Ліпцин, дійсно, для сценічного життя столиці був значущою фігурою, зі статусом якщо не легендарним, то вже точно — культовим. Учень знаменитого Анатолія Васильєва, котрий два роки пропрацював у його школі драматичного мистецтва, — кращої рекомендації для театрально зосередженої публіки й вигадати не можна. Вже один із його ранніх спектаклів — «Дюшес» за «Уіллісом» Джойса зібрав рясний урожай «Пекторалей». У своєму «Театральному клубі» Ліпцин освоював незвичну для україської традиції драматургію — Мрожека, Ахматову, Хармса, Міссіму, Беккета, вибудовував власну систему роботи з актором і сценічним простором. Цілком логічно, що від’їзд режисера за океан, до США і Канади, значно збіднив театральний пейзаж Києва.
«Хто боїться?..» цікавий не лише як перший спектакль, поставлений Ліпциним після далеких мандрівок, але й як перший досвід освоєння цим, переважно студійним режисером великої сцени зі всіма її класичними атрибутами. Відразу можна сказати, що дослід у Ліпцина вийшов. Сценічну коробку розтято за діагоналлю напівпрозорим екраном-стіною (художник — Олег Луньов); перпендикулярно до неї, з лівого краю сцени, до залу висунуто поміст — як додаткову площу для «ігр та забав» (підзаголовок спектаклю). У цьому дивному, не дуже комфортному інтер’єрі й розігрують трагікомедію свого життя Марта (Алла Даруга) та Джордж (Олександр Ганноченко).
За нових для себе умов Ліпцин зумів сповна скористатися своїм умінням продумано й чітко працювати з акторами. Виконавці в структурі спектаклю саме живуть, вони тут настільки вільні, наскільки це не шкодить загальному задумові. Завдання перед ними справді складне — бо «Хто боїться Вірджінії Вульф?» грунтується на дуже специфічному освоєнні прийому театру в театрі. Марта й Джордж вигадують собі долю, вони бавляться в родину. В результаті їхнiй світ насичується безліччю привидів, ілюзій, що не збулися, які потрібно підтримувати що б то не було. У складній подвійній грі, безсумнівно, провідну роль відіграє Алла Даруга — вічна супутниця Ліпцина в усіх його експериментах. Її Марта — це вибухова суміш жіночності й відчаю, напористості та вразливості. Свої страхи вона прагне перетворити на перемоги, і на запитання: «Хто боїться?..» ніколи не відповість: «Я», тому що для неї це буде визнанням слабкості, а цього вона не може пробачити ні собі, ні іншим. Даруга саме тим і цiкава, що грає всі обличчя Марти, різко й без розкачки міняючи малюнок та інтонацію ролі. Джордж—Ганноченко прикривається іронією, як щитом, але він тут ще вразливіший, аніж Марта. Загалом, дует Даруги й Ганноченка — блискуче втілення подвійної самотності людей, котрі бояться втратити останнє, що в них залишилося, — власний «обман, котрий підносить».
Друга пара: Нік — Віталій Лінецький і Гані — Тетяна Круликовська, схоже, за задумом Ліпцина, — свого роду відбиття Джорджа й Марти, більш прямолінійне й нехитре. Власне, пара господарів настільки переконлива, що всерйоз затуляє менш темпераментних гостей. Проте зі своєю партією екзистенціальної «луни» протагонiстiв Лінецький і Круликовська гідно справляються.
Так і лине цей спектакль серед жорстоких забав і темпераментних привидів. Метушаться тіні стіною-екраном, жоден крок не може бути до кінця вірним — нестійка, хитлива пластика героїв слугує прекрасною метафорою їх життя (пластичне вирішення — Лариса Венедиктова). Лише в середині другої дії виникає своєрідна ритмічна яма, збій системи, коли те, що відбувається на сцені, починає вже втомлювати зал. Однак декілька відмінно вирішених епізодів ближче до фіналу рятують становище. Завершальні обійми Марти й Джорджа — зворушливі й небезнадійні!
Все ж таки вдвох боятися легше.
