В Україні існує понад 60 літературно-книжкових премій — саме стільки вдалося ідентифікувати редакції журналу «Книжник-review» з розпорошених даних. Насправдi їх більше — ми не включили до класифікації ті, де неможливо встановити основні параметри: за що присуджується, сума винагороди, час висування та присудження, склад журі, список лавреатів.
Нехай буде 60 премій. Багато це чи мало? Як на розвинутий книжковий ринок — мало: у Польщі, наприклад, їх у кілька разiв більше. Але у невтаємниченого в літературно-книжкову кухню читача може виникнути здивування: хіба не досить однієї Шевченківської?
Публічні відзнаки — маркетинговий інструмент ринку. Саме премії (конкурси, рейтинги, експертні опитування) створюють систему координат, які уможливлюють споживачеві успішну навігацію. Книжковий ринок має чимало сегментів (художня й історична література, дитяча й довідкова, розважальна, філософська, мемуарна etc.), і кожний із них має право на власні лавреатські орієнтири. Значну частину в копусі українських премій (як, зрештою, і в будь-якій країні) становлять регіональні відзнаки. Це пов’язане з феноменом так званих регіональних бестселерів (теж відомим у всьому світі): коли малознанилиці автор має у земляків популярність вищу, аніж визнаний у цілій країні метр. Приміром, на Тернопільщині у авторки дамських романів Лесі Романчук продано стільки ж книжок, як у Оксани Забужко в Києві.
Отже, справа не в кількості премій, а в їхній відповідності потребам конкретного ринку. За Радянського Союзу не було книжкового ринку, але був достатньо вироблений (хоч і керований) літературний ринок. Премії виконували ролi ієрархічних сходинок до високих гонорарів, високих тиражів, високих пенсій. Для читача це означало більше різних книжок даного автора у привабливій інформаційній «упаковці» — тоді це ще не називали рекламою.
Усі ті старі премії перекочували в незалежну Україну. Але час відібрав їм усі колишні принади — призначити когось на лавреата (а й досі їх за інерцією саме призначають, бо — «людина хороша, заслужена») уже давно не гарантує видання книжки, не кажучи вже про її продаж та про гонорар. Та й преміальні суми, м’яко кажучи, не надихають: у положеннях про п’ять різних літературних премій, що їхнім засновником є Кабінет Міністрів, значиться однакова винагорода: «до 1000 грн.».
Тут виникає професійне питання: невже літературне преміювання входить до нагальних державних функцій?! А от іміджева діяльність за кордоном — ексклюзивний обов’язок держави (до речі, й відповідна постанова уряду існує). Україні треба підтримувати іноземних перекладачів нашої літератури, як це роблять для своїх авторів усі цивілізовані країни (нині у нас практично вся перекладна літератуходить саме завдяки преміальній та ґрантовій підтримці українських перекладачів iз боку закордонних посольств та напівдержавних фондів). У нас така премія, власне, є — імені І.Франка («за переклади та популяризацію української літератури за кордоном»). Але заснована вона не Кабміном, а Спілкою письменників. Ефективність її абсолютно прогнозована з огляду на преміальний фонд (не забуваймо, одержувачами мусять бути перекладачі-громадяни інших країн): «від 200 до 350 грн.». No comment.
Найрезонансніші літературні премії світу притримуються двох різних моделей: магнетичного гонорарного фонду (Нобель, Букер), або виробленого часом престижу — суто символічного «конверту», що його отримує лавреат Ґонкурівської премії, автоматично тягне за собою карколомні збільшення продажів книжки (з відповідним роялті, ясна річ).
За першим типом в Україні розвивається Шевченківська премія. Щороку збільшуваний гонорарний фонд вже сягнув суми, достатньої для купівлі квартири у столиці. Це серйозно. Тим же шляхом крокує конкурс романів «Коронація слова»: 18 тисяч гривень за перше місце плюс рекламний супровід виданих книжок.
Другий тип репрезентує книжковий конкурс Форуму видавців у Львові. Тут переможцям нічого не «дають», окрім можливості одержати диплом перед очі усіх конкурентів. Саме наявність у залі, де відбувається церемонія, керівників усіх (за виключенням принципових маргіналів та відвертих сателітів російського ринку) українських видавництв — робить плід таким солодким.
До брендової, так би мовити, моделі належить і Всеукраїнський рейтинг «Книжка року». Специфічне позиціонування акції полягає у двох ексклюзивних, як на наші терени, елементах організації. По- перше, оцінюється весь річний репертуар книжкової України на підставі поточного асортименту книгарень та статистики новодруків Національної парламентської бібліотеки. Бажання чи небажання видавців «брати участь» до уваги не береться: якщо ти насмілився випустити книжку — май мужність почути її експертну оцінку у порівнянні з книжками твоїх конкурентів.
І по-друге, експертні оцінки по кожній позиції абсолютно прозорі (виставлені в iнтернеті). Тут варто згадати найвідомішого у світі книжкового журналіста Марселя Райх-Раніцького, який казав: «Професія критика вимагає мужностi». І це, дійсно, так, бо критик-експерт наважується заплющити око на творчість вже сформованих і впливових авторитетів. А серед цих авторитетів, яких, припустимо, спіткала творча невдача, ще й чимало особистих друзів… Отоді-то й виникають, за означенням Райх-Раніцького, «рецензії з люб’язності» (у нашому випадку — «оцінки з люб’язності»), коли неможливо відмовити своєму дорому знайомому у гарному відгуку… Між іншим, кілька експертів «Книжки року» чесно заявили про неготовність так відкрито демонструвати свої погляди та вийшли зі складу ради.
Інші технологічні механізми у всіх чотирьох вищезгаданих «живих» літературно-книжкових акціях взаємопроникають. Експерти «Книжки року» збираються так само кількаразово і поетапно, як і члени Шевченківського комітету. На Форумі видавців цього року запозичили випробувану впродовж кількох років форму рейтингування «Книжки року»: створення під окрему номінацію власної експертної ради з десяти фахівців. Через усе це результати роботи різних журі виглядають сьогодні адекватнішими, ніж будь-коли. Переможці Форуму фігурують серед лавреатів «Книжки року» та є претендентами на Шевченківську премію, яка, своєю чергою, останні роки регулярно віншує попередніх переможців «Книжки року». І з усім тим корелює щорічне опитування критиків академічного журналу «Слово і Час».
Та на цьому оптимізм уривається.
Сьогодні в Україні спостерігається конфлікт між вузьким публікаторським полем та прогресуючою динамікою виходу книжок. Коло журналістів, які постійно пишуть про книжки і є спеціалістами у цій галузі, дволі вузьке. Вони вже зараз завалені купою новинок, які їм надсилають видавці. Проблема журналіста не стiльки в тому, щоб знайти книжку, як у тому, щоби вибрати, з чого почати, на яку звернути увагу в чергу. До того ж, «пропускна здатність» неспеціалізованих газетно-журнальних шпальт доволі низька: у середньому, колонка на тиждень, а то й на місяць. Колонка ж — це щонайбільше три міні-рецензії. Щеженіша ситуація у літературно-книжковій періодиці: хоч у «Книжнику» щономера рецензується близько півсотні видань, здобувається на відгук лише кожна четверта-п’ята книжка з тих, що надходять до редакції. не тому, що решта три-чотири погані чи редактор упереджено ставиться до видавця або автора — просто не вистачає журнальної площі. А потік книжок усе збільшується. Чи готові видавці адекватно співпрацювти з пресою, коли вихід новинки вже не є інформаційним приводом?
І чи розуміють вони, що сьогодні головним інформаційним приводом щодо книжки стає її прив’язка до тої чи iншої премії? Зазирнімо до сусідів. Нині в Росії, якщо книжка потрапляє до короткого номінаційно списку престижної літературної премії — скажімо, російський Букер, премія Аполлона Григор’єва, Національний бестселер, — то на ці, присутні на ринку, книжки видавцем обов’язково одразу виготовляється «жетка» або самоклейний стікер. Статистика свідчить: продажі таких «мічених» книжок одразу зростають у 4 — 6 разів. Чому у нас не працює така система?
Просто в Україні й далі триває примітивний дерибан грантів (у тому числі, держбюджетних). Держава сама формує у суб’єктів книжкового ринку утриманську психологію, роздаючи кошти під так звану програму випуску суспільно значущих видань. А потім іще й пускає оплачені тиражі поза ринком — просто до бібліотек (до яких сьогодні соціально активний громадянин, на жаль, не ходить). Про який ризик, як чинник ринкової гри може йтися, коли живеш на всьому готовому? І як за таких правил гри той ринок можна сформувати?
А поза ринком літературно-книжкові премії нікому не потрібні (окрім, ясна річ, родинного кола лавреата) — ні всi шістдесят, ні одна національна. Преміальний синдром, коли лавреатські перегони тримаюців у величезній напрузі, — ознака здорового ринку. Для звичайного читача цю напругу можна «розшифрувати» хіба у зливі плакатів і плакатиків, наліпок і календариків, закладок і суперів, що акцентують уваг енційного покупця на книжці-претенденці. Як і у збільшенні публікацій про авторів-суперників, що вийшли на фінішну пряму (такий інформаційний сплеск зазвичай теж інспіруюється видавничим світом). Колицям, даруйте, начхати, що, наприклад, серед вірогідних лавреатів і «Книжки року», і Шевченківської премії нині є кілька спільних прізвищ (наприклад, Марія Матіос із «Солодкою Дарусею» чи Михайлина К з «Моїми обріями»), — це означає, що ми й далі маємо справу не з національним книжковим бізнесом, а з книжковою самодіяльністю (за влучним означенням П.Загребельного).
