсера рис, які допомагають знаходити будь iз ким спільну мову. Мене вважають досить конфліктною людиною. Хоча, можливо, це радше не конфлікт між людьми, а конфлікт між функціональними обов’язками. Я, наприклад, не можу зрозуміти природу поведінки деяких чиновників того ж таки Міністерства культури. Хоча, без сумніву, у той же час вони є театральними професіоналами. Однак їхнi дії як чиновників, не збігаються з їхнім відчуттям театрального процесу. Ми існуємо в дуалістичній ситуації, і кожний із нас або приймає, або не приймає ці правила гри. І, скажімо, я відчуваю, що вся моя робота полягає у тому, щоб заперечити якісь речі, які викликають у моєму нутрі роздратування й опір.
— Ти не можеш себе стримати?
— Я себе не стримую, але я веду діалог не за допомогою мітингів, протестів, корпоративних заяв, а через певну мистецьку акцію. Мій діалог iз цим дуалістичним світом у ситуації, коли ми від одного берега відпливли, а до другого не пристали, полягає в тому, щоб ділитися радістю спілкування з тими, з ким мені добре. От люблю я Тадаші Ендо, тому й кличу його до Києва. І він приїздить сюди, терпить усі ці негаразди нашого існування, підтримує нас, проводячи майстер-класи, за які ніхто йому не платить. Тому що наших студентів важко примусити платити за майстер-класи. І не треба сьогодні навіть намагатися це робити, тому що вся інфраструктура не працює.
— Багато кого дратує саме та обставина, що вистави «Березілля» глядач дивиться безкоштовно, у той час, коли інші арт-агенції намагаються засвоїти такі заморські премудрості, як «маркетинг», «менеджмент» і тому подібне, примушуючи публіку платити за мистецтво.
— Звинувачення в поганому менеджменті мають підстави. Однак люди, які бачать цю нашу помилку, не помічають обставину, без якої менеджмент стає неможливим. Для того, щоб розкрутити проект, треба мати певний початковий капітал. У зв’язку з тим, що у нас немає цього капіталу, а є постійне відчуття фінансової нестабільності, ми не можемо вчасно почати рекламну кампанію, роздрукувати афіші, розклеїти їх, здати квитки в театральні каси. І в цій ситуації, на мій погляд, ми робимо єдино правильний вибір — запрошуємо до театру усіх бажаючих. У цьому році, наприклад, Міністерство культури виділило певну суму і становила вона лише п’ятнадцять відсотків від тих коштів, які нам були потрібні. Ми ж на цей раз вирішили грошей не позичати й вибудували програму, залежну від тих фінансових можливостей, які надає нам наша улюблена держава через своїх чиновників. До всього ж ці кошти прийшли невчасно і я не хотів би нинi говорити про причини їхньої затримки, як не хотів би розповсюджуватися з приводу того, кому і на що дають силу силенну грошей. Бо моя позиція буде здаватися суб’єктивною, я так і не зможу пояснити, чому треба за рахунок державного бюджету підтримувати «Березілля», а не творчі звіти областей. Адже вони потрібні, для людей це велика радість: приїхати до Києва, виступити на сцені палацу «Україна». Говорити треба не про гроші, а про пріоритети в культурному житті. Моя ж суб’єктивна думка полягає в тому, що лабораторність «Мистецького березілля» й можливість дивитися те, чого у нас немає, набагато активніше вплине на розвиток українського мистецтва, аніж звіти самодіяльних колективів. Тому що наші проекти інноваційні, а ці звіти підсумкові — нічого не зміниться від того, що самодіяльність приїде на декілька днів до Києва. Все лишиться на своїх місцях. І в театральному інституті історію Східного театру будуть викладати люди, які ніколи не бачили кращих його зразків, тому що вони не можуть поїхати, наприклад, в Китай і подивитися Пекінську оперу.
Що ж стосується поганого менеджменту, то в цьому є і моя помилка. Раз я не зміг переконати Міністерство дати нам кошти вчасно, значить я погано працюю. Однак вихід із цього становища один — ми гостинно відкриваємо двері театрів і робимо театральне свято. Адже слово «фестиваль» семантично пов’язано із поняттям свята.
— У тебе не склалися вiдносини з владою. Можливо політика і мистецтво речі взагалі несумісні?
— Нам треба подивитися на нашого найближчого сусіда — Росію, і повчитися тому, як яскраві політичні фігури використовують мистецтво й культуру у своєму піарі. Лужков прекрасно розуміє, що Міжнародна театральна олімпіада, на яку він виділяє колосальні кошти з міського бюджету, набагато ефективніше спрацює на його імідж, як людину освічену, як на гуманітарія, який дбає про духовну ауру міста, який надзвичайно високо піднімає престиж столиці Росії. А у нас рідко побачиш видатних політиків і громадських діячів у мистецьких закладах. Вони швидше полюбляють ходити у ті місця, де оселилася субкультура. І політика наша є субкультурною. Ми постійно обертаємося на різні боки і пнемося зробити так, як у когось, не відчуваючи алгоритмів, органічних законів нашого життя, нашого суспільства.
— Ми давно знайомі, і я пам’ятаю Проскурню, який носив хвостик iз прищіпкою, проводив якісь «вивихи» й висловлювався досить вільно. Нинi ти маєш акуратну зачіску, говориш досить зважено, обережно, у твоїй лексиці переважають поняття радше з політико-економічного, аніж із театрального словника. Політик, дипломат усе ж переміг в тобі митця?
— Мені здається, що оця шипучість, яка переливалася через край фужера, в мені залишилася. Тільки нинi я вибудовую більш тонкі взаємини із владою і суспільством. Тобто, висловлюючись метафорично, я на брутальний анекдот на свою адресу відповідаю поетичною фразою. Одне з основних завдань, яке я ставлю перед собою — це боротьба з вульгарністю. Якщо ж помітно, що змінився і я, і сам підхід до справи, то це прекрасно. Це моя нинішня форма діалогу iз самим собою, із соціумом, з істеблішментом, врешті, iз цілим світом.
— Тебе якось назвали «безкорисливим честолюбцем». Погодься, що це визначення є просто красивою фразою. Бо честолюбство саме собою рiч небезкорисна — адже не все вимірюється мерседесами і рахунками в банках. Сам у собі ти багато бачиш корисливості? І скільки у твоїй діяльності чистого служіння Театру?
— З одного боку не хочеться втрачати тільки тобі притаманних рис, міняти своє світовідчуття, не хочеться мімікрувати. Та я й не зможу мімікрувати, не зможу ставити те, що буде заперечувати моїм принципам мистецьким. А з другого боку існує світ побутовий, матеріальний... І тут я процитував би булгаковського Воланда: ніколи ні про що не проси, особливо тих, хто сильніший від тебе. Самі прийдуть і запропонують... Зважаючи на те, що ми існуємо в системі певних ієрархій, то моє бажання вийти на якусь вищу сходинку пов’язане не з тим, що я хочу заволодіти якоюсь високою посадою. Я не організовую листи, аби мені дали звання, не веду безкінечні розмови про те, щоб мене висунули на якусь премію — я не бажаю грати в цю ієрархічну систему. Я лише хочу, аби моя праця була відповідним чином поцінована. І не медалями, преміями, званнями...
— Однак слава тобі все ж необхідна?
— Я б назвав би це швидше популярністю. Вона є одним iз найбільш вразливих місць нашої професії. Займатися театром і бути непопулярним — це значить просто не відповідати вимогам професії. Популярними стають актори, режисери, художники, які впливають на інших людей, вражають, дивують, захоплюють їх. Популярність — це захоплення. А слава — це категорія гнітюча. Так от — популярність необхідна, бо вона працює вже не на мене, а на фестиваль. І коли я прийду на якісь переговори до банкіра чи політика, то мені набагато простіше буде з ним говорити, навіть якщо в «Киевских ведомостях» вийде критична стаття з моєю фотографією. Ці люди уже щось чули про нас і розуміють, що я не з вулиці прийшов.
— Яких ілюзій ти вже позбувся?
— Я можу сказати, яких я не можу позбутися...
— Це буде наступним запитанням.
— Ні, я можу тільки говорити про ті ілюзії, в полоні яких перебуваю досі. Я не можу позбутися безкінечної довіри до людей. Часом відчуваю, що треба було б обережніше з кимось говорити, вибирати з ким дружити... І в той же час, я радію кожній посмішці й дуже високо ціную, коли зі мною говорять відверто, не ховаючи очей. І я розумію, що ця довірливість є в принципі прекрасною рисою. Однак вона часто приносить розчарування.
Сергій Владиславович так і не сказав, з якими ефемерними сподіваннями він вже розпрощався. А міг би, наприклад, сказати, що марними виявилися його надії на те, що у цій країні може щось змінитися на краще. Адже він достатньо освічений, аби збагнути, що є країни-санаторії, а є країни- тюрми, куди Провидіння направляє злодійкуватих владоможців та лінивих підданих, позбавлених волі до культури. І як би ми не напружувалися, які б конституції не приймали, тюрму в санаторій не перетвориш. Утім, пахани й за гратами уміють влаштовувати курорт. Для себе.
Така вже тут, схоже, територія, що на ній завжди будуть народжуватися і господарювати Мартини Борулі та Мини Мазайли, Фіногени та Пузирі, котрі так і не збагнуть ніколи, навіщо треба жертвувати гроші на пам’ятник Котляревському. І чим раніше ми позбавимося ілюзії, що публіка ця колись почне вкладати гроші в культуру та мистецтво, і ми станемо квітучою державою, тим більше у нас шансів не змарнувати своє життя на боротьбу із вітряними млинами і не збожеволіти від протиріч, які перетворюють наше життя на пекло.
