Ім’я солістки Національної опери України добре відоме широкому загалу любителів вокального мистецтва не тільки в нашій країні. Лідія Забіляста з великим успіхом виступала в багатьох країнах світу. Голос співачки тембрально неповторний, гнучкий, рівний в усіх діапазонах і багатий обертонами. Лідія Леонідівна — майстер класичного бельканто, артистична, продовжує чудові традиції української вокальної школи. Творчість Забілястої — яскрава сторінка сучасного українського оперного мистецтва.
Цього року солістку Національної опери України за партії Інгігерди у виставі «Ярослав Мудрий» Григорія Майбороди, принцеси Турандот в однойменній опері Дж.Пуччіні, Амелії в «Балі-маскараді» Дж. Верді та за концертні програми українських народних пісень і романсів висунуто на здобуття Шевченківської премії. Для своїх шанувальників оперна примадонна підготувала два подарунки. 26 січня в Національній опері пройде концерт «Пуччіні в музичних образах» — звучатимуть арії та уривки з опер італійського класика, а 2 лютого у Філармонії відбудеться вечір, на якому прозвучать твори українських композиторів у супроводі Національного оркестру народних інструментів України під керівництвом Віктора Гуцала.
— Чим складніший і багатший матеріал, який потрібно проспівати, тим цікавіше працювати, хоча фізично тоді викладаєшся більше, — признається Лідія ЗАБІЛЯСТА. — Кожна партія — нова віха в житті. Вона захоплює, надає сил, у тебе піднімається дух, з’являється натхнення. Якщо все добре зроблено, залишаються приємні враження. Найскладнішою була партія принцеси Турандот. Напевно тому і стала найулюбленішою. Глядачам також ця опера сподобалася. Після прем’єри у мене вдома навіть утворився японсько-китайський куточок сувенірів. Тут і театральна завіса зі справжніми масками, статуетки, китайська ваза. Мені приємні такі дрібнички. Маю одну шанувальницю-студентку, яка не пропускає жодної з моїх вистав. Уперше ми познайомились після опери «Чіо-Чіо-сан». З того часу дівчина дізнається, коли я виступаю, приходить на вистави, дарує квіти, прикрашаючи букети найрізноманітнішими метеликами. У мене вже набралася їх ціла колекція. Вони в мене по всій хаті «літають»...
— Легендарний Іван Козловський назвав ваш голос «золотом найвищої проби». Ви були особисто знайомі?
— Наша перша зустріч з Іваном Семеновичем відбулася в 1982 році, після Конкурсу Чайковського. Він прийшов на концерт, щоб послухати лауреатів. Заключний концерт затягнувся. Я вийшла на сцену вже після 12-ї ночі. І раптом у ложі з’явився Іван Семенович. Після виступу він запросив мене на зйомки, які проводило українське телебачення. Зйомки проходили у нього вдома. У Козловського була велика двоповерхова квартира. Пам’ятаю, як він у білому костюмі з чорним метеликом поважно спускається сходами і сідає за рояль. Іван Семенович попросив виконати разом із ним дует Оксани і Андрія із «Запорожця за Дунаєм». На жаль, цієї хроніки в мене немає. Можливо, записи залишилися в Москві у фондах. Потім Козловський запросив у гості до свого заміського будинку. У його домі всі підтримували певні традиції. За столом перед початком обіду або вечері всі стоячи слухали молитву «Отче наш», яку читав Іван Семенович, і лише після цього він запросив до трапези. Завжди до столу виходив чепурним — у смокінгу з метеликом. Говорив не напружуючись. Мав берегти голос, тому не казав жодного зайвого слова. Козловський був дуже стриманим у висловлюванні емоцій. Так само стримано й рухався. Коли за тиждень я поїхала додому, співак надіслав мені телеграму, яка збереглася й досі. Там були дуже теплі рядки, як він радіє, що Україну представляє такий «талановитий соловейко», як я, що маю дякувати Господу Богу і своїм батькам, котрі наділили мене таким чудовим голосом, а ще дякувати своєму педагогові. Тоді Іван Семенович і назвав мій голос «золотом найвищої проби». Козловський був великим патріотом України. Пишався тим, що серед жінок на конкурсі я першою отримала в Москві «золоту медаль». До слова, вона й нині єдина найвища жіноча нагорода Україні, привезена з Конкурсу П.Чайковського. Хоча серед чоловіків були золоті медалі...
— Вам доводилось працювати з різними диригентами, та Віктора Іконника можна назвати першим, бо саме в його колективі (Київському камерному хорі) ви почали професійну кар’єру співачки. Як вам працювалося разом?
— Перші враження від нього — це музикант найвищого ѓатунку. Я щойно закінчила музичне училище, і Іконник став моїм наставником, педагогом. Коли я згодом навчалася в Консерваторії, всі теоретичні знання тільки підкріплювали ту практику, яку я вже отримала раніше, працюючи у Віктора Михайловича. За сім років під керівництвом Іконнника я проспівала такий пласт музики, з яким би, напевне, й не зустрілася б ніколи, якби не цей диригент. Це цілі томи творів Баха, Гайдна — ораторії, меси. Дуже цікава хорова музика, яку піднімав Віктор Михайлович, — це було й акапельне виконання, і в супроводі камерного оркестру. Запам’яталися й гастролі: ми побували за кордоном, об’їздили всю тодішню країну — від Прибалтики до Далекого Сходу та від півночі до півдня.
— У консерваторії вам також пощастило з викладачем?
— Я навчалася у Зої Петрівни Христич, яка на той час ще була й солісткою Київського оперного театру. Мені було дуже цікаво, тому що вона з тих співачок, які дуже обережні у ставленні до голосу. Вона мені підказувала, як треба працювати в театрі над роллю. Я завжди консультувалася з Христич, як себе вести в тій чи іншій ситуації. Зоя Петрівна мене супроводжувала на конкурсах. Підтримувала. Була і наставником, і педагогом. Потім ми зустрілися з нею на сцені в одній виставі «Запорожець за Дунаєм», де я співала Оксану, а вона — Одарку. А чотири роки тому мене запросили до Консерваторії (нині НМАУ) викладати. І знову ми зустрілися, вже на викладацькій роботі. Я відчувала, що вона радіє з того, що її учениця працює тут, поруч із нею. Як кажуть, мої учениці — то вже «вокальні онуки Христич». Як мене свого часу назвали внучкою Литвиненко-Вольгемут та Благовидової.
— Ваш син навчався у музичній школі, та династію не продовжив, хоча мав талант. Не захотів іти маминим шляхом?
— Син, закінчивши п’ять класів музичної школи, де він співав у хорі, і, до речі, досить непогано, раптом категорично сказав «ні». Тому що, за його словами: «Того, чого досягла моя мама, я не зможу зробити, а меншого — не хочу». Він непосидючий, не хотів займатися грою на фортепіано. Може, це стало причиною того, що покинув музичну школу. Зараз він займається в технічному ВНЗ й, здається, тяги до співу немає. Хоча дані в нього є. Та я не тисну. Він має обрати власний шлях. За тестуванням у нього здібності «50 на 50». Тобто і гуманітарні, і точні науки порівну.
— Ви записали «Акварелі» на музику Таривердієва.
— Це цикл на вірші середньовічних японських поетів у перекладі на російську. Там, здається, п’ять частин, об’єднаних японською філософією. Твір був вивчений мною ще в консерваторії, але записаний набагато пізніше. Мені він подобається тим, що там свіже звучання поєднується з досить давнім філософським напрямком.
— Мені здається, вам дуже близька східна культура. У ній ви почуваєтесь органічно?
— Якби мені довелося розкрити себе в якихось іпостасях, пов’язаних з японською культурою, то я б цим залюбки зайнялася. Напевне, щось грає в моїй крові, щось в ній, мабуть, є таке, що пов’язує мене зі східною культурою. Хоча я себе й не відчуваю її представником, але мене вона приваблює. Я була лише в Японії. Але мене вабить Схід. З практичної точки зору опера «Турандот» відіграла неабияку роль в моєму житті. Я збудувала собі заміський будиночок за гонорари, отримані від виступів в Японії. Так що партія Турандот принесла мені не лише задоволення. Зараз я власноруч оформлюю свій будиночок. Працюю як ландшафтний дизайнер, створюючи і штучні гори, і озеро в себе на подвір’ї. А в будинку буде обов’язково і східний куточок. Часто ловлю себе на думці, що відбувається дежавю...У кожної героїні має бути свій стержень. Можна навчити артистку рухам, манері ходити, та якісь власні колорити вона має внести сама. Те, що вносила в роль я, було інтуїтивним. Ніби моїм інтелектом щось керувало, диктувало мені зсередини, що потрібно було робити і так чи так. Це як генна пам’ять. У нас емоційне мистецтво — без переживань не можна чогось намалювати.
— Розкажіть про вашу роботу в кіно
— Я знялася у фільмі «Спокута». Це екранізація опери «Наймичка» Вериківського. Мені запропонували записати партію Ганни, ще задовго до фільму. А потім запросили на кінопроби, після яких затвердили на цю роль. Очевидно, то був певний аванс. Адже я була юною, ще «зеленою» співачкою, без досвіду роботи в кіно. Та кажуть, що роль вийшла переконливою. Може, тому, що я сама співала. То була надзвичайно цікава робота й чимале навантаження. В опері почуваєшся більш вільною. А в кіно все залежить від багатьох складових, навіть освітлення. До того ж на екрані можна прочитати дрібні рухи та вираз обличчя на крупному плані, тому мені навіть забороняли робити широкі театральні жести, як на сцені.
— Як ви ставитеся до сучасної музичної режисури, коли артистів класичних опер перевдягають у джинси?
— Я не брала участі в креативних постановках. А як глядач я їх не сприймаю. Адже класика є класика! Не можна в меблів барочного стилю відрізати ніжки і цим їх осучаснити. Епоха є епоха. Якщо музика написана в час Верді або Пуччіні, то не потрібно їхнім героям давати в руки, наприклад, мобільні телефони і цими новаціями затягнути на виставу молодого глядача. Адже тоді в юних буде перевернуте уявлення про ті часи.
— Мабуть, ви знаєте секрет — якою має бути вокальна техніка, щоб зберегти голос на багато років?
— Головне — співати вчасно свій репертуар. Початківцям потрібно оберігати голосовий апарат від перевантажень, не зловживати драматичними, складними й великими за обсягом партіями. Усе треба робити поступово, щоб голос мав логічний розвиток. Мене педагоги застерігали від перевантаження, і я їм дуже за це вдячна. Адже нині молоді намагаються зразу ж співати «Аїду», «Тоску», «Чіо-Чіо-сан». А потрібно якомога довше сидіти на ліричному репертуарі. Якщо голос збережеться, то все встигнеться, і твій зоряний час обов’язково прийде. Щоправда, заради сцени потрібно багато в чому приносити себе в жертву, від багатьох речей відмовлятися, навіть у спілкуванні. Видатні співаки не дозволяли своїм учням не тільки голосно розмовляти, а навіть голосно сміятися. Особливо на вулиці і при поганій погоді. Перед співом не можна їсти насіння, горіхи, так як вони мають ефірні масла, не пити газованих напоїв, того ж шампанського. На мою думку, навіть воду під час співу пити не можна, тому що розігрітий апарат. Голос потрібно тримати в режимі: достатньо спати, не перевантажуватися, не переспівувати (тобто вміти вчасно зупинитися). У співаків буває часто голосова ненаситність. Коли хочеться співати й співати. Та перенапруження потім обов’язково скажеться. Це як у їжі, коли дієтологи застерігають — потрібно зупинитися їсти тоді, коли ще хочеться. Адже насичення відчувається лише десь через 15 хвилин.
— А як ставитесь до телеконкурсів вокалістів, яких нині розвелося чимало?
— По-різному. Брязкіт ложками, еквілібристику чи велосипедні трюки на телеекрані я не розумію. Це мистецтво якесь клубне. Часто досить примітивне, від нього віє самодіяльністю. Передачу «Х-фактор» дивлюся з інтересом. Там доволі професійний підхід. На щастя, у нас дуже багато голосів, які вже від природи поставлені. Я розумію людей, які не відбулися як співаки з тих чи інших причин, адже так само могло б бути свого часу й зі мною. У мене склалася доля так, а в цих людей щось не склалося, але вони отримали шанс. Будучи вчителем фізкультури, боксером чи викладачкою в музичній школі, або й просто молодими людьми, які ще нічого не встигли зробити, — добре мати шанс, заявити про себе.
— Яке, на ваш погляд, майбутнє чекає на академічну музику?
— Наскільки я знаю, нині є вказівка зняти академічних виконавців з Першого Національного телеканалу. Так, не показали в ефірі мій концерт із симфонічним оркестром. А ще зі мною записали інтерв’ю, але його теж так і не показали. А нині крутять відбірковий тур «Євробачення»— я його не дивлюся, це не цікаво. У тому немає професійного підходу, так як і з «фабриками зірок». Ми, артисти, служимо театрові, там нас бачать і слухають наші шанувальники. Впливати ж на телебачення ми не можемо, адже це комерційна структура. А ось Національне радіо любить українську культуру і ставиться до нас досить прихильно. Класичних виконавців запрошують і на «Обрії», і на «Промінь», і на канал «Культура», і на «Радіо «Ера». Мене часто запрошують на прямі ефіри. Коли спілкуєшся зі слухачами, то відчуваєш, що маєш свою публіку, яка цікавиться твоєю творчістю.
— Зараз багато політиків виступають за двомовність, за те, щоб російська стала другою державною мовою в Україні. Як ви до цього ставитесь?
— Я вважаю, що основною мовою має бути українська. Та треба знати міру в усьому, і в мовному питанні також, щоб потім світ не тикав пальцем на ті ж наші шаровари. Адже часто відбуваються маніпуляції та навіть спекуляції на мовному питанні. Політики починають на ньому піаритися. Кажуть, при радянській владі українську мову не дозволяли — ось це неправда. Я спілкувалася скрізь завжди українською. За часів незалежності ми поміняли назви вулиць і вивіски крамниць з російських на англійські. Навіщо? Нині хоча б можна сказати, що готуємося до Євро-2012. Але ж це сталося набагато раніше. Тож річ тут зовсім не в мові...
— Розкажіть про концерт, який пройде у Національній філармонії?
— Співатиму українську музику — Лятошинського, Лисенка, Кост-Анатольського, обробки народних пісень у супроводі Національного оркестру народних інструментів України під керівництвом Віктора Гуцала. Репертуар ми обирали разом з Віктором Омеляновичем таким чином, щоб охопити різних авторів і різні напрямки.Окрім оперного репертуару та національного, який я дуже люблю і показувала його багато разів за кордоном і в Україні, у мене в репертуарі є чимало камерних творів. Я б могла виконати ще не один концерт з органом або з камерним оркестром.
ДОВIДКА «Дня»
Лідія Леонідівна ЗАБІЛЯСТА — оперна співачка (сопрано). Народилася 8 вересня у селі Олено-Косогорівка, що неподалік від Кіровограду. Закінчила Кіровоградське музучилище та Київську консерваторію. ЇЇ педагогом була видатна співачка Зоя Христич. Забіляста працювала у Київському камерному хорі під керівництвом Віктора Іконника. Отримала першу премію на Конкурсі вокалістів ім. Лисенка та Всесоюзному конкурсі ім. Глінки. А VII Міжнародний конкурс вокалістів ім. Чайковського у Москві зробив ім’я української співачки всесвітньо відомим, вона здобула золоту медаль. Репертуар співачки великий і різноманітний: партії Оксани «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського, Наталки «Наталка Полтавка» і Марильці «Тарас Бульба» Лисенка, Маргарити «Фауст» Гуно, Катрі «Наймичка» Вериківського, Гальки «Галька» Монюшка, Недди «Паяци» Леонкавалло, Ельзи «Лоенгрін»Вагнера, Віолетти «Травіата», Леонори «Трубадур» і Амелії «Бал-маскарад» Дж. Верді, Лізи «Пікова дама» і Татьяни «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, Ярославни «Князь Ігор» Бородіна, Земфіри «Алеко» Рахманінова, Парасі «Сорочинський ярмарок» і Ксенії «Борис Годунов» Мусоргського, Мімі «Богема», Чіо-Чіо-сан «Мадам Баттерфляй», Турандот «Турандот» і Манон «Манон Лєско» Дж. Пуччині, Інгігерди «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди та інші.
