У рамках конгресу «Діаспора як чинник утвердження Держави Україна в міжнародній спільноті» до міста Лева завітали гості з 28 країн. Вони приїхали на запрошення Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою і Національного університету «Львівська політехніка». Серед поважних гостей була президент Європейського конгресу українців Ярослава Хортяні, яка мешкає в Угорщині. Вона родом із Тернопільщини. Вийшла заміж за мадяра, який працював на газопроводі, й виїхала за кордон...
— Пані Ярослава, ви себе вважаєте громадським діячем чи політиком?
— Громадським діячем, істориком. Я закінчила Будапештський університет (угорську мову вивчила впродовж року в підготовчому інституті). Зараз я краще розмовляю угорською, аніж деякі мадярці.
— На конгресі ви сказали, що нині в Угорщині живуть 5070 українців. Звідки така точність?
— Це дані перепису 2001 року. Це ті, хто визнав себе українцем та «причетний до української культури».
— Кажуть, що ви особисто спілкувалися з кожним угорським парламентарієм, переконуючи їх визнати геноцидом Голодомор в Україні.
— У 2003 році я переконала в цьому впливових угорських парламентаріїв, голів фракцій і партій. Говорила з ними і попросила, щоб вони поговорили з іншими колегами. Чесно кажучи, я до кінця не вірила, що всі парламентарії проголосують за визнання Голодомору 1932—1933 рр. в Україні геноцидом. Коли почалося голосування, я заплющила очі й сказала своєму заступникові, щоб він мені повідомив, коли на табло висвітиться результат. Те, що голосування буде одностайне, я не очікувала...
— Чи можна сказати, що у стосунках між нацменшинами і корінною угорською нацією «простежуються» пальці етики?
— До певного часу, доки не йдеться про дуже вузькі інтереси. Із 13 меншин етика у стосунках присутня лишень у трьох. У більшості її не видно, і це сумно.
— «І чом відступників так багато», як казав Франко?
— Це вічне питання, над яким будуть замислюватися історики. Ми були дуже довго бездержавною нацією. На сотні років нам був зламаний національний хребет, а Голодомор забрав життя мільйонів українців. Тож хіба людина зі зламаним хребтом може стояти, а не повзати? Я не засуджую відступників. Це не зрадники. Вони зробили свою справу... може, під тиском сталінської карної машини їм прийшлося відступити... Не кожен може вистояти. Наприклад, велике діло зробила «Руська трійця», видавши «Русалку Дністровую», а потім двоє відступили. Зрадник — то інше. Наша історія має багато чорних сторінок. Систематично (й у часи Російської імперії та при «совєтах) вбивали в наші голови комплекс меншовартості, а людина, яка не знає гідності, не може вистояти...
— Чи не тому Олександр Олесь писав, що «Україна — нація орлів і хамів»?
— Щодо «хамів» — то дуже сильно сказано. Мені, звичайно, незручно сперечатися з класиком. Але в нас багато орлів і багато повчаючих, які не можуть літати.
— Як ви вважаєте, який лад нині в Україні?
— На перший вигляд — демократичний, а по суті — хаотичний...
— А що буде, як запанує у нас парламентська республіка?
— Мені здається, що для України парламентська республіка — це смерть. Ми тим і відрізняємося від імперського народу (росіян), що в наших генах демократичні засади ще з козаччини. Саме тому Україна, якщо перейде на парламентські «рейки», може втратити суверенітет. Знаєте, чимало високоцивілізованих країн скаржаться на свою демократію. Але кращого у світі ніхто ще не придумав.
— Україна має до 30% світових запасів чорнозему. Здавалось, живи, працюй, а люди виїжджають за кордон. Чому, як ви думаєте?
— Вони віками їхали! Це в нашій традиції. Хоча ми, однозначно, приземлена нація... Колись еміграція була вимушеною. Особливо з густо заселеної Галичини. Їхали куди попало. А щодо нинішнього виїзду, то часто винна влада, яка не створює умов, щоб люди нормально працювали, а ті, що поїхали шукати кращої долі за кордоном, поверталися б на Батьківщину.
— А чому в себе вдома люди досить часто працюють як-небудь, а за кордоном стараються?
— Бо в багатьох проявляється менталітет раба. За нами тільки 17 років незалежності, а скільки років водив євреїв Мойсей? 40 років! Доведеться і нам ще «походити».
— На вашу думку, як з сусідами-росіянами нам будувати рівноправне партнерство?
— Сьогодні ми партнерство не вибудуємо. Росіяни не розуміють, що ми живуча нація. І, певно, того ніколи й не зрозуміють. Шкода, що народові російському вбивають в голови імперські інвективи. Знаєте, коли Бог давав землю українцям, вони дуже раділи. Бог тоді сказав: «Зарано радієте. Ще не знаєте, якого сусіда отримаєте!». У цьому й полягає їхня суть: росіяни ніяк не можуть (чи не хочуть) зрозуміти, чому ми, українці, хочемо жити окремо, у своїй державі.
Пам’ятаєте, як Боплан описував сцену обрання гетьмана? Якщо гетьман відмовлявся, мовляв, ще не гідний такої високої посади, ще не має досвіду, йому казали: «Ти негідник» і відрубували голову. А того, хто одразу ж брався, хто погоджувався, українці криком вітали і підходили до нього на поклін. Того, хто сказав правду, прирікали на смерть...
— За статистикою, Україна посідає аж 115-те місце у світі з ефективності управління. Чим ви це можете пояснити?
— Пострадянський простір, розвал системи... Над людиною нема нагайки. Закону нема чого боятися, він не діє. Кадрів, які є талановиті, до управління не допускають, і вони йдуть в інші структури. Як приклад — сфера дипломатії: діти колишньої радянської «еліти» — вуйки, свати, брати — один одного на тепленьке місце тягне...
— Які у вас відносини з Посольством України в Угорщині?
— Дуже добрі. Дмитро Ткач зрозумів усю нашу суть і дуже правильно вибудовує політику. Ми співпрацюємо з послом і посольством заради спільної справи. Бо з попереднім послом виникали деякі непорозуміння. Так, в Будапешті хотіли поставити пам’ятник Тарасу Шевченкові з обличчям, зовсім не схожим на Кобзаря. Чотири роки пішло на те, щоб пам’ятник постав, як належить. А той, недоладний, і досі на території посольства стоїть. Посол каже мені: «Я кожен день виходжу з приміщення і питаю себе: «Хто це?» — І не можу вгадати».
— Схиляючи голову перед вашою кипучою й енергійною діяльністю, згадую слова Гейне: «Жінки творять історію, проте історія пам’ятає лише імена чоловіків»...
— Суспільство так влаштовано, що саме чоловік пожинає плоди, тільки чоловіки-«полковники». Це традиція, яку тяжко переламати. Я б хотіла, щоб було по-іншому. Жінка взагалі має багато добрих якостей для діяльності на політичній арені. У нас такий же розум, як і в чоловіків. А коли нам віддають перевагу на тій підставі, що ми слабка стать, я в це не вірю. Жінка одночасно і авантюристкою може бути. А в чоловіків нема заздрощів, що притаманно жінкам, — бо котрась краща, а котрась, скажемо так, інша...
— Ви щасливі?
— Це дуже широка тема. Якщо подивитися на особисте життя: за тридцять років у шлюбі я чоловіка не зрадила. Висновок робіть самі. Так, у житті на певних періодах людина щаслива, є моменти щастя.
— Розкажіть про компакт-диск, про який ви говорили у своєму виступі на конгресі.
— Це суто український продукт. Композитор пісень Олексій Ямковський, поетеса — Валентина Зінченко. Зараз готується на радіо серія презентацій цього диска. Угорці як почули, що українська меншина має свою поетесу, свого композитора, навіть зініціювали ту презентацію.
— Чим людина сприймає світ: професією чи літами?
— Гадаю, тут відіграють роль роки. З роками приходить досвід, толерантність...
— У своєму виступі ви обурювалися тоном привітання учасникам конгресу від Катерини Ющенко, в якому висувались претензії до діаспори, звучало рефреном: «Чому не зробили того чи того?» Ви навіть висловили припущення, що то, можливо, не її слова?
— Я обурена тими десятьма «чому»? Ми нічим не зобов’язані перед Україною. Ми робимо справу, яку робили наші батьки, діди. Але звітувати перед Україною, чому ми ще того й того не зробили, — це дуже дивно для мене.
— Кажуть, що бути українцем в Україні нелегко, а бути українцем поза Україною ще важче. Не виникає бажання повернутися в Україну?
— В Угощині моя сім’я. Донька Ніколетта (зійшлися з чоловіком на такому середньому варіанті: не угорське й не українське ім’я). В Україні відчувала б себе чужою. Все моє свідоме життя пройшло в Угорщині. Я склалася там як особистість. Хоча тут, в Україні, є друзі, знайомі...
— Що про нас знають у Європі?
— Після помаранчевої революції почали більше цікавитися. Ми проводимо круглі столи про Голодомор, щоб знали угорці. Збираємо повні зали. Люди питають: «Чим можу допомогти?» Європа нас сприймає. Щоправда, як і всюди, є різні люди. Але помаранчева революція повернула європейцям, зокрема, угорцям, знання: Україна — окрема держава, а українці — окрема нація. І вона мирна. Хоча про Україну ще мало знають. Хотілося, щоб Україна сама себе популяризувала у світі. Бо часом буває, що навіть не спростовує негативну інформацію про себе, яка лунає від північної сусідки.
— Ви причетні до того, що в Єгипті встановили меморіальну дошку на честь Лесі Українки. Розкажіть про цей проект.
— Цим був зайнявся нині вже покійний дослідник Іва Грігаші. В Угорщині живе внучка Михайла Драгоманова. Їй 77 років, вона племінниця Лесі Українки. За справу, при нашій підтримці, взялися в угорському і українському посольствах. Заслуга президента Угорщини Арпада Гьотца в тому, що переговорив з президентом Єгипту Мубараком. До речі, угорські політики були в шоці, коли пройшла про це інформація. Навіть лунали такі репліки: «Що, президент не має більше нічого до роботи, як вести бесіду про дошку Лесі Українці»? Президенти домовилися, але залишилися технічні питання. У Гелуані, де Леся Українка перебувала, встановити дошку не вдалося, а в Олександрійській бібліотеці, де є «Галерея відомих людей», це вдалося зробити. У пресі написали, що «Україна передала бронзову дошку»...але це не зовсім так. Я навіть написала статтю, опубліковану в газеті «Урядовий кур’єр». Насправді встановлення дошки Лесі Українці — заслуга української діаспори в Угорщині.
— А як ви відкривали пам’ятник королеві Угорщини Анастасії — дочці Ярослава Мудрого?
— Оскільки я історик, то займалася українською історією ХІ століття, часів Арпада. Знайомилася з матеріалами про дочку Ярослава Мудрого Анастасію. Мені очі відкрилися на нашу історію. Я зрозуміла, що Анастасія, навернувши Угорщину на християнство, врятувала її. Їй допомагала сестра Анна (королева Франції). Ми домовилися з угорцями, що пам’ятник буде славетній парі — чоловікові Андрієві та його дружині Анастасії. Пам’ятник встановили у місті Тихонь. Половину грошей на пам’ятник «Королівська пара» дала міська рада, а половину ми — діаспора. Автор цього монумента — український скульптор Богдан Корж. Проблема була з написом. Ми подали напис: «українська княгиня». Росіяни почали тиснути — «русская княгиня» має бути. Нас навіть намагались налякати, що не буде відкриття «Королівської пари»... та ми відстояли. Нині, коли приїжджають російські туристи, деякі екскурсоводи кажуть: «Здесь ошибка. Должно быть написано: «русская княгиня»... От такі пироги! Втім, нині той пам’ятник став символом. Біля нього фотографуються молодята, причому різних національностей, — а це головне.
