Це сталося завдяки зусиллям компанії «Артхауз трафік». Американський режисер, який відзначився не лише «Оскарами», а й зірвав у Каннах «Золоту пальмову гілку» у віці 26 років, зняв стрічку «Пузир» два роки тому. Після цього він встиг зробити «Хорошого німця» та «13 друзів Оушена» («12 друзів Оушена» були зняті 2004-го). Однак «Пузир», що побував на фестивалях в Венеції й Торонто, займає в біографії режисера особливе місце. Успішно освоївши технології комерційного голлівудського кіновиробництва, Содерберг, аби зняти фільм про справжню Америку й справжніх американців, не пропущену через конвеєр фабрики мрій, взяв і відмовився від плівки, сценарію й професійних акторів. Виконавці по ходу зйомок писали текст на задані теми, що надало діалогам якості документа, а цифрова камера допомогла досягнути все того ж документального ефекту «домашнього відео» в зображенні. У результаті вийшло кіно, яке критики назвали мало не самим кращим американським фільмом року.
Дія «Пузиря» відбувається в маленькому провінційному містечку, життя в якому протікає між будинком і фабрикою, на якій роблять ляльок. Герої стрічки або працюють на конвеєрі, або постійно щось жують, витягуючи харч і напої з пластмасових коробок і картонних відер, з якими тепер і наша людина з гордістю переможця, що схопив Америку за її символ — поп-корн і кока-колу, — фланує у фойє й залах «долбіруваних» кінотеатрів. Марта — гладка, огрядна жінка середнього віку, в якій одразу впізнаєш американську хворобу під назвою «фастфуд», — товаришує з симпатичним меланхолійним юнаком на ім’я Кайл. Оскільки вони разом працюють на фабриці з виробництва ляльок, то режисер робить нас свідками майже всього технологічного процесу їх виготовлення — від залиття розплавленого каучуку у форми, з яких потім витягують застиглі голови й ніжки майбутніх ляльок, до перетворення їх на нарядну модницю з волоссям, віями, нафарбованими губами. Показуючи протягом всієї стрічки лялькові обличчя, які монтуються з великим планом обличчя Марти, що здається таким же неживим, штучним, Содерберг не переймається тим, що створений ним образ дуже легко прочитується: люди стали схожими на мертвих, гумових пупсів. Режисер свідомо розповідає про очевидні, банальні речі, щоб ми у фіналі жахнулися саме тому, що спустошення, омертвіння людини, механічність її повсякденного існування давно стали звичним явищем.
Симпатична дівчина Роуз, що з’явилася на фабриці, потрапляючи до будинку Кайла, витягує з його комода гроші так само звично й автоматично, як бере сигарету з пачки. Коли ж її знаходять мертвою, то це не справляє на колишніх друзів і коханця великого враження: в житті не усвідомлюючих свого існування героїв немає й не може бути ніяких подій. Навіть смерть близької людини не сприймається ними як щось незвичайне. Більше того, вбивця насилу згадує про скоєний злочин.
Проте тут треба було б зупинитися, бо «Пузир», що йде лише в кінотеатрі «Київ», хоч його й не віднесеш до детективного жанру, все ж здатен заінтригувати таємницею, що міститься в йому. А тому, не станемо розкривати немудровані перипетії сюжету, щоб не позбавляти глядача можливості пережити здивування, яке, якщо воно приходить до вас у фіналі стрічки, може стати свого роду тестом на власну здатність жити усвідомлено.
