У загостренні відносин Росії з Грузією кожен знаходить свій болючий мозоль. Хтось засмучений тим, що політики намагаються зіштовхнути лобами два народи, які багато десятиріч називали дружніми. Хтось, навпаки, злорадіє з приводу того, що маленька кавказька країна, яка намагається, нехай часом і дивним чином, набути державної гідності і незалежності від Росії, покарана за цю спритність старшим братом. Але які б оцінки не виносили російсько-грузинському конфліктові політики й політологи, очевидно одне — старшому братові поки що дуже важко навчитися поважати своїх найближчих сусідів, бачачи в них рівних партнерів.
На місці Грузії, наприклад, цілком могла б опинитися Україна, яка дуже сильно образила Москву тим, що рівно два роки тому не лише не погодилася прийняти обраного для неї Путіним президента, але і відповіла на його турботу про український електорат народним бунтом. Словосполучення «помаранчева революція» так болісно сприймають у Кремлі, що досі не можуть пробачити малоросам цю влаштовану на Майдані козацьку вольницю. За це нас карають не лише газом, але й нелюбов’ю, яка насаджується росіянам до українців. Цю нелюбов віднедавна виховують у своїх земляках не лише журналісти, які обслуговують Кремль, та релігійні місіонери, але й навіть і деякі колись шановані театри.
Нинішній московський театральний сезон розпочався виставою «Підводний човен у степах України» за п’єсою Юрія Юрченка. Поставив її на колись прославленій Анатолієм Ефросом сцені Театру на Малій Бронній Олексій Литвин. Цікавіше за все, що у авторів цієї антиукраїнської і, природно, антизахідної п’єси та вистави, українські прізвища.
Але ще до того, як публіка почує звинувачувальні промови на адресу України й Америки, на тлі яких захист політики Путіна виглядає холуйським підлабузнюванням лакея перед паном, театр запропонує програмку з переліком дійових осіб. Недобрі почуття заворушаться на дні душі, яка шукає красивого, доброго, вічного, вже при одній думці про те, що на сцені зійдуться: безпринципний журналіст, вдова підводника, мати підводника, дочка підводника, капітан підводного човна, який спився (нині опалювач із зіркою Героя Союзу), американська журналістка, бізнесмен Атабеков, його охоронець Сергій. Таких різних персонажів украй важко розселити на території однієї п’єси, щоб змодельовані в ній ситуації та перипетії не виявилися висмоктаними з пальця. Недобре почуття, що нам підсунуть щось ура-патріотичне, приходить також разом із здогадкою, що підводний човен виявився не метафорою, не символом абсурду нашого життя (що йому робити в українських степах?), а затонулим шість років тому «Курськом». Ну, й зовсім негоже для жанру нібито психологічної драми відразу ж давати однозначну характеристику героям, типу — «безпринципний». Такою поквапливістю в оцінках автор відбирає у глядачів об’єктивність щодо персонажу ще до того, як той з’явився на сцені.
Проте Юрченко, якого московські критики без церемоній називають «нездарою і самозакоханою людиною», намагається відібрати симпатії російських глядачів і до цілих народів, торпедуючи їх зі свого підводного човна ідеологічними штампами часів застою. Драмороб, який обслуговує російську ідеологічну машину, намагається переконати російського глядача (а його п’єсу, якщо вірити журналістам, з успіхом грали в Театрі Тихоокеанського флоту), що нинішня українська влада абсолютно не підтримує російський театр. Для того, щоб розповісти російському народові, в якому жахливому становищі він опинився (а значить, і права росіян), автор послав московського журналіста Гену до Києва, де той бере задушевне інтерв’ю у талановитої акторки Алли, яка опинилася поза справами. (У Алли є доросла дочка Катя, і хоча для москвичів ці імена ні про що не говорять, вухо київського театрала може вловити натяк на акторку зі схожим ім’ям, у якої дійсно є дочка Катя). Викривати нову українську владу допомагає сусід Льоша, даючи дуже непривабливі характеристики російськомовним театрам України. Проте скоро журналістові стає не до Мельпомени — в Баренцевому морі затонув підводний човен, і безпринципному Гені хочеться поїхати до Мурманська, щоб писати на найбільш «смажену» тему.
На щастя ґрунт степів України виявився таким родючим, що на цій щедрій землі можна знайти все, чого душа забажає. Алла за незбагненим збігом обставин виявилася колишньою дружиною офіцера-підводника, нещодавно переведеного з Севастополя на Північний флот. Якщо ви, дорогий читачу, вже здогадалися, що він потрапив служити на затонулий підводний човен «Курськ», то це означає, що ви не гірше за Юрченка можете строчити опуси для театрів. Вникнути в ситуацію допоможе Гені й колишній капітан підводного човна, який спився, а також всезнаючий сусід Льоша. Вони попутно все пояснять журналістові й глядачеві не лише щодо підводних човнів, але й НАТО та інших ворогів великої держави. На цьому драматург не зупинився. Від імені долі, яка розщедрилася він посилає прагнучому сенсацій російському журналістові ще й американську журналістку, у якої були романтичні стосунки із загиблим на «Курську» підводником. У дівчині, яку спочатку зустріли в багнети, герої, закохані в Росію, незабаром виявлять не шпигунку, а російську патріотку — вона захищає Путіна, мовляв, ні в чому він не винен, і викриває американського президента.
На прем’єрі грали всю цю дурницю голосно, натужно, метушливо, не задумуючись про необхідність виявити та звести воєдино художню правду з правдою життя. Грали, як ви розумієте, в усе ще живих традиціях радянського театру, на сцені якого обов’язково мали ставитися антизахідні агітки. Їх щедро постачали режисерам обласкані партійними бонзами автори, імена яких нині ніхто й не згадує. Невідомо, якими дарами нагородила нинішня російська влада авторів п’єси та вистави «Підводний човен у степах України», але швидке забуття їм гарантоване.
Говорячи про цю ідеологічну локшину по-флотському, важко утриматися, щоб не процитувати провідного московського театрального критика Романа Должанського, який сказав на закінчення: «Російський театр на Україні перебуває в дупі!» — ріже правду-матку на початку п’єси сусід Льоша. Щодо України не знаю, але те, що окремо взяті російські театри і в Москві перебувають за вказаною адресою, сумнівів немає». Ми ж від себе лише додамо, що за вказаною адресою незабаром може опинитися, м’яко кажучи, неуважна щодо своїх найближчих сусідів політика Кремля.
Як поведе себе надалі Кремль, нам невідомо. Але ось новий художній керівник Театру на Малій Бронній Леонід Трушкін, відомий киянам за касовими комедіями з Геннадієм Хазановим, що привозяться до нашої столиці, «Підводний човен…» з репертуару зняв. Очевидно, все ж таки незатишно перебувати в темному, брудному, з поганим запахом місці, в якому, при спробі відправити туди своїх опонентів, кожного разу ми опиняємося самі.
