Останні 12 років нашої бурхливої історії — це, по суті, епоха зміни цивілізацій, переходу від патріархально-патерналістського устрою (коли держава піклувалася про кожного окремо взятого громадянина, вирішуючи за нього більшість принципових питань і звільняючи від необхідності особистого вибору) до зачатків відповідальної демократії, за якої кожний індивідуум неминуче й свідомо робить сам цей особистий, вирішальний для себе вибір — чи то в політиці, чи то в економіці, чи то в бізнесі або «лише» у своєму сімейному житті. Суспільство значною мірою дезорієнтоване, бо поставлене перед обличчям «первинного», «печерного», вельми варварського капіталізму (аж ніяк не «шведського», «гуманного» його зразка, про який дуже часто йшлося у 1989—1991 роках...) Однією з найгостріших у цій ситуації є проблема чітких критеріїв прогресу і, взагалі, напрямку нашого розвитку — куди рухатися суспільству, з якою швидкістю, якою має бути якість цього розвитку, якої саме, врешті, цивілізаційної моделі слід прагнути; адже демократичний Захід, на який необхідно орієнтуватися, також не стоїть на місці і також переживає, судячи з багатьох ознак, епоху цивілізаційних зсувів...
Дезорієнтація (і пов'язана з цим нездатність до ясного вибору) — це тяжка недуга сучасного українського суспільства. А засіб лікування єдиний — знайти в історії схожу ситуацію (адже наше нинішнє становище не унікальне!) і спробувати зрозуміти, куди, як і чому рухалося суспільство в ту епоху. «Допомога», як часто буває, приходить із зовсім несподіваної сторони. Безцінну «їжу для розуму» здатен дати в цьому випадку знаменитий, безперечно, геній, який, проте, як може здатися, писав «не про те», «не тоді» і «зовсім не так». Йдеться про відомого митця слова Європи ХIX сторіччя Оноре де Бальзака.
Сама постановка питання (Бальзак як «дзеркало» нашого нинішнього суспільства) може, звісно, здивувати. До чого тут великий француз? Відтоді минуло понад півтора століття, духовна й економічна модель соціуму невпізнанно змінилася, не кажучи вже про різницю у традиціях, історії та ментальності між Францією й Україною... Але не будемо поспішати. Адже існують явища, різні за формою, але не такі вже різні за змістом; і якщо циліндри, фраки й кабріолети часів Бальзака змінилися «мерседесами», «презентаціями «у своєму колі» (втім, й у Франції XIX століття приблизно ту саму роль виконували салони!), телевізійними кіллерами на національних каналах (втім, перечитайте роман Бальзака «Втрачені ілюзії» про журналістів тієї епохи, і багато стане зрозумілим!) і таємними змовами 10 — 15 осіб, які вирішують долі країни (втім, багато в чому повчальним у цьому сенсі сюжет бальзаківського роману «Темна справа»!) — то, повторюємо, зовнішня несхожість зовсім не означає, що немає схожості внутрішньої. Дзеркало не обов'язково відображає реальність у пропорції 1:1, як нехитра, наївна фотографія; воно може, маючи ненульову кривизну, відображати глибинну суть реальності, по-своєму заломлюючи її. Тому поговорімо про Бальзака.
Головне, чим важлива й повчальна для нас спадщина цього великого митця, який створив за 20 років художньої зрілості 74 романи (включені ним у суворо системному порядку до знаменитого циклу «Людської комедії») — схожість, внутрішня, а не формальна, епохи, коли писав Бальзак, і нашого часу. Справді, більшість серйозних бальзакознавців (і серед них такі серйозні українські вчені, як академік Д. В. Затонський і член-кореспондент НАН України Д. С. Наливайко) сходяться на тому, що суттю змін у французькому суспільстві, описаному творцем «Людської комедії», був грандіозний перерозподіл власності (від низу до верху; починаючи від переділу дрібного «бізнесу» тих років і його поглинання великим — цей процес також описав Бальзак! — і закінчуючи концентрацією непомірного, неправдоподібного багатства в руках вузької групи осіб) і перерозподіл влади, що логічно випливає з неї. А тепер «наївне» запитання: чи не знаємо ми країну, де за 12 останні років відбувалися подібні процеси?
Справді, якщо французьке суспільство часів Бальзака розвивалося багато в чому на основі компромісу між старою, консервативно-монархічною аристократією, яка зберегла владу в першій третині XIX століття, але поступово й невблаганно позбавлялася і власності (і як наслідок, через 20—25 років, поступилася і владою... після трьох революцій!), то та реальність, яка постає перед нами «тут і зараз», багато в чому також пояснюється компромісом між «старою», компартійною елітою, яка дуже вчасно виявила свої блискучі таланти в бізнесі (а також найтіснішим чином пов'язана з нею верхівка радянського ВПК та частини спецслужб), з одного боку, і зародженням «нової», «молодої» української буржуазії, що має певною мірою «тіньовий» економічний досвід і відчуває вже смак до влади — з іншого. Який міцний цей компроміс і як його міцність вплине на відносини опозиції та влади — питання, що далеко виходить за межі цих нотаток. Зараз хотіли б зауважити лише, що Бальзак є цінним для нас не окремими блискучими прозріннями, що стосуються моралі, політики й навіть економіки, а баченням світу як єдиного цілого, методом осягнення життя як сукупності нескінченних протиріч (образ «ріки без берегів», яка вічно тече і кожну мить уже інша; нашим письменникам, журналістам й особливо політикам слід було б перейняти цей підхід...).
Хижацтво зароджуваного французького капіталізму (стояло питання про власність!) Бальзак бачив абсолютно ясно. За радянських часів із задоволенням наводили такі моральні сентенції — та й зараз їх не варто оминати — як, наприклад, слова Гобсека: «Краще розривати зубами інших, ніж дочекатися, поки розірвуть зубами тебе»; або «У золоті втілені всі сили людські. А життя? Хіба це не машина, яку рухають гроші? Золото — ось духовна суть нинішнього суспільства». А ось прозріння колишнього каторжника Вотрена (до речі, чудового виразника глибинної суті всієї моралі суспільства: «Велике багатство завжди — плід нерозкритого злочину... За вкрадену дрібницю потягнуть у в'язницю, а украдіть мільйон — про вашу доброчесність кричатимуть у всіх паризьких салонах». І, нарешті, одкровення крамаря Кревеля із роману «Кузина Бетта»: «Ви вважаєте, що в нас править Луї-Філіп (король Франції у 1830—1848 рр., в добу розквіту таланту Бальзака. Після революції 1848 р. втік із країни. — І. С. )? Ви помилитесь, а ось він саме й не має ілюзій щодо цього. Він знає не гірше за нас, грішних, що вище Конституції та Хартії стоїть свята, вельмишановна, солідна, люб'язна, милостива, чудова, благородна, вічно юна, всемогутня п'ятифранкова монета!».
Чи був він революціонером? Ось його офіційне політичне кредо: «Я пишу при світлі двох вічних істин — релігії та монархії» (1842 рік); і водночас ціну посередностям у влади, а так само й королю, він знав чудово (рядки з приватного листа: «Природа моїх поглядів така, що накликала б на мене ненависть моєї власної партії, якби стала їй відома»). У романі «Чиновники» (1838 р.) узагальнено та яскраво показано, як старанний й обдарований Рабурден, який претендував на посаду начальника відділу в міністерстві та готував цікавий проект адміністративної реформи, зазнає у своїх планах повне фіаско (навіть попри підтримку «самого» всесильного секретаря міністра, який закохався в його чарівну дружину). Перемагає інтриган і бездарність Бодуайє, за яким маячить ціла зграя напівкримінальних і злодійкуватих торговців та великих крамарів, «братків» зразка 1838 року...
Прогрес суспільства Бальзак, безсумнівно, бачив не в революційних вибухах, а в його здатності до саморозвитку (а цьому перешкоджають не в останню чергу продажна преса та безпринципні журналісти; у «Втрачених ілюзіях» є такий епізод: хижак-видавець, підіймаючись до автора в холодну мансарду, із кожним поверхом невблаганно знижує ціну на рукопис...). Повна й абсолютна рівність, за Бальзаком, є недосяжною, бо суперечить людській природі. Якщо зібрати в якому завгодно місці людей різного достатку, вони усюди розділяться, утворивши найвищу знать, патриціїв, перше, друге та третє кола суспільства. Загальна рівність, можливо, і стане колись правом, але жодні сили людські не зможуть здійснити її на ділі», «Історія тринадцяти», 1833 р.). Однак важливим є й інше: право на владу слід делегувати найкращим, обраним, найпідготовленішим людям (таких Бальзак намагався бачити передусім серед аристократів), це право, за Бальзаком, подібне до земельного наділу (історики середніх віків називають його «лен»), який, зазначає письменник, «васал отримує за свою службу від верховного володаря, а верховним володарем у наші дні є, безумовно, народ».
Протиріччя у поглядах Бальзака, здавалося б, очевидні. Але вони значною мірою уявні. Річ у тому, що цей геніальний художник умів, як ніхто, бачити процеси економічного, соціального й духовного життя багатомірно, розкриваючи коріння історичних явищ, пов'язуючи їх між собою, виявляючи їхні зв'язки (риса, притаманна, до речі, і стратегам-політикам!). Друг письменника, журналіст Л. Гозлан, згадував про нього: «Він не бажав знати окремих фактів; для нього кожен такий факт зчеплювався з іншим, інший — з тисячею інших: у його руках атом ставав цілим світом; світ, у свою чергу, створював всесвіт». Ось чому такою високою мірою прозорливості позначені, наприклад, думки Бальзака про Наполеона («Здійснюючи державний переворот і встановивши диктатуру, він посягнув на революцію, дітищем якої був сам; він убивав рідну матір!»). І ось чому аж ніяк не тільки для епохи Бальзака характерні його мудрі спостереження над суттю здійснюваних небачених змін. Наші часи, зауважував письменник, не можуть бути чистішими й естетичнішими, ніж брудний паровий котел, що задіює гігантські океанські пароплави (для Бальзака це взагалі — символ його буржуазного Парижа, його Франції, та й усього людства!). Це — своєрідна плата за відсутність застою (а саме застій в очах геніального француза — найбільший гріх суспільства...).
Може здатися, що в цих нотатках багато мовиться про Бальзака і дуже мало про сучасний український капіталізм, своєрідним «дзеркалом» якого ми спробували його подати. Але уважний читач сам проведе паралель між драмами часів геніального творця і колізіями наших днів (ще один маленький приклад — повість «Полковник Шабер», 1834 р., де розповідається про долю бойового наполеонівського офіцера, героя багатьох війн; коли настають «інші часи» панування золотої монети, він стає абсолютно нікому не потрібний, його оголошують загиблим, а дружина через суд відбирає в нього майно). Навіть більше — річ навіть не в цьому. Бальзак має глибоку думку, гідну «літописця на всі часи»: «Важливо дати людям відчути, що в них у всіх є спільні інтереси, і дати їм зрозуміти, в чому конкретно вони полягають». У цьому, і саме в цьому, найбільший «історик і секретар» французького суспільства вбачав свою місію. Можливо, вихід із нашого нинішнього лабіринту проблем допоможуть знайти його слова: «Майбутнє — це людина, яка служить суспільству; далі цього ми заглянути ніколи не зможемо!»
