Лесь Степанович Танюк (1938—2016 рр.) — відомий політичний і громадський діяч, режисер театру і кіно, народний депутат ВР кількох скликань. У 1959—1960 рр. Танюк став одним із засновників Клубу творчої молоді в Києві й був обраний його першим президентом; упродовж багатьох років очолював Національну спілку театральних діячів України; автор понад 600 публікацій на теми культури, політики, мистецтва, збірок поезій... Понад чверть століття очолював Всеукраїнське товариство «Меморіал» імені Василя Стуса, яке сам заснував ще до Незалежності України.
Лесь Степанович вів щоденники — описував кожен свій день із 16 січня 1958-го (робив записи українською, російською та німецькою мовами)! За монографію «Мар’ян Крушельницький: Школа образного перевтілення» Танюка висували на Шевченківську премію, але він її не одержав... Як режисер поставив багато вистав, зокрема «Маклена Граса», «Патетичну сонату» Миколи Куліша, «Ніж у сонці» за Драчем, «Матінку Кураж» Бертольда Брехта, «Месьє де Пурсоньяк» за Мольєром, «Принц і жебрак» за Марком Твеном та багато інших. Він був сценаристом картини «Голод-33», режисером фільму «Десята симфонія», автором серії телефільмів про Розстріляне Відродження.
У переддень ювілею про митця, політичного і громадського діяча згадують його рідні, друзі та колеги.
«МИСЛИТЕЛЬ-МУДРЕЦЬ — І ВОДНОЧАС ДИТИННИЙ ПРОРОК»
Неллі КОРНIЄНКО, доктор мистецтвознавства, дружина Л. С. Танюка:
— «Трагічного дня, 18 березня 2016 року, повертались із далеких країв до своїх гнізд — лелеки... Це був знак вічності, вічного коловороту надій. Ліричне одкровення природи — як огук душі Леся», — саме так означив той день Степан Кубів...
Якось на телебаченні мене попросили однією фразою охарактеризувати Леся. Я сказала: «Лесь — від Бога — мислитель-мудрець — і водночас дитинний пророк (діти — завжди пророки, тільки їх не всі чують)». Матерія пророцтва — чистота.
Він умів творити нові реальності. Ні, не як режисер — то само по собі. Він умів творити Щастя. Запах цієї реальності, її крихкі й сильні енергії. Щастям була Україна в його сценарії життя, — щоденному її конструюванню, до останнього дня, воно й було присвячене. Щастям була власне творчість, і це був екзистенційний акт. Щастям було кохання як особлива, єдина і для нього вічна субстанція неподільності з коханими. Щастям були кризи, сонце, гумор, випадкова людина, інтелектуальний парадокс, друзі, потреба жити у стоградусній температурі, повна віддача, свобода, просто радість від розумного погляду його собаки, тиша... Весь чуттєвий і розумний світ відгукувався в ньому строфами поезії, метафорами театру, елегантністю перекладів (з дев’яти мов), життям у політиці як моральним зобов’язанням, жорсткістю політичних оцінок політики поза мораллю, безжальністю вироків політичному пристосуванству та конформізму — так народжувалися сценарії «Нюрнберга-2», так відбулась унікальна, єдина в Україні документальна погодинна книга-запис опору під час ГКЧП... Так щоденно, починаючи з 1958 року, «літописець» Лесь, як нарекли його академіки Ігор Юхновський та Мирослав Маринович, фіксуючи кожен день через культурні, політичні, філософські, етичні, наукові, соціо-психологічні події, через табуйовані зони, — відкривав глибинну сутність процесів української та радянської історії. Історії Європи. Вийшло вже 40 томів «Щоденників без купюр» із 60-ти запланованих. Ми продовжуємо цю присутність Леся...
ЗІ СТУДЕНТАМИ-КАМБОДЖИЙЦЯМИ
Всіх іпостасей Леся не перелічити! Але про одну хочу наостанок згадати. Він — лицар. Зникаюча натура... Згадую, як під час уже наших романтичних побачень Лесь однією-єдиною фразою створив реальність тоді ще майбутнього щастя, яке і вчора, і сьогодні, і завжди, і назавжди — в мені і зі мною: «Якщо мені залишиться жити лише кілька хвилин — я завжди встигну стати на коліна перед Жінкою...» Він не зрадив собі.
«БЛИСКУЧЕ ВОЛОДІВ СЛОВОМ І МАВ ГОСТРИЙ РОЗУМ»
Степан КУБIВ, український політик та громадський діяч, голова Всеукраїнського Меморіалу імені Василя Стуса:
— «Шануй усіх, та поспіль всім не вірь; // Не кривдь нікого. Друзів бережи,//А ворогові миттю дай відчути,// Що рівний ти йому в борні суперник», — саме ці слова із п’єси Шекспіра «Кінець діло хвалить» у перекладі Леся Танюка найкраще ілюструють незламність духу й запал шістдесятників, яскравим символом яких власне і був Лесь Степанович. Незламність та жага до перемоги впродовж усього життя. Високоерудований, інтелектуал, блискуче володів словом і мав гострий розум.
Блискучий організатор руху шістдесятників в Україні, будучи керівником Клубу творчої молоді, запалював серця і робив людей безстрашними, особисто надихав відвагою.
ВАШИНГТОН. ГАЛЯВИНА У БІЛОГО ДОМУ. З ПАВЛОМ МОВЧАНОМ
У Львові добре пам’ятають «вибух», який спричинив Лесь Танюк з Аллою Горською при постановці вистави «Отак загинув Гуска», якою Лесь Степанович по-новому відкрив для глядача Миколу Куліша. Пам’ятають і реакцію КДБ на цю подію. Переслідування продовжилося в Одесі та Києві. Коли Леся Танюка вислали «на еміграцію до Москви», він під наглядом і в чужому середовищі зберіг запал та силу для творення української держави, а також випрацював ідею унікального українського театру. У розмові з польськими колегами я розповідав дивну історію про те, що Лесь Танюк перекладав твори польського поета Анджея Явеня. А згодом виявилося, що це було псевдо Івана Павла ІІ. Їхні дороги перетнулися у Биківні. Під час візиту Понтифіка Лесь Степанович подарував свій переклад поезій Папі-авторові. Правда про Биківню та відомий на увесь світ символ, коли діти грають у футбол дитячим черепом з отвором від кулі в потилиці, — теж відкриті завдяки Танюку.
Перебуваючи в Москві, Танюк працював над тим, щоб знищити режим. Тоді й з’явилася ідея «Меморіалу», в якому був співзасновником поруч з такими постатями, як Андрій Сахаров та Лев Пономарьов.
Лесь не сприймав лакейства. Будучи гордою, вольовою людиною, він розбудовував «Меморіал», маючи тверде переконання, що організація завжди матиме що робити. Особливі цілі організації — це «Нюрнберг-2» щодо комуністичного тоталітарного режиму, а також опір до диктатур уже сучасної доби України, коли відбувалися вбивства журналістів та інші епізоди історії, які ще має бути ретельно досліджено.
«СЬОГОДНІ УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ КАТАСТРОФІЧНО БРАКУЄ ЙОГО РОЗВАЖЛИВОСТІ»
Валентин ГЛАДКИХ, кандидат філософських наук:
— «Нема нічого тривалішого, ніж тимчасове...» Моє особисте знайомство з Лесем Степановичем Танюком розпочалося саме з цієї фрази. Сталося це у жовтні 2000 року, коли я, студент-політолог п’ятого курсу філософського факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка, потрапив на стажування до комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, який Лесь Степанович тоді очолював. Невисокий на зріст чолов’яга з сивою бородою; темно синій піджак, артистична брошка замість краватки; прискіпливий погляд глибоких очей, втомлених, але з бісиками; міцне рукопотискання; добре поставлений голос з нотками іронії... Таким запам’ятався мені мій майбутній керівник того дня...
Моє стажування з його легкої руки перетворилося на 15 років державної служби в апараті Верховної Ради України, шість із яких мені пощастило працювати безпосередньо під його керівництвом у секретаріаті Комітету з питань культури і духовності.
СТЕПАН ТАНЮК, БАТЬКО, МИКОЛА, БРАТ, НЕЛЛІ, ЛЕСЬ, НАТАЛІЯ МИКОЛАЇВНА, МАТИ
Ці роки стали для мене захопливою мандрівкою до царства української та світової культури, величезним знавцем і шанувальником яких був Лесь Степанович.
Танюк був органічно доброю людиною. І зрозуміло, що цим зловживали. Лицемірили. Використовували. Зраджували. Підставляли. Втім, це не руйнувало і навіть не підважувало його віру в людяність. Навколо «шефа» постійно крутилося безліч всіляких прохачів і жодному Лесь Танюк не відмовляв, принаймні в увазі: вислуховував, розбирався, намагався допомогти. І це при тому, що і я, і мої колеги (далеко не такі проникливі, як сам Лесь Степанович) з усією очевидністю розуміли і неодноразово намагалися допомогти шефу відкрити очі, вказуючи на пройд! Одного разу Лесь Степанович у розпачі сказав: «Думаєш я сам всього не бачу і не розумію? Бачу! І розумію! Але ти що, пропонуєш мені начхати на цього сліпого, хворого й немічного діда?»
Приблизно так само закінчувалися й численні гарячі суперечки щодо фінансування творчих спілок за кошти державного бюджету: «Ви, два великих прогресивних ліберали, пропонуєте мені відмовитися від і без того мізерного фінансування на Спілку театральних діячів? А що буде з Будинком ветеранів сцени?! Закрити? І нехай старики помруть з голоду?..»
Лесь Танюк був справжнім бійцем! І разом з тим Лесь Степанович був дуже розважливим політиком-стратегом. Політиком, який міг вичікувати зручний момент; який міг роками цей зручний момент створювати, цеглинка за цеглинкою. Однією з улюблених його приказок була: «Не лізь, як дурний з маслом на сонце!» Саме завдячуючи цій здатності планувати на перспективу й вичікувати потрібній момент, у парламенті, де національно-демократичні сили традиційно були в меншості, вдавалося протягувати закони, важливі для розвитку української культури. Не менш віртуозно Лесь Танюк примудрявся загальмовувати законопроекти, які могли розбурхати суспільство через спекулювання на темах мови та релігії.
Сьогодні українській політиці катастрофічно бракує його розважливості, людяності, терпіння, здатності мислити тверезо і стратегічно. Мислити не категоріями кеша в електронних деклараціях, а категоріями культури, духовного буття, вічності.
«ОДНИМ ІЗ ГОЛОВНИХ ЙОГО ЗАВДАНЬ БУЛО ПОВЕРТАТИ ІМЕНА ЗАБУТІ І ВТРАЧЕНІ»
Галина СТЕФАНОВА, актриса театру і кіно:
— Одна із основних рис Танюка — пам’ять, збереження пам’яті. Лесь Степанович прийшов у Молодіжний театр у Чорнобильський рік, коли хтось старався виїхати з України, а він — повертався. І тут це стало одним із головних його завдань — повертати імена забуті і втрачені. Перша розмова з акторською трупою почалася з творчих планів, але переросла в емоційну, довірливу про те, як нам тут жити і перетворювати наш театр на серце культурного простору Києва. То була його мрія, щоб наш театр став осердям інтелектуальних, талановитих, ініціативних людей із різних сфер. Очевидно, щоб Молодіжний театр взяв естафету від легендарного Клубу творчої молоді, діяльність якого було брутально і жорстоко перервано тодішнім режимом...
Особливим явищем стали поетичні та мистецькі вечори. 25 лютого 1987 року вшановували 100-річчя Леся Курбаса в Будинку культури «Київметробуду», де на той час оселився Молодіжний театр. Серед численних гостей — Ірина Стешенко, курбасівська актриса, перекладачка, онука Михайла Старицького. Згадуючи Леся Курбаса, пані Орися не оминула й Лесю Українку, бо це і Лесин день народження. Розповіла, як малою ще дівчинкою зустріла Лесю біля Золотих воріт. Та повільно йшла з ціпком, а маленька Іринка оббігала її великими колами, щоб знову і знову йти їй назустріч і бачити Лесин погляд. Таким притягальним і магічно особливим був він для неї...
Танюк запросив із Тернополя легендарного мистецтвознавця, громадського діяча Ігоря Герету, засновника Музею-садиби Леся Курбаса в Старому Скалаті. Всіх гостей того вечора не перелічити!
Поступово формувався новий культурологічний осередок довкола Молодіжного театру. Сам Лесь Танюк, здавалося, світився від щастя і втоми, що це святкування відбувається тут, на вул. Прорізній, де через кілька будинків вгорі містився Молодий театр Леся Курбаса, де його стараннями відкрили нарешті пам’ятний знак Курбасові, куди ми вже мали переїхати нашим театром за кілька місяців.
Знаєте, багатьох дратувала українськість Танюка, послідовна і спокійна, без голих декларувань, але вперта й безкомпромісна, хоча він завжди залишався людиною, якнайширше зацікавленою у світовому гуманітарному обширі...
Коли згадуєш дорогу людину, котра уже пішла у Позасвіти, хочеш відтворити події, свідком яких ти була, розповісти щось цікаве, можливо, невідоме загалові, але як реставрувати неповторні відчуття й миті спілкування, особливо ті, що наповнені імпульсами доброти і приязні... Згадується сміх Танюка, а особливо «прелюдія до сміху» — спочатку трохи подивований вираз очей, а тоді такий заповільнений «танець уст», які немов розганялися до нестримного виливу емоції. Він умів щедро сміятися. Це страшенно підтримує атмосферу довіри в репетиції, коли режисер відкритістю плекає творчу невимушеність і безоглядність.
Знаковим для мене був момент, коли після річної перерви поновлювалась вистава «Стіна» за п’єсою Юрія Щербака, а постановника Миколи Мерзлікіна не було в Києві. Лесь Степанович проводив ці репетиції сам. Неймовірна чутливість, уважність, коректність до вистави іншого режисера. Шевченко і Рєпніна... Дуже точними запитаннями допомагав нам рухатись від однієї сцени до іншої...
Пригадую, як Танюк умів уважно слухати, миттєво реагував на події. Як він твердо і переконливо приймав рішення. Він багато читав, а скільки знав! Як невтомно працював, як невситимо вихоплював нове та цікаве. А як він відважно боронив те, у що вірив, як цікаво було з ним, як надійно, як дисципліновано писав свій щоденник, десятиліттями обкрадаючи власний сон, як тішився молодими зухвалими талантами, як любив своїх найдорожчих — дружину і доньку...
