У блискучій плеяді українців, які прославляють своїм талантом нашу країну за кордоном, яскраво світить зірка Андрія Шкургана. Співака називають одним із кращих баритонів Європи. Він соліст Варшавської національної опери, багато гастролює, виступаючи у найпрестижніших театрах світу. Співак має великий та різноманітний репертуар: три десятки оперних партій, цікаві інтерпретації камерної музики, народних пісень. Причому усі твори виконує в оригіналі — українською, італійською, німецькою, польською, французькою, чеською, російською мовами. За репрезентацію музичної Шевченкініани — Лисенкової «Музики до «Кобзаря» — отримав найвищу премію нашої країни і став Шевченківським лауреатом.
СЦЕНІЧНІ УНІВЕРСИТЕТИ, АБО БУНТ БАРИТОНІВ
За словами артиста, він виступає на батьківщині, як тільки з’являється найліпша можливість.
— В мене досить гарні стосунки з Національною філармонією України, а от із Київською та Львівською оперою щось не складається, — розповідає А. Шкурган. — Це давня історія. Більше десяти років тому мені не знайшлося місця в цих оперних театрах. Я дуже переживав і тому зрадів, коли після перемоги на конкурсі ім. Ади Сарі (Польща) мене запросили працювати до Великого театру м. Лодзі. Я там починав з білого аркуша: ні друзів, ні рідних. Працював наполегливо і згодом почав співати в оперних театрах Вроцлава і Битома. З 1995 року я — соліст Варшавської опери. Багато виступав по світу, про мене почали схвально писати музикознавці. До речі, з рідними Чернівцями я ніколи не поривав. Обов’язково кілька разів на рік даю концерти та беру участь у всеукраїнських мистецьких оглядах. Виступаю у Донецьку, Одесі, Івано-Франківську. А от з київським театром чомусь не виходить співпраця. Наведу недавній приклад, який знову роз’єднав нас. До мене зателефонував директор Національної опери України Петро Чуприна і запропонував взяти участь з їхнім колективом у турне по Європі. Я відчув радість: нарешті наші непорозуміння закінчилися. Ми домовилися, що буду співати у виставах «Ріголетто», «Набукко» та «Євгеній Онєгін». Заради тих гастролей я відмовився від прем’єри опери «Король Роджер» Шимановського. А за три дні до від’їзду Чуприна каже: «В театрі бунт баритонів. Вони поставили ультиматум: або ми, або Шкурган. Тому наша попередня домовленість скасовується»... І я опинився над «розбитим коритом». У турне не поїхав і у прем’єрі не виступив. Крім того, польський режисер досі мені не може простити відмову і у свої нові постановки вже не зве. Відтоді, коли виступаю в Києві, співаю на сцені філармонії, а не оперного театру.
Не маю зла і на львів’ян. Ніколи не забуваю, що в цьому місті навчався у консерваторії. У Львові живе мій брат Арсен з родиною, працює мій педагог, прекрасний співак Ігор Кушплер. Багато років постійним моїм акомпаніатором була Зінаїда Максименко (моя викладачка камерного співу, яка, на жаль, вже померла), з нею відбулися всі сольні концерти в Україні.
Своїм тріумфом співак вважає виступ на сцені Львівської опери, яка у квітні 2000 року відзначала своє сторіччя. Андрій Шкурган виконував головну партію у вердієвській «Набукко» і показав велику сольну програму. Він зізнався, що ті виступи — відповідь тим, хто не вірив у його талант. За диригентським пультом стояв видатний музикант Антоні Віхерек, якого Андрій вважає «хрещеним батьком» і завдяки якому розпочалася блискуча артистична кар’єра Шкургана. «Маестро в Польщі називають людиною-легендою, — не приховує свого захоплення співак. — Він був директором Великого театру у Варшаві та Опери у Лодзі, очолював Національну оперу та Філармонію у Каїрі (Єгипет). Працював головним диригентом у п’яти оперних театрах Німеччини. Ми зустрілися у Лодзі. Саме Антоні Віхерек дав мені можливість підготувати всі баритонові партії, які ставилися у його театрі, а також заохочував брати участь у міжнародних конкурсах. Спеціально для мене поставив оперу «Мазепа» у Варшаві. А в його виставі «Галька» головні партії виконували три українські артисти: одеситка Тетяна Захарчук, киянин Володимир Кузьменко та я. З легкої руки маестро Тетяна нині співає у Берлінській опері, а Володимир має контракти у Штутгарті, Глазго та Единбурзі. У мене теж щільний графік. Маю контракти не тільки з Варшавською оперою, але й з багатьма театрами Польщі та Чехії, виступаю з виставами та сольними концертами фактично по всій Європі».
«МЕНІ ЦІКАВО ВИКОНУВАТИ ТЕ, ЩО ЧОЛОВІКИ ВЗАГАЛІ НЕ СПІВАЮТЬ»
«Травіата», «Дон Жуан», «Отелло», «Андре Шеньє», «Луїза Міллер» — ось далеко не повний список опер, які він підготував за останній сезон. Андрій Шкурган багато виступає за кордоном, але знає ситуацію і в українських оперних театрах. Переживає, що у нас дуже рідко виконуються твори сучасних композиторів. Співак вважає, якщо у нас мистецтво не буде підтримуватися так званими «новими українцями», то воно просто зачахне.
— Багаті люди сьогодні швидше інвестують естраду, ніж класику, бо хочуть відразу отримати прибуток, — каже Шкурган, — тому в нас розвелася сила-силенна зірок. Цю «кухню» знаю добре, бо сам починав з естради у 1978 році. До свого теперішнього рівня йшов протягом довгих 24 років. Я не мріяв про звання, а думав про те, щоб удосконалювати своє мистецтво. Сьогодні ж навпаки — не встиг співак ще оперитися, а його вже починають розкручувати. А в нього ані музичної чи загальної освіти, ані світогляду немає, а лише велика кишеня дядька, котрий інвестує і робить «зіркою» свого протеже. Знімуть кліпи, запишуть пару пісень, куплять ефіри. А далі що? За кордоном цей товар нікому не потрібен. Отакі «зірки» нагадують мені нашу гривню. Візьмеш гроші в руки: на вигляд досить гарні, але на Заході вони просто папери, які нічого не варті. Для мене справжня «зірка» — це найвищий рівень мистецтва, який цікавий, самобутній не тільки для української публіки, але й для закордонного слухача».
Сам він не шукає дешевої популярності, не виконує шлягерів- одноднівок. Кілька років тому зацікавився чеською музикою. Підготував цикл «Циганських мелодій» Дворжака та «Вечірні пісні» Сметани. На X Фестивалі духовної музики у м. Брно виконав «Біблейські пісні» Берджиха Сметани у супроводі Чеського симфонічного оркестру. Цей виступ мав великий резонанс серед слухачів. В нашій бесіді А. Шкурган признався, що, готуючи ту програму, він зацікавився творами Вітезслава Новака, учня Дворжака, педагога композиторів львівської школи: Василя Барвінського, Дезидерія Задара та Миколи Колесси.
Небагато українських артистів можуть похвалитися тим, що їхній сольний концерт транслювався по Датському радіо на всю Європу. Це відбулося у місті Орхусі, і Андрій не приховує свого задоволення, згадуючи про ту знаменну подію. У програму співак включив твори Лисенка, Монюшка, Шопена та Чайковського. З кожним роком він збільшує свою Шевченкініану. Зараз вона налічує понад 50 творів. Це дві великі концертні програми на музику Миколи Лисенка, Сергія Рахманінова, Ігоря Белзи. «Спадщина Лисенка для мене немов криниця, — говорить Шкурган. — Це композитор для мудрих виконавців, які володіють спеціальною технікою співу. Наприклад, «Садок вишневий коло хати» написаний для тенора, а «Ой, я свого чоловіка в дорогу послала» — для сопрано. Я транспонував ці солоспіви для свого голосу. Мені цікаво виконувати те, що рідко звучить, або що взагалі чоловіки не співають.
Андрій Шкурган виступає в багатьох театрах, співпрацює з різними режисерами, і це, за його словами, дає змогу розширювати свій творчий діапазон. Втім, співак проти «мистецтва у мистецтві», коли сучасні постановники так перероблюють твір, що стає не видно першоджерела. Він зіткнувся з такими новаціями при постановках опер «Мадам Баттерфляй» Пуччіні та «Король Роджер» Шимановського. З режисером «Баттерфляй» навіть стався конфлікт. Співак сказав: «Для мене на першому місці є маестро Пуччіні. Він найвищий авторитет не тільки в музиці, але й неперевершений оперний драматург. Треба не перероблювати, а зуміти точно передати його прекрасний твір. Хочете зробити сучасну версію — будь ласка, але не треба автора «кроїти» так, що від його твору нічого не лишилося. Я бачив чимало новацій, але лише одиниці були дійсно цікаві. Тому якщо я не можу прийняти бачення режисера, то просто відмовляюся з ним працювати».
ЯК УКРАЇНСЬКИЙ СПІВАК ЗАХИСТИВ ЧЕСТЬ «БІЛОЇ РАСИ»
Андрій міг стати знаменитим математиком або перекладачем, майстром-авторемонтником, а став оперним співаком та педагогом. Віражі долі допомогли йому відшукати свою стежку.
— У нашому домі завжди лунала музика, — пригадує Шкурган. — Мій батько — баритон, був солістом у філармонії. Мати — піаністка, хоровий диригент, історик музики (вже 35 років викладає в Чернівецькому музичному училищі). Я співав з дитинства. Татко — реаліст, дивився на моє захоплення співом досить скептично. Вважав, що акторство — занадто складна, невдячна професія. Тільки одиниці досягають вершин, а решта все життя проводить на периферії. Це так звані рядові солісти. За часи Радянської влади мало кому з українських артистів вдавалося працювати за кордоном. Я маю на увазі не гастролі, а роботу за контрактом. Тому, коли закінчив школу, вступив до університету, але продовжував співати тільки для себе. Я вчився на математичному факультеті Чернівецького університету. Ці знання допомагають бути більш зібраним. Я вважаю, що артистові також необхідна точність для вибору творчого напряму. Я лірик-прагматик. Свою творчу кар’єру почав у 17 років у вокально-інструментальному ансамблі. Співав, навчаючись в університеті. Потім була консерваторія. Заняття поєднував з виступами. Спочатку працював у ансамблі пісні й танцю «Верховина» у Дрогобичі, потім став солістом ансамблю пісні й танцю «Галичина» у Львові. Мені пощастило, що народився у такий час, коли «залізну завісу» зламали і коли є шанс реалізуватися у професій не тільки на батьківщині, а й за кордоном. Мій батько — чудовий педагог. Вже десять років працює професором Краківської музичної академії. На моєму шляху в мистецтві зустрічалися різні люди. Одні допомагали, а інші перешкоджали. Але я всім вдячний за науку. Бо якщо хочеш чогось досягти, крім таланту, гарного голосу, треба мати сильний характер.
На початку своєї артистичної кар’єри Шкурган брав участь у різних конкурсах. Наприклад, здобув у Тулузі Кубок президента Франції у першу річницю проголошення Незалежності України. А Гран-прі Міжнародного конкурсу європейських співаків Андрію вручила королева Данії Маргарет II. На батьківщині видатного італійського маестро — у місті Буссето — отримав титул «Кращий вердієвський голос».
— Головна вимога конкурсу «Вердієвські голоси» полягала в тому, що треба було знати шість партій з опер композитора, — згадує співак. — Я підготував десять. Коли мене почули організатори, то здивувалися. Вони вважали, що такий складний матеріал можуть виконувати лише співаки, які вчилися в Італії. При підготовці я слухав різні записи вердієвських опер у виконанні найвидатніших артистів світу. Робив детальний аналіз твору, розбирав манеру співу, спосіб дихання, фразування, посилання звуку. Я нікого не копіював, а намагався знайти свою родзинку. Багато допомагав у заняттях мій батько, який сам прекрасно співає. У 1996 році дві третини учасників конкурсу були представниками зі Сходу: з Південної Кореї, Китаю, Гонконгу, Тайваню, Японії, але всі вони мали солідну італійську школу навчання. Тому не дивно, що перше місце здобула японка (мецо-сопрано), котра шість років навчалася у кращих фахівців-італійців. Друге місце здобув південно-кореєць (бас), який стажувався в Італії. А на третьому місці — я з України. Щоправда, в мене за плечима вже був диплом конкурсу імені Лучано Паваротті. Пам’ятаю, як у 1991 році переживав, що не став лауреатом. У фіналі треба було заспівати одну з оперних партій: із «Фаворитки» Доніцетті, з «Мадам Баттерфляй» Пуччіні або з «Трубадура» Верді. Тоді жодної із цих опер у моєму репертуарі не було. Повернувся додому, почав активно готуватися, і вже через п’ять років здобув цілком заслужену нагороду — бронзову медаль. Як написали музичні критики, своїм співом Шкурган захистив честь «білої раси». Італійська школа — це перш за все філігранна техніка і уміння володіти своїм голосом. Я зумів об’єднати техніку і свої вокальні дані. Це стало сильною зброєю, і надалі в мене не було перешкод на вокальних змаганнях — я здобував звання лауреата на одинадцяти міжнародних конкурсах.
МУЗА З МИКОЛАЄВА
Співак — професія, яка вимагає бути в гарній формі. За словами Андрія, він не поважає тих вокалістів, котрі палять. Найголовніше — не застуджуватися, не нехтувати своїм здоров’ям, додержуватися відповідного режиму, не перевтомлюватись, обмежити вживання алкоголю, вміти поєднувати працю з відпочинком, нормально спати, не нервувати. Він вважає, що його краща роль ще попереду. Коли починає роботу над новою виставою, обов’язково закохується у твір та свого героя. Він обожнює опери «Ріголетто» та «Набукко» і може про них говорити годинами.
Працюючи в Польщі, Андрій здобув ще одну професію — перекладача. Закінчив інститут «Полоніум» для іноземців, пройшов спеціальний курс на філологічному факультеті Варшавського університету. Тепер має диплом перекладача з польської мови, і це дуже допомагає в роботі та побуті. Вже три роки Шкурган викладає у середній школі другого ступеня (відповідає нашому музичному училищу). Має певні успіхи в педагогічній діяльності, і його учні вже продовжують навчання у музичних академіях Гданська та Варшави.
Всі свої перемоги Андрій пов’язує з ім’ям дружини Ольги — порадниці й музи. Вона родом з Миколаєва, а познайомилися вони за кордоном — у Сілезькому оперному театрі на репетиції, де Ольга грала на скрипці в оркестрі. Андрій у той час вже був відомим артистом, навіть мав медаль Всепольського об’єднання музикантів за видатні досягнення в оперному мистецтві. Чекаючи своєї черги, присів на стілець і не помітив, що там лежав футляр її скрипки, а коли помітив, то сів просто на підлогу. Цим розвеселив всіх оркестрантів. Ольга пішла його піднімати. Так і познайомилися. Одружилися у 1994 році, але разом виступають дуже рідко, бо у кожного свої контракти. Нині Ольга працює другим концертмейстером Театру оперети та музичної комедії у Варшаві. Андрій каже, що дружина зуміла зробити їхню оселю теплою і затишною, що він поступово стає домосідом. Може годинами перебирати ноти, слухати компакт-диски, робити переклали, вивчати нові партії (два тижня — і співак знає їх назубок) або поратися у моторі автомобіля — вдосконалювати свої «Рено-25» та «Форд-Сьєрра». Робить це з великим задоволенням. Руки у Андрія золоті, все може полагодити, вважає Ольга.
