Сьогодні можна зауважити цікаву річ: коли виникає туга за справжньою, якісною драматургією, з яскравими характерами і проблемами, актуальними на всі часи, слід подивитися вистави за творами Гоголя, Чехов, Островського...
Саме Олександр Островський, якого ми хрестоматійно називаємо класиком російської літератури, дав матеріал для постановки на малій сцені Київського академічного молодого театру вистави «Право на любов». Несподіванкою стало ще й те, що взялася за сценічне втілення п’єси «Пізня любов» режисер-дебютант Юлія Маслак — випускниця Щукінського училища, яка, мабуть, добре усвідомила усю театральну привабливість драматургії Островського. До речі, п’єси російського драматурга досить активно ставляться і у київських театрах.
Отже, живий та динамічний текстовий матеріал, основою якого є людина з усіма її вадами і позитивними якостями, мріями, сумнівами і здатністю до самопожертви, диктує свої правила: акторам потрібно не лише стати засобом розкриття певних філософських ідей або режисерської інтерпретації поданих у п’єсі проблем — вони мають взяти участь у справжньому психологічному театрі, відтворивши на сцені Молодого багатогранні і самобутні характери. У центрі уваги — цілком звична, побутова історія з життя провінції. Адвокат Герасим Маргаритов (Микола Вороненко) зі своєю дочкою Людмилою (Римма Зюбіна) є квартирантами у будинку дещо корисливої, проте доброї і безпорадної перед особистими негараздами Феліцати Шаблової (Ірина Кравченко), яка має двох синів —Миколу (Ігор Рубашкін) та Дормедонта (Станіслав Дудник). Зовсім юний, дещо ексцентричний дивак Дормедонт закоханий у Людмилу. Він смішно та незграбно надокучає дівчині, по-дитячому намагаючись привернути до себе увагу. Микола — красень та гульвіса, який хоче жити, як то кажуть, на широку ногу, не маючи для цього ніяких підстав. Проте жінки з вищого товариства виявляють до нього неабияку прихильність. Недаремно у нього закохана працьовита і ніжна, за визначенням Островського, «літня дівчина» Людмила. Через невиплачені борги, Миколi загрожує ув’язнення, а порятунком може бути лише ганебний вчинок, до якого його спонукає його «пасія» — кокетлива та вередлива Варвара Лебьодкіна (Вікторія Білан). Отже, виникає конфлікт вибору, типовий для психологічної драми: герой може потрапити до в’язниці і не піти на компроміс із власною честю, а може вкрасти у Людмили цінні документи, передавши їх Лебьодкіній і тим самим отримати від неї гроші для сплати боргу.
Проте конфлікт вирішується досить легко та несподівано: Микола виявляється чесним та шляхетним, хитра світська пані терпить фіаско через власну безглуздість та скупість, Людмила іде на велику пожертву заради кохання, що і дозволяє їй завоювати серце Миколи. Окрім того, фінал поданий настільки невимушено, що глядач, відчувши себе безпосереднім учасником цієї історії, щиро радіє разом з героями вистави.
Протягом розвитку дії, кожен з персонажів немов існує у своєму смисловому сегменті — вносить у зміст вистави свій емоційно-психологічний відтінок та бере активну участь у вирішенні конфлікту. Проте дедалі, ближче до кульмінаційного моменту — або утримуючи себе в певних ігрових межах, або стрімко еволюціонуючи, дійові особи немов сходяться в одній точці. Порядна та шляхетна Людмила, для якої Микола — пізнє кохання, готова до самопожертви заради нього. Позбавлена будь-якої манірності, сумна та стримана, рятуючи коханого, вона немовби виконує свій духовний обов’язок. Римма Зюбіна, яка є досить органічною у ролі Людмили Герасимівни, дещо нагадує Соню із «Дяді Вані» у постановці Станіслава Мойсеєва. Та й лейтмотив праці та життя заради інших великою мірою об’єднує ці два характери. Іноді здається, що наступною роботою Зюбіної у цьому контексті має стати роль Соні Мармеладової із «Злочину та кари» Достоєвського. Цікаву еволюцію Миколи відтворює Ігор Рубашкін (насправді, незважаючи на початкове сприйняття героя, він бере чи не найактивнішу участь у вирішенні конфлікту). Його рух — від цинізму і байдужості, «програвання» своєї духовної сутності — до шляхетності та смирення викликає неабияку прихильність до героя. Хитра та підступна пані Лебьодкіна у своїй поразці виглядає милою та симпатичною. І, звичайно, суто комічним персонажем є Дормедонт. Його ексцентричність, емоційна пластичність допомагає перевести драматичні події у комічний контекст, а його, по суті, трагедія нерозділеного кохання сприймається як гротескний дотеп.
Вистава «Право на любов» сприймається на одному диханні, а її ігрова динаміка посилюється рухливою декорацією (художник Юлія Заулична), за допомогою якої змінюється час та місце подій, виникають побутово-комічні картинки, які вкладаються в єдину композиційну цілісність. Окрім того, невеличкі мізансцени на декілька дійових осіб, які організовані заради дотепних діалогів, часто слугують засобом творення комічного. Згадаємо хоча б сцену, у якій пані Шаблова ворожить на картах, вигадуючи всілякі нісенітниці, аби догодити Варварі, або ж діалог матері з Дормедонтом, та її репліку «Тебе може любити одна жінка — мати, бо чим дитя нікчемніше, тим воно є милішим»... Окрім того, актори співають відомі пісні, грають на гітарі, що додає сценічній історії особливого колориту.
Після завершення вистави «Право на любов» складається враження, що жоден з глядачів не може залишитися до неї байдужим, навіть не усвідомлюючи, чим же вона є настільки привабливою. Врешті, це завдання театральних критиків: справа у тім, що, основним смисловим лейтмотивом сценічного твору Юлії Маслак є, на жаль, унікальна на сьогодні віра у те, що добро, милосердя і справжнє кохання здатні подолати будь-які негаразди. А нам так не вистачає цієї віри — у практичному і шаленому світі, навіть якщо згодом щасливий фінал може виявитися ілюзією...
