Книжково-літературний бомонд це число «Літератури- плюс» активно купляє, і до редакції «Книжника» також вельми настирливо телефонує, і все з тим, як би дізнатися: образно кажучи — бійка буде?
Можна було би й знехтувати такими суто корпоративними «розборками», якби не два моменти. Перше: це чи не перше в історії вітчизняної книжкової журналістики (на відміну від літературної) протистояння, за яким ховається не лише роздратування з приводу появи регулярного видання, яке рецензує новинки українського книжкового ринку. Здається, чому б і не поговорити про якість рецензій «Книжника-ревю», про те, які тенденції розвитку вітчизняної книжкової журналістики бачаться за рецензіями тих, хто регулярно (підкреслюю — регулярно, з числа в число) з’являється на сторінках його, що таке видання дає бібліотекарю, покупцю, досліднику ринку, автору книжки і т. д і т. п. Здається, ось і настав час перестати просто радіти, що таке фахове видання в Україні є (до того ж його редакція ще й робить масштабні акції), натомість — почати спокійно співпрацювати з ним, вказуючи на помилки, неточності, винна бути, але не лише така, в тоні якої, як в усіх трьох публікаціях «Літератури-плюс», звучить закликом: не повинно бути «Книжника», не треба нам його. І от тут задумуєшся — а кому це «нам», і чому «не треба»? Що це за істерично-анархічна позиція — хай краще не буде нічого, ніж таке?
Складається враження, що за цими текстами й реакціями ховаються, саме так — за псевдо і лайливою стилістикою статей, ховаються ті, хто не лише прагне розібратися, що ж відбувається на сторінках «Книжника», а ті, хто елементарно ображений результатами акції «Книжка року-2000». Хто не згодний, що негласну «Who is who» в сучасній українській літературі, непублічну «Табель о рангах» столичних видавництв, незаписану ієрархію VIP-персон, віртуальну таблицю «перших недоторканих» порушили, роздавши нагороди не тим, кому треба було. І книжки, щоб роздати у бібліотеки України, також закуплять не у тих, і на дипломах у рамочках будуть не ті імена, і напишуть у газетах не про тих...
Кортить запитати: невже за роки, коли у нас з’явилася незліченна кількість рейтингів, акцій, конкурсів і т.д., ми звикли, що їх за цим немає ніякої іншої реальності, ніж та, що «треба дати, щоб було добре»? Невже наше суспільство, в даному разi — його книжково-літературна частина, що повинна була би виробляти поняття істинних і підробних вартостей, так і залишиться жити в більш комфортній подвійній моралі? І замість полеміки, дискусії, діалогу та критики ми знову будемо жити дешевенькими скандальчиками, про які так зручно теревенити за «філіжанкою кави» або стопариком чогось міцнішого.
