Імпровізатор і композитор живе в постійному спілкуванні з джазовою музикою — виступає на сцені, пише музику й учить студентів. Його називають джаз-гуру й музикантом-віртуозом. У творчій біографії одного з найвідоміших піаністів сучасного українського джазу — участь у провідних фестивалях, авторські концерти, гастролі майже в усіх європейських країнах; він записав понад 10 дисків і вже 24 роки викладає в Київському інституті музики ім. Р. Гліера. Виступав на одній сцені з такими легендами джазу, як Чик Коріа, Дон Пуллен, Ральф Патт, Джоні Ві та іншими. Створив унікальний «Київ Арт Ансамбль» — живий колектив із завжди новим складом з найкращих українських і зарубіжних джазових музикантів. Володимир Соляник стояв біля джерел міжнародного форуму «Джаз-Коктебель», а торік придумав і успішно провів у Коктебелі новий фестиваль Live in Blue Bay (до речі, у фестивальні дні Володимир був нагороджений званням «Заслужений артист України»).
«День» побував на уроці імпровізації, який майстер дав студентам ІІ курсу. Вчитель виконав фантастично красиву імпровізацію, а потім за рояль сіла його студентка, й пан Соляник сказав: «Грай небайдужими пальцями». Володимир Соляник і сам небайдужа людина. Його хвилює доля архітектурних пам’яток Києва, хвилює, що в столиці України немає джаз-клубу, і йому не байдуже, яку музику слухатимемо ми з вами. А почали ми розмову з Коктебеля як джазового центру України.
ЯК ВІДРІЗНИТИ ХОРОШУ МУЗИКУ ВІД ПІДРОБОК?
— У Коктебелі все літо відбуваються концерти, там є джазовий клуб. З травня до жовтня приїжджають групи з різних країн — такий безконечний джазовий рух, — розповів В. Соляник. — Коли сім років тому ми з Дмитром Кисельовим провели перший «Джаз-Коктебель», він мав успіх, про нього почали говорити. Але потім мені здалося, що це не той формат. Зник джазовий дух, і я пішов, щоб започаткувати новий фестиваль і відродити справжній джаз, яким я його розумію.
— На останньому фестивалі виступили яскраві виконавці — Олексій Козлов зі своїм ансамблем «Новий Арсенал», гітарист Енвер Ізмайлов і його дочка Леніє, грузинська співачка Ніно Катамадзе, Григорій Немировський і Сергій Манукян, а чиї ще виступи вам запам’яталися?
— Приїхав з Москви Олексій Архиповський, він грає на балалайці, надзвичайно цікава людина, сентиментальна, приваблива. Він усе грає — свою музику, російську народну, джаз, і притому ця музика дуже глибока. Виступав поляк Марек Балата — один з найкращих джазових вокалістів Європи. У нього надзвичайний діапазон, співає заворожливо, проникливо. І чудовий оркестр міліції Криму з унікальним диригентом Геннадієм Ретинським. Оркестр на всіх конкурсах постійно посідає перші місця. Вони всі друзі, й усі — з потужною енергетикою, грають джаз дуже чудово, емоційно, бо формально джаз не можна грати.
— А як, на ваш погляд, складається доля джазу в Києві?
— У Києві ситуація з джазом непогана — якщо порівнювати з іншими українськими містами. Часто відбуваються концерти, є два фестивалі: «Єдність» і Jazz in Kiev, приїжджають відомі музиканти, тобто якийсь рух відбувається. А в Європі навіть у маленьких містечках обов’язково є джаз-клуби, часто не один, а два-три, й усі — дуже хорошого рівня. І там виступають чудові музиканти: це престижно й цінується нарівні з філармонією, театром. У Києві ще за радянських часів було кафе «Мрія», там збиралися джазові музиканти. Зараз є декілька ресторанів з джазовою музикою, але вони дорогі, й джаз там частіше виступає певним тлом. Я вважаю, що нашій столиці потрібен джаз-клуб. У Києві він був, коли були живі Володимир Симоненко й Іван Карабиць. До речі, Симоненко навіть відкрив в училищі ім. Р. Гліера джазовий факультет, він називався дуже хитро «Музичне мистецтво естради». Я з Володимиром дружив, він був незвичайно тонкою, інтелігентною людиною. Симоненко — великий музикознавець: випустив книжку «Мелодії джазу», першу в Україні та в СРСР! Він завідував музінформом при Спілці композиторів, був ініціатором першого фестивалю джазу «Голосіїво». Раніше фестиваль «Київ Мюзік Фест» включав джазові концерти, але зараз цього немає. І, звісно, дуже багато для пропаганди джазу зробили Олексій Коган і Леонід Гольдштейн своїми радіо- та телепередачами.
Сьогодні у нас мало хорошої музики, і те, що лунає з телевізора, — жахливо! Говорять «народу це потрібно», але якому народу? Я намагаюся з цим боротися. Гаразд, якби це було у вигляді «стьобу» або в якомусь локальному місці, але за цією музикою судять про нашу культуру. Одного дня до мене в гості приїхав музикант з Канади, блюзмен Джоні Ві, володар премії «Греммі». Він подивився телевізор і запитав: «Що, це ваша музика?», — й мені стало соромно, хоча я до цього жодного відношення не маю.
— Ви викладаєте в Інституті музики ім. Р. Гліера. Чого вчите студентів?
— Я викладаю фортепіано й веду клас джазового ансамблю. Пишаюся своїми студентами: їздив з ними до Німеччини, Польщі, Америки та країн Прибалтики. Багато хто професійно працює за кордоном. І коли до нас приїжджають іноземці, наші студенти з ними виступають. Хочу, щоб мої студенти навчилися відрізняти хорошу музику від підробок. Дуже важливо не слухати поганої музики, це дуже шкідливо, вона негативно діє, починає затягувати; потім ті, хто її слухає, — нормальну вже не сприймають.
— А чим займається Міжнародний продюсерський центр Володимира Соляника?
— Організовуємо фестивалі та концерти наших і зарубіжних музикантів, тури містами України. І допомагаємо молодим музикантам, студентам.
ДЖАЗОВІ СТАНДАРТИ
— Чи правда, що ви в 15-річному віці створили джаз-оркестр?
— Так, але джазом захопився в 10 років. Ми тоді переїхали жити до Києва з Умані, а в ту пору на радіостанції «Юність» крутили джаз, здебільшого радянський, — Гараняна, Фрумкіна. Мене це захопило. Я вчився грати на скрипці, захотів навчитися грати на фортепіано, й батьки купили мені інструмент. Я став підбирати мелодії. У школі зробив джаз-оркестр. Нас було п’ятеро, ми грали джазові стандарти, а дівчатка співали (наша 182-га школа посіла перше місце серед усіх шкіл Києва). Уже в 10 класі мене взяли до професійного ансамблю.
— Хто був вашим учителем у музиці?
— Я вважаю своїм найголовнішим вчителем Віктора Михайловича Іконника. Це був композитор і диригент від Бога. І дуже багато дав мені. У нього навчався в Педінституті на музичному факультеті, за першою освітою я диригент.
— Яку музику пише джазмен Володимир Соляник?
— Я пишу не лише джазову музику, співпрацюю з Молодим театром і сам виконую свою музику у виставі «Четверта сестра» в постановці Станіслава Моїсеєва. Це чорна комедія польського драматурга Януша Гловацького, який живе в Америці, а дія п’єси відбувається в Москві, де автор ніколи не бував. Я пишу музику для науково-популярних фільмів. А в Америці поставили балет «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» на мою музику. Зараз пишу пісні, хочу зробити мюзикл.
— Недавно ви їздили до Білорусі, виступали там?
— У Мінську був проект за творами Кнута Гамсуна до 150-річчя з дня його народження. Відомий норвезький джазовий музикант і композитор Ян Гуннар Хофф написав музику й виступав зі своїм джаз-тріо, а одна актриса із Санкт-Петербурга читала текст. Норвезький уряд виділив гроші, щоб Кнута Гамсуна переклали російською мовою, й вони з успіхом виступили в Норвегії, потім у Росії й Білорусі, а тепер збираються в тур Німеччиною. Можливо, зробимо такий проект у Києві, треба лише перекласти українською мовою. Незвичайні їхнє мистецтво, їхня стихія. Я їздив слухати, й пограв з ними в другому відділенні.
Торік ми з Енвером Ізмайловим їздили до Норвегії, виступали там, і нас, перших джазових музикантів з України, приймали добре. Раніше європейський центр джазу був у Польщі, а зараз переміщається до Скандинавії, там багато грають і викладають джаз. Уряд виділяє великі гроші на пропаганду своєї музики, музикантам платять, аби вони виступали.
— Про ваш київський концерт просто неба були захоплені відгуки.
— Це був добродійний концерт «Реквієм за старим Києвом» — проти незаконної забудови, й мене попросили пограти. Йшов дрібний дощ, я грав на вулиці, люди стояли, а в їхніх руках горіли свічки. Зворушливо було. Такі акції треба влаштовувати частіше. Я проти бездумної забудови Києва, це страшно, коли, наприклад, зносять будинок, у якому народився Булгаков.
ЕТИКА ДЖАЗУ
— Історія вашого першого диска пов’язана з ім’ям Сергія Курьохіна, людини рідкісного таланту, яка, на жаль, рано пішла. Розкажіть про нього.
— 1987 року російські й американські музиканти записали в Америці диск «Музика змушує сніг танути». Це мій перший диск, і він дуже дорогий, бо робили його разом із Сергієм Курьохіним. Ми познайомилися в Пітері, пограли разом. Дивний був чоловік — витворяв такі речі, які ніхто більше не робив на сцені. Йшла імпровізація, в якій брали участь людей сто, й жоден концерт не був схожий на іншій! Це була не зрозуміла до кінця, загадкова людина, від неї йшла неймовірна енергетика! Курьохін — геніальний музикант, але ставився до своєї музики й до своєї гри трішки з іронією.
— Що означає бути людиною джазу?
— Людина джазу? Джаз — це не музика, це спосіб життя. Хтось сказав, що джазмени — вузький прошарок щасливчиків. Викладачі вчили мене, що перше питання, яке я маю собі поставити: «Для чого я вийшов на сцену?» У джазі треба бути вільним і зуміти зіграти самого себе. Показати себе. І ні в яких рамках не замикатися. Ще мене вчили грати так, щоб люди не думали: «Як він добре грає!», а щоб думали: «Яка гарна музика!» Коли імпровізуєш, невідомо, як цей процес відбувається, як народжується музика. Трапляється часто — виходиш, не знаючи, що гратимеш, і декілька годин граєш. Одного дня приїхав саксофоніст з Англії Джордж Хаслам — ми виходили на сцену, не знаючи програми, й дві години могли імпровізувати. Це найвищий пілотаж, чудово, коли можеш собі це дозволити, дійти до такого рівня і не боятися.
— Правда, що люди, які грають і співають джаз, мають приголомшливу внутрішню свободу?
— Так, для цього на сцену й виходиш. І для того, щоб досягти рівня розуміння з публікою. Такі концерти, живцем, ніколи не повторюються — в цьому цінність, магія й загадка джазу. І якщо ти присутній на вдалому концерті, знаєш, що більше ніколи цього не почуєш. Треба відчути настрій людини й зіграти їй те, що її зачарує. Щодня різний настрій, і на сцені ти граєш цей настрій, але спеціально налаштовуватися не потрібно — все одно не вийде. Я зустрічав багато різних людей, вони слухали, їм подобалося, й вони починали любити джаз. Стилів у джазі дуже багато, й душа обов’язково мусить зрезонувати, відповісти!
