Літак у пошуках аеродрому

Коли я йду Києвом, то гостро відчуваю, що мені бракує
грошей на милостиню, — подати усім, хто просить. Для мене це страшна моральна
проблема

Колись в оспівані класиком моменти сумнівів і
тяжких роздумів про долю людства, а зокрема, і свою власну, мені трапився
вірш Мойсея Фішбейна:...
і щастя це — хвилини півтори.

1985 року в есе «Повернення до Меридіана» він, подумки
повертаючись до юнацьких мрій, писав: «Мені хотілося любити людей, подорожувати,
пролити кров за Батьківщину, покохати, знайти скарб, щось винайти, зробити
всіх щасливими, врятувати комусь життя, викрити ворога, прочитати всі книжки,
зустрітися з марсіанами, написати запаморочливу поему, вивчити всі мови
світу, мати вірних друзів, стати славетним актором, зробити батьків безсмертними,
я відчував себе часо- і просторотривким, і життя моє не мало кінця...»
З обговорення цих давніх сподівань і почалася наша розмова.

— На жаль, моїх батьків безсмертними я не зробив: тато
помер вісім років тому, а мама — у квітні минулого року. І всіх людей щасливими
я теж не зробив. Можливо, когось, трішечки. Марсіан я не зустрів. Запаморочливої
поеми не написав, натомість написав кілька не найгірших віршів.

Підсумків ще не підбиваю, бо підсумки підбиваєш тоді, коли
ти вже на землі. Я ж, наче той літак, що літає, не маючи свого аеродрому.
Він може приземлитися десь тимчасово, якщо йому дозволять, але не знайшовши
свого літовища, літак рано чи пізно впаде. Я хочу опинитися на землі. А
моя земля — це Україна.

— А що заважає вам жити в Україні?

— Свого часу я став громадянином Ізраїлю і не збираюся
зрікатися громадянства єврейської держави. Але вважаю, що людина взагалі,
а поет і поготів, має право жити там, де хоче. А я хочу жити в Україні,
бо я — український поет: тут моє коріння, тут мої читачі, тут моє все...

Я вважаю, що я більший громадянин України, ніж багато хто
з тих, котрі мають український паспорт. Але жити в Україні я не маю де
і не маю за що. Заощадження я колись вгатив у свої акції, зокрема у першу
поїздку чорнобильських дітей на лікування й відпочинок до Ізраїлю, в інші
доброчинні акції. Адже я тоді працював у Мюнхені на радіо «Свобода», непогано
заробляв і не знав, що колись опинюся між небом і землею — стану безробітним.

— Коли ви вперше після еміграції приїхали в Україну?

— 1989 року я привіз в Україну 30 тисяч шприців. Відвіз
їх до лікарні в Поліському. А тоді чорти занесли мене в село Володимирівка,
що в 30-кілометровій зоні (радіація там, як я потім довідався, становила
40 кюрі на кв. м, а норма — 0,1). У селі — тиша, як після атомної війни.
Я зайшов на обійстя — там трава по груди, побачив щось під ногами — дитяча
лялька з пробитим оком. Як то часто буває в селі, вікна в хаті заклеєно
газетами: на одній шибці — газета із датою до аварії, на другій — після.
І я тоді зрозумів, нащо я сюди приїхав: інакше я не був би українським
поетом, якби не взяв на себе частку цього лиха. І ще я довів собі, що я
поет не україномовний, а саме український. Я усвідомлюю своє місце в українській
поезії: не номер п’ять, а набагато ближче до початку. Моя побутова біографія,
гадаю, не дуже й цікава. Я живу геніально лише в ті хвилини, коли мені
Бог дає щось написати.

— Багато хто зауважує вашу категоричність щодо мови...

— Безумовно. Я не можу бачити, як із цієї мови знущаються,
бо для мене це наче катування живої чи, радше, ледь живої людини. Коли
я йду вулицею чи їду в метро і чую, що хтось між собою заговорив українською
мовою, мені хочеться обнімати й цілувати цих людей. І зауважте: це в незалежній
українській державі. Я «чіпляюся» з мовними зауваженням до всіх, включно
з вами, проте намагаюся це робити делікатно, бо навертати до чогось треба
тільки добром. І любов’ю. Я знаю і російську мову, й англійську, й німецьку,
а також іврит і деякі слов’янські мови, але я не дозволяю собі сьогодні
в Україні розмовляти російською, бо йдеться про виживання української мови,
а отже, української культури, українського духу, а відтак, і самої України.
До певної міри, я такий собі мовний пурист, але тільки до певної міри.
Не можна робити з мови aqua distilata. Мова багата діалектами, говірками
— вона жива. Поїдьте в село, послухайте, як люди говорять, прості люди,
від яких світло йде. Колись я телефонував друзям із Німеччини і просив:
«Хлопці, заберіть мене в Київ, на Україну», а тепер говорю: «Хлопці, заберіть
мене з Києва в Україну». Бо мені задушно в Києві: тут панує «культура»
Кобзона й Рибчинського (я маю на увазі рівень, а не, боронь Боже, національність.
Зрештою, я й сам не Богдан Хмельницький).

— Чи існує в Україні проблема антисемітизму?

— Важко сказати, чи є взагалі у світі країна, де немає
антисемітизму, принаймні побутового. Але згадайте, як на моєму нещодавньому
творчому вечорі в Києво-Могилянській академії, поруч сиділи головний рабин
України Яків Дов Блайх і митрофорний протоієрей Іван Швець. І, до речі,
ані Петлюра, ані Бандера не були антисемітами. Один із засновників сіонізму
Володимир-Зеєв Жаботинський казав: «Прошу написати на моїй могилі, що тут
лежить людина, яка товаришувала з Петлюрою». Петлюра ж видавав укази про
розстріли за погроми. А в радянських концтаборах найкращі стосунки були
між політв’язнями українцями і євреями. Сьогодні в Україні є кілька видань
(але вони фіксовані), де регулярно друкуються антисемітські, чи, сказати
б, юдофобські, «жидожерські» матеріали, а поруч — псевдопатріотичні гасла.
Я вважаю це провокацією, щоб у світі казали: «Ось вам справжнє обличчя
українського націоналізму!» Комусь у світі дуже кортить створити Україні
імідж погромницької держави. Пригадую, як 1 грудня 1991 року я почув по
ізраїльському радіо, що в день референдуму за незалежність було знайдено
вибухівку під київською синагогою. Це була вибухівка, підкладена не так
під синагогу, як під українську незалежність.

— Чи є на ваш погляд Україна демократичною країною?

— Знаєте, коли мене про це запитують в Ізраїлі, Європі,
Америці, деінде, я відповідаю «так», але тут я як український поет кажу
«ні».

— Що вам різко не подобається у сучасній Україні?

— Ну, й запитаннячко... Подивився я, наприклад, передачі
Вєрки Сердючки, яку я називаю Вєркою Смердючкою, і «Шоу довгоносиків» подивився.
Хай тільки мені не кажуть, що це гумор. Це не гумор. Це знущання з української
мови, з України. Ви подивіться, що робиться в телеефірі: якась суцільна
дебілізація. А якщо вже показують щось українською мовою, то це серіал
«Роксолана», який треба дивитися студентам кінофакультету і бачити, як
не треба знімати кіно. Мене обурює коли пан Президент на бенкеті в Яна
Табачника, що транслюється на ТБ, розмовляє російською мовою. Я не проти
російської мови як такої, але Президент просто не має права з екрану говорити
мовою іншої держави.

Ми так звикли до ідіотизмів, що навіть не помічаємо їх.
Наприклад, «Національний театр російської драми імені Лесі Українки». Уявіть
собі в Росії: «Національний театр української драми імені Тургенєва». Чи
не абсурд? Те саме, що «КДБ імені Стуса» чи «Мацепекарня імені Богуна».

— А чого найбільше бракує нам нині в Україні?

— Любові цій державі замало. Ви намагалися колись зрозуміти
гавкучу бабу з ранкового автобуса? Вона ж не знає, чим сьогодні нагодувати
родину. Вона потребує хоч трішечки уваги й людського тепла... Якби вона
їх мала, то знову стала б чарівною українською жінкою.

— Може, у вас прокинулося покликання до церковного служіння?

— Я поет. Я український поет. Чи може бути щось більше?

— Але ж та проста баба не читала ваших поезій...

— Хіба в тім річ? Її діти прочитають...

Коли я йду Києвом, то гостро відчуваю, що мені бракує грошей
на милостиню, подати усім, хто просить. Для мене це страшна моральна проблема.
Так само бездомні тварини: вони ж не винні, що люди гірші від тварин. Треба
ж про всіх них думати, бо вони ж такі самі божі сотворіння, як і ми з вами.
І, до речі, не менші, ніж ті керівні пани.

— Коли ви відчували себе репатріантом: коли 1979 року приїхали
в Ізраїль чи коли знову повернулися в Україну?

— Я ніколи подумки не розлучався з Україною: не було такої
хвилини, такої миті. Мій від’їзд 1979 року був вимушеним, оскільки я відмовився
бути стукачем у КДБ і чудово розумів, чим це загрожує мені й моїм близьким.
Багато моїх друзів уже сиділо. Як розумієте, не за крадіжки. Тож у мене
був вибір: або Схід (Мордовія, Урал) або Захід. Я обрав друге. До речі,
коли я від’їздив, то мій старший друг Микола Олексійович Лукаш дуже влучно
сказав: «Що ж ти коїш і куди ти їдеш, хеці — гоїш, половина ідиш?» (хеці
івритом — це половина). Але для себе я знав: якщо міняти Київ, то тільки
на Єрусалим — святе на святе. А потім мені запропонували роботу на «Свободі»
і я поїхав працювати (на роботу, а не жити) до Мюнхена.

Я не мав ілюзій: якщо в Україні українська поезія не дуже
потрібна, то кому вже вона потрібна потойбіч кордону? А мені Бог дав бути
саме українським поетом. Ніяким іншим я ніколи не був і не буду. Тож можете
собі уявити, як мені солодко жилося в еміграції.

Я переконаний, що Україна — богодана і богообрана. І вона
виживе, бо так хоче Бог. Я не знаю, чому мені, євреєві, дано це знати.
Але я це знаю.

— А ви не боїтеся, що вам закинуть ніби ви створюєте черговий
месіанський міф?

— Я не боюся не тільки цього, а й інших закидів. Я не з
лякливих.