В оформленні обкладинки однієї з «пізніх» поетичних збірок Ліни Костенко («Мадонна Перехресть», 2012) використано фрагмент знаменитої картини італійського художника ХV ст. Філіппо Ліппі «Мадонна з немовлям та двома ангелами». Не знаю, чи то такою була несподівана асоціація самої поетеси, чи то просто вітер з Італії повіяв у напрямку Києва, коли готувалася книжка, але факт залишається фактом: юна послушниця Лукреція Бутті, в яку закохався чернець-кармеліт Філіппо Ліппі, а потім відтворив її чарівний образ на полотні, стала відтепер ще й українською Мадонною Перехресть. Тією, яка терпляче благословляє «дальню й невідому» дорогу, що нею усе ще мчить-мчить-мчить охоче до ризикованих імпровізацій людство...
Сентимент до Італії у Ліни Костенко з’явився, може, ще з початку 1940-х, коли її дитинство бігало стежками Труханового острова, схожого в час повеней на Венецію. Щоправда, не на кам’яну, а на дерев’яну. Коли прибувала вода, труханівський люд переселявся на горища й тераси; балкончики ставали схожими на гондоли; «усе махало крилами і веслами, і кози скубли сіно на баркасах»... Аж ось упали на ту «Київську Венецію» бомби. І Венеція почала горіти. І повінь змивала попіл...
Казка скінчилася — почалася війна...
Ліна Костенко, гадаю, могла б повторити відомі слова Лесі Українки: «Моя душа любить контрасти». Гармонія у неї пробивається «крізь тугу дисонансів»; життя людське постає в напруженому драматизмі, у плетиві гострих моральних колізій. «Італійські» поезії підтверджують цю особливість творчого «Я» поетеси.
Італія у поезії Ліни Костенко — то передусім мистецькі верхогір’я, витворені геніями різних часів. Її уява час од часу «викликає» постаті великих майстрів, щоб побачити в їхніх історіях сенси, що є важливими завжди і всюди.
Ось Данте, якого колись прокляла і прогнала рідна Флоренція (вірш «Під вечір виходить на вулицю він» зі збірки «Над берегами вічної ріки», 1977). Минули століття, і тепер «Флоренція плаче»: у конфлікті генія і юрми історія виявилася на боці генія. Данте готовий простити рідному місту його колишню жорстокість і несправедливість, проте все ж у вірші він амбівалентний: його великодушність нагадує поблажливість, а поблажливість — погорду й навіть зловтіху... Принаймні емоція різкого докору явно домінує над жалкуванням, співчуттям чи досадою («Прославилось, рідне. Осанна тобі», — ці слова Данте стосуються рідного міста, проте прохоплюються вони у великого поета мовби крізь зуби)...
Посоромлення ЮРМИ — характерний мотив у поезії Ліни Костенко. В цьому сенсі вона продовжує ту традицію індивідуалізму, яка в європейській літературі рубежу ХІХ—ХХ століть запанувала чи не з легкої руки Фрідріха Ніцше. В українському письменстві вона виразно виявила себе у творчості Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Володимира Винниченка... Це той індивідуалізм, знаком якого є віра в силу суверенної особистості і негація натовпу з його інстинктами далеко не найвищого кшталту.
Звісно, коли один поет пише про іншого, то він мимоволі, сам того, може, й не відаючи, «виговорює» чимало такого, що стосується його самого! Адже творчість — завжди сповідь автора. Тож і в гіркому досвіді Данте з вірша, про який зараз іде мова, є суто «лінокостенківський» ліричний струмінь: у нашої поетеси була своя «Флоренція»; та, яка охоче цькувала її, намагаючись приборкати-приручити...
В іншому вірші Ліни Костенко («Чекаю дня, коли собі скажу») з’являється Мікеланджело. Йдеться тут про етичні максими митця, про вічні муки невдоволення зробленим, про глибинну потребу генія залишатися завжди учнем, semper tiro. Свої максими поетеса знову посилює різким контрастом: то ремісники завжди задоволені собою, з великими майстрами ж, такими, як Мікеланджело Буонаротті, все інакше. «В мистецтві я пізнав лише ази», — каже Мікеланджело, завершуючи життя. Він створив свій світ, залишаючись сам собі суворим суддею. Юрма (знову юрма!) йому не указ, адже генії мають значно надійнішого «контролера» — «незглибиму совість». А що таке совість, як не внутрішній суддя, який не визнає компромісів?
Знову контрасти, знову етичні максими, знову «альтернативи барикад», такі характерні для музи Ліни Костенко....
Вінцем сповнених максималістського духу розмислів Ліни Костенко про долі і терни митців є її драматична поема «Сніг у Флоренції», вперше надрукована в її збірці «Сад нетанучих скульптур». Зерно сюжету поетеса знайшла в «Життєписах найзнаменитіших живописців, скульпторів і зодчих» Джорджо Вазарі, де є докладна розповідь про флорентійського скульптора й архітектора Джованфранческо Рустичі (1474 — 1554).
Рустичі, як і Данте, — флорентієць. Наділений талантами, помічений ще в юності меценатом Лоренцо Незрівнянним, Джованфранческо, здавалося б, мав усі шанси зайняти місце поруч із Леонардо да Вінчі, з яким він колись разом навчався у майстрів. Проте сталося те, про що Мавка в «Лісовій пісні» Лесі Українки з великим душевним болем каже Лукашеві: ти «життям не зміг до себе дорівнятись».
Ліна Костенко вдалася до прийому, який інколи зустрічається в літературі й кіно: вона звела в непростому діалозі людину, яка завершує життя, — з нею самою, молодою (так, між іншим, починається «пропущений» багатьма фільм Ельдара Рязанова «Предсказание», знятий 1992 року, вже значно пізніше, ніж було написано драматичну поему «Сніг у Флоренції»). Старий Рустичі доживає віку в монастирі, у французькому місті Турі. Тепер він судить себе, «прокручуючи» плівку прожитих літ і ведучи сповідальну розмову з Флорентійцем, себто — з самим собою, колишнім. Історія життя Джованческо Рустичі в цій розмові постає як історія змарнованого, недореалізованого таланту, розміняного на спокуси. Світ ловив — і упіймав Рустичі. Примарою багатства, солодким запахом слави, примхами замовників...
Вітер з Італії і цього разу приніс Ліні Костенко історію, трансформуючи яку, вона сказала речі цілком сокровенні, особисті. Флоренція і Тур — то її «псевдонім» України тих часів, коли вибір між свободою і конформізмом, зроблений на користь конформізму, означав втрату власного «Я», зраду своєму призначенню (зрештою, це ситуація універсальна, вона може стосуватися не тільки України і не тільки «тих часів»!). Компромісність, етична хисткість згубні для митця, — такою є максима Ліни Костенко. Вона її вистраждала, зумівши, як це буває з поетами неординарної долі, навіть несприятливі обставини обернути собі на користь. «Усе воно колись згодиться мені як матеріал», — казав ліричний герой новели Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні». Так і в Ліни Костенко: її горде обстоювання своєї «духовної суверенності» знаходило продовження в поетичній творчості, зокрема — й у «діалогах» із великими італійцями ...
