Львівська художниця Леся КВИК — із тих негучних талантів, без яких українське малярство дуже б збідніло.
По-хорошому наївні та водночас виразні образи, вишукані, стрімкі — однією-двома лініями — малюнки... До її творчості пасують яскраві, сонячні порiвняння. Навіть назви її робіт — вже поезія: «Легенда про ванну», «Жінки, черешні, літо», «Зиму приграбала», «Вкрала місяць на борщ», «Гульнути з листопадом», «Місяць зачепився за гори, жовта ріка і ми удвох», «Просили мама-тато і я прошу в суботу на першу на вінчання, на другу на весілля».
Добре, ось кiлька метафор. Те, що вона робить, — мов веселка, що прорізує сірий осінній небосхил, або — яскраве червоно-помаранчеве дерево серед оголених стовбурів чи одноманітного міського пейзажу. Саме таке деревце росте перед її будинком, світиться смолоскипом серед типової львівської мжички, коли я йду до Лесі в гості.
— Вибачте, те запитання ваше дерево навіяло: на якому ґрунті ви виросли?
— Мені дуже пощастило, в мене в училищі були найкращі викладачі, які тільки могли бути, вони і зараз найкращі… І ще першу частину свого життя я провела в майстерні нашого знаного скульптора Еммануїла Миська, і практично всі свої переконання звідти взяла.
— Чого найпершого ви навчилися?
— Не поєднувати комерцію з творчістю. Бізнес може стосуватися всього, але не творчості. Для мене живопис — це творчість. А комп’ютер, дизайн — тут замовник диктує. У нього свої поняття і своє розуміння, яке впливає надзвичайно. На щастя, в мене чоловік працює. Я ж категорично не малюю замовлень. Мені вже такого ніхто і не пропонує навіть.
— А вдається картини продавати?
— Так. Не можу похвалитися шаленими прибутками, але весь час продаю роботи. За рахунок того можу купити собі добрі фарби, добре полотно. Та і діти все-таки… Вони потребують більше, ніж просто щось там собі малювати. Зрештою, з виставок можна продати. А потім іще є люди, які постійно в мене купують. Через галереї… Самому це неможливо — бігати з роботами, пропонувати. Є ще оформлення книжок, де графіка теж потрібна. Але ж я однаково малюю, і мені здається, що нуднувато трохи — одна, друга, третя книжки, одне й те саме...
— Що значить — бути львівським художником? Чи є в тому якась специфіка?
— Для мене немає. Можливо, збоку видніше… Я тут виросла, настільки добре себе тут почуваю… В нас, галичан, є свої чудернацькі речі, але вони не нервують. Тобто вони мені органічні.
— Але ж ви якось впливаєте на Львів, а він — на вас.
— Так. Тут дуже цікаве середовище, яке хочеться малювати. Ці коминчики, архітектура… Такий романтизм, навіть псевдоромантизм є, так. Хочеться відтворювати те, що бачиш. У Києві більше місця, але я втомлююсь дуже швидко від кількості інформації. Втім, коло Дніпра надзвичайно гарно, я нещодавно там була. Дуже позитивне враження від Києва зараз. Раніше — менше. Очі шукають тих маленьких будиночків, а їх немає. Є великі площі… Проте відчуття того, що легше дихати, — є.
— А що взагалі в міських пейзажах вам найбільше подобається?
— Ці всякі маленькі скульптури, ковані двері, клямки старі, вікна з такими деталями... Просто йдеш, пишеш собі. На другий день йтимеш, а того вже може й не бути — відвалилося. Але, мені здається, дійсно, якби я народилася та жила в Києві чи в іншому місці, все було б по-іншому. Напевно, малювала б просторові штуки більше. Зараз же я впала в декор, декорування, хоча це не моє — але я не сперечаюся з собою…
— Цікава колізія…
— Я завжди вважала, що коли людині вже немає чого малювати, вона починає заповнювати полотно якимись візерунками, трикутничками... А тепер хочеться малювати, досвід є, — і ось я роблю те, що раніше вважала неправильним. Тобто змінюється все. Сьогодні кажеш «ні» — а на другий день робиш.
— У київських художників дійсно своє ставлення до простору — переважає абстракція, експресія кольорів…
— Ця абстракція, мабуть, теж є наслідком переварювання цих великих площин. А я не дуже люблю абстракційні речі. Напевно, ще доросту до них колись, але поки що — ні. Хочу побачити в роботі конкретне. Я київських художників дуже мало знаю, чесно кажучи, і львівських молодих — теж. Мені раніше дуже одесити подобалися, але їх зараз і не привозять чомусь.
— Ми тут вже торкалися питання різних технік — чи охоче ви їх використовуєте?
— Ні, малюю лише олією. Люблю добру олію, просте полотно. Ніяких картонів, спеціальних грунтів, рельєфних штук…
— Але ж, наскільки я знаю, ви і з комп’ютером, і з фото працюєте.
— Комп’ютер у мене є окремо, так. Я і зараз фотографую, і раніше фотографувала. Комп’ютерна графіка дає синтез — можна поєднати різні часові шари, і фотографії, й малюнки, і, що головне, можна тиражувати і великі речі робити, дивитися, що краще. Комп’ютерна графіка чим більша, тим вона більш вражаюча, людину якось поглинає. Я ще просто не маю можливості в цю сторону розпрацюватися, але потихеньку… Це мені подобається, особливо в поєднанні з фотографією. Потім мені хочеться зробити книжку в такий спосіб. Ілюстрації цікаво робити.
— Залежно від чого вибираєте спосіб виконання?
— Я не вибираю. Як є час малювати — сідаю, працюю. А якщо нема — то вночі, на комп’ютері. Вночі малювати під жовтою лампою — це тупо, принаймні для мене. Тобто вночі, коли вже діти сплять, можна собі щось подумати — комп’ютер, а вдень — живопис.
— Що вам найкраще вдається як художнику?
— Такої оцінки ще нема… Я просто, коли закінчую щось, є така радість — тішусь, тішусь, а потім мине час, і воно мені зовсім не подобається. Я вважаю це нормальним. Робота зроблена, вона викликає емоційний підйом. А потім повисить трошки... Тому я не дуже люблю, коли в мене довго робота затримується. Я її продаю чи дарую. А комп’ютерна штука взагалі одразу не подобається. Вона дуже швидко старіє. Живопис витриваліший, як мені здається. І графіку я люблю кульковою ручкою і пером малювати...
— Щодо графіки мене заворожує ваше вміння однією лінією витворити цілу композицію. А що таке бути хорошим рисувальником?
— Це, напевно, вміння вчасно зупинитися і добре намалювати те, що ти хотів. Але зупинитися важливо, щоб не впасти. Для конкретних речей є фотографія, зрештою. Людина мусить вміти відібрати. Найперше — це завдання, яке ставить собі художник, а потім — відбір. Фотографія не може зробити відбір, а людина — повинна. Ось якщо вона добре це зробить — оце, напевно, і є хороший рисувальник.
— А що таке тоді гарна лінія?
— Мені подобається і в скульптурі, й у живопису, й у меблях — наповнення. Якщо художник наповнює чимось.
— Тобто?
— Ну ось об’єм є, а ви собі його лінією — вжик! — і показали. І якщо в цій лінії побачать об’єм, отже, у вас вийшло.
— Що ж тоді найцінніше в малюнку — точність, виразність?
— Напевно, композиція. Попасти, попасти, на цьому порожньому папірчику щось намалювати. Якщо воно зачіпає — значить, вийшло.
— Це я до того, що, наприклад, знаменита графіка німецьких експресіоністів 1920 років — це як вибух, розрив, граничне напруження, а є і зовсім інший підхід, наприклад, як у вас — одна-дві лінії — і все, готове...
— Різна техніка, й різні бажання передати свої емоції. Одному треба багато всього, щоб людина відчула, іншому достатньо й однієї лінії. Найкраще, коли на натурі це бачиш. Але коли на стіні висить така рiч, може, вона і вражає, але я так не вмію. Коли багато всього, я гублюся. Я просто по-іншому… До речі, ось, власне, в училищі Тарас Миколайович Драган величезний вплив на мене зробив з цією лінією. Учив нас, що кожний напрямок на папері — це вже якась емоція. Якщо лінія вихиляста — людина нервує, плавненька — то і настрій добрий. Це в мене так і переросло — відбір, відбір, і стала така гола лінія. Весь час. Забула, коли і було по-іншому.
— А наскільки ваші емоції на лінію впливають? Вона нервується і заспокоюється разом із вами?
— Так, так. Але головне — максимально розслабитися, і тоді вона малюється сама. Я не дуже задумуюсь, чого б хотіла. Чим менше думки — тим краще для творчості.
— Вам обов’язково мати об’єкт перед очима?
— Воно колись мусило бути перед очима, але зараз може бути і нафантазоване. Надихає будь-що — музика, запах...
— А сновидіння якусь участь у цьому беруть?
— Найменшу. Не помічала за собою такого. Я так втомлююсь, що і сновидінь ніяких нема. І зранку я з чистою совістю та порожніми очима. Раніше снились кольорові сни, а зараз — ні. Зараз краще природа, бачите — ось там, за вікном, трошки оранжевий — я трошки його і намалювала. А ще зелений був — взяла трошки його. А тепер вже якесь відчуття снігу — і він тут теж є. Жодного насильства, все природно.
— До речі, судячи з назв, ваші картини пов’язані з певними історіями.
— Я досить швидко забуваю… Звичайно, щось відбувається, але так спеціально не фіксую цього, навіть у голові. Тобто річ відбулася, я її намалювала, і все.
— Мені просто дуже сподобалося ваше полотно «Зиму приграбала» — одразу подвійна метафора, й словесна, й кольорова…
— Я її намалювала, тому що була певна погода. Грабила листочки, одночасно світило сонце і був сильний холод, як зараз… Ось я намалювала, що і сніг падає, і листя жовте. Такі речі є, але не варто на тому зациклюватися. Тоді завжди лишається щось нове.
— А є певний образ, що назавжди закарбувався у вашій пам’яті?
— У мене кожен день стільки вражень… На цілий день може одне бути… Але музика дуже сильно може створити настрій за одну секунду. До речі, й класична, й естрадна. Навіть ці сучасні, попсові штуки, мені інколи подобаються. Так що не можу сказати, що люблю те чи інше. Ось у мене сину 17 років, і він мені завжди приносить якусь нову музику... Діти — вони, взагалі, розвивають... Він приніс концерт американських ударників і духових інструментів, які грали «Болеро» Равеля, і це настільки мене вразило. Я б сказала, що це якісь циркачі, бо вони з тим стрибали, бігали… Проте це такий кайф, така праця, страшна — бо я вчилася музиці, я можу собі уявити, як це. Але я ще не намалювала — «Болеро» з цими величезними ударниками, духовими... Шикарна штука. От таке б побачити, напевне, щось таке грандіозне лишилося б. Почитати щось… Але почитати так не впливає, як почути. Почитати — для душі, а те — для тіла, я б сказала.
— Цікаво — виходить у вашому житті була така музична сторінка...
— У школі імені Соломії Крушельницької дев’ять років провчилася, але дуже хотіла малювати, і мене врешті-решт батьки віддали до художнього училища — на кераміку. А до того навчалася грі на фортепіано. Добре, коли людина вміє почути. Мій малий, до речі, там теж навчався на ударних. Він уміє слухати дуже різну музику, що тішить. А коли мене мама туди віддала, то згадувати не хочеться. Бідні викладачі, я постійно малювала замість того, щоб грати.
— Ви в дітей вчитесь? Чи ви наставляєте їх здебільшого?
— Ні, я їх нічого не вчу. Вони змушують. У мене дочка — теж малює однією лінією, дуже швидко. А малий класно фотографує. Ще два роки в нього є, він поки що думає, що робити далі. Їхнє бачення — то взагалі класно. Бо до деяких речей звикаєш у повсякденності, а вони не дають звикати. Це мені добре. До речі, мала так хотіла кота. Я їй казала — будеш трохи старшою, підемо, купимо котика. «Та ні, — каже, — у нас ось киця бігає!» У нас тут біля будинку i їжаки, i сойки — справжнісінький звіринець... І до нас десь через місяць прибігло маленьке страшне чорне кошеня. І все. Тепер у нас чорна киця Домініка. Я її малюю дуже часто.
— У мене теж кіт є. Яшко, чорно-білий.
— Люди думають, що то вони вибирають, а насправді — навпаки. Я б ніколи такого чорного кота не вибрала… А тут — будь ласка. Навіть кота не ми вибираємо, а він нас. Тобто будувати якісь плани… Мрії — так, матеріалізуються. А плани твердо будувати — ось я завтра зроблю виставку, наприклад, — не можна. І тому добре не працювати ні з якими галереями, тому що це гнітить. Бо тоді мусиш щось виконати. А раптом нічого не вийде? І ще швидко, головне — швидко намалювати, тоді сплеск емоцій на глядача йде. А якщо так мазати, мазати… Хоча різні роботи вимагають різного, це я тільки про свої кажу.
— Помітно, що ви вибудували довкола себе такий світ, у якому вам більш цікаво.
— Та він сам вибудувався, й із нього не хочеться вилазити, справжні муммiй-троллі. Але в нас буває так багато людей, що таке враження, що це я всюди.
— Тоді розкажіть трохи про ваш будинок.
— Його повністю збудував мій чоловік... Тобто ні, не так. У нас була лише одна кімната в дуже смішній хатці. Потім наші сусіди побудувалися. Коли в нас мала народилася, чоловік побудував другий поверх. Він теж художник — і може, не закінчивши, змінити щось. Тому в нас такий стан ремонту… Але це класно, бо мала малювала на стінах скільки хотіла й уже вималювалась. Тепер лише на папері. І я собі малювала на стінах, як хотіла… Тобто в нас усе, що в хаті є, — то мій чоловік. І мені подобається, що він робить. Я можу спочатку сперечатися, й то тільки тому, що не вмію одразу добре побачити якісь просторові речі. Коли він розповідає, я можу сперечатися, а потім уже у втіленні бачу, що це гаразд.
— А як вам вдається поєднати побут і мистецтво?
— Швидко. Я люблю варити їсти, і мене не травмує миття посуду. Заважає, коли брудно. А інколи можу цього й не побачити. Але мене ніхто не питає, чому щось не зроблено. Загалом я люблю, щоб все було в порядку. Варити їсти і не зациклюватися на тому. Або не варити — якщо є якась робота. Значить, усі їдять смажену бульбу.
— Тобто антагонізму нема?
— Звичайно, трошки тяжко — порядок тримати. Ці сто метрів поки оббігаєш… Але ось у нас багато павуків чогось було, просто завал із тим павутинням. Так це природа, тьоп-тьоп-тьоп — зайшов цей павук, і вже живе. На вулиці ось хризантеми цвітуть…
— Але для художника важливо мати свій особистий куток для роботи?
— У мене є майстерня, але я її не потребую наразі. Нема стільки часу, щоб спеціально туди йти. А раптом я прийду, а в мене вже все пройде. То я малюю в хаті. Просто це впливає на розмір робіт. Зараз не можу великі малювати, не встигаю. А маленькі можу. Або весь час замовлення, що я змушена думати. Доводиться все розподіляти. І ще, не можу двічі мазати, за два підходи малювати роботу. Це значить, я починаю сумніватися, мусолити…
— Стаєте до станка й за один раз усе робите?
— Ага.
— Клас.
— Ну а як? Маленькі роботи — і добрий настрій, і виходить швидко, а ні — значить, не вийшло. Буває і таке. Але трапляється — щойно я таку роботу збираюся замазати, як її у мне купують. Значить, я не вмію відчути, що подобається людям, а що — мені. Не обов’язково, навіть точно це не збігається. Але хто вміє відчути… Мене, наприклад, тішить, коли намалюю, хтось прийде і скаже — о, яка нова штука!
— Ви знаєте, ось ми тут говоримо про дітей, але мені чимдалі більше здається — слухаючи вас, дивлячись ваші роботи — що найбільша дитина — всередині вас, що то ви і є.
— Так це у всіх. Якщо прислухатись... Я в собі того не роблю. Діти, напевно, — вони пробуджують у дорослих таке. Я просто іншою не можу бути. Хоча насправді я людина дуже скептична.
— Тоді майже дитяче запитання — якби прилетів до вас янгол, попросив би вас щось намалювати, що б ви зробили?
— Я надіюсь, що так не станеться, але я б його намалювала. У мене є такий ангел, який співає колискову для ратуші, — сидить на місяці, погойдується.
— Ось і з цим запитанням ви мене випередили...
— Погода класна львівська. Зараз така гарна осінь. Я вже давно нікуди не ходила. Як там, у місті?
— Дощ…
