Цього разу презентується проект «Ремінісценції», разом — 17 творів, у яких його перцепції простору і часу, існування й небуття, Людини і Природи вражають високим, всесвітнім звучанням. Художник вважає, що ці картини відлунюють його попередні життєві враження, досвід, приязні й антипатії. На них варто озиратися хоча б тому, що майбутнє твориться в зіткненні минулого з сьогоденням. Утім, сприйняти «Ремінісценції» лише як відображений у живопису досвід минулого було б дуже спрощеним відгуком на творчий виклик митця.
Його не лякають тяжкі деформації та катаклізми геополітичних платформ. Вони, на його переконання, вивільняють енергію, здатну підносити вершини з глибин океану та опускати на дно цілі континенти: «Видатні ідеї у царині духу, культури, зокрема у мистецтві, найчастіше здіймаються над ареалами глобальних потрясінь, а в тепличних умовах, всупереч ілюзії, вироджуються і чахнуть». Багато років тому в розмові про феномен творчості ми погодилися, що він можливий або у зовсім вільному суспільстві, або ж там, де прояви особистості цілковито затиснуті й митець відбувається не завдяки, а всупереч умовам та обставинам. Іншими словами, треба народитися у певному місці й часі.
Його молодість припала на шістдесяті-сімдесяті роки XX століття. Саме тоді тиск на особистість сягнув максимуму; до того тиснути ще не було на кого, по тому — вже не було кому. Хто народився дещо раніше, нерідко претендує на сумнівну честь належати до стану званих «мамутами» чи «могіканами», сварячи з минулого всіх і кожного; хто ж років на десять пізніше — скніти у вічному «авангарді», удаючи новатора, якого зрозуміють лише наступні покоління. Цей другий може називатися «постмодерністом», криворото підсміюючись з дійсності, відсторонившись від вибору між добром і злом. Ще й пояснюючи тим, що цей вибір у сучасному світі є надто складним і тому людина (обтяжена проблемами, завалена дезінформацією, уражена цинізмом) зробити його нібито неспроможна... Я б назвав це шляхом глупоти, якби не підозрював, що він є шляхом до пекла. Бо у такий спосіб розмиваються межі духовного і підлого, людського і тваринного.
На противагу компромісним тенденціям, виклики сьогодення чуйно сприймаються саме шістдесятниками, до яких, поза сумнівом, належить Любомир Медвідь. Вони сталися як творчі особистості не завдяки, а всупереч обставинам, у спротиві низці історичних реалій, заперечуючи заради творення. Тому й не потребують звичних, до прикметниковості заяложених епітетів. Коли художник плекає власний спадковий м і к р о с в і т, слушного часу надаючи йому виразних ознак м а к р о с в і т у, що посідає гідне місце в Універсумі — створеному Богом Всесвіті, тоді його мистецтво не потребує визначень. Адже маємо справу з творчістю того, хто мислить синкретично, тобто сприймає явища у первинній цілісності, а водночас — здатний поєднувати суперечливі і навіть протилежні уявлення. До нього не причепити етикетку «сюр-» чи «гіпер»-когось або іншу; просто коли-небудь скажуть про незвичайну людину: «Трохи схожий на Медвідя». То не конче буде художник чи письменник. Можливо, йтиметься про визначного вченого або мандрівника. Втім, доля подарує йому достатнє почуття гумору, щоби звільнитися від впливів і не гальмувати власної праці.
Доля притомної особистості, а надто — митця, завжди драматична. Відчувши і зрозумівши себе у Світобудові, він бачить, як людина розкладає створений Богом світ на атоми та молекули. Розпад є великим злом, бо навіть маленький, досяжний нам земний світ прекрасний у первозданній, а не штучній або віртуальній версії. Митець прагне це довести, сумлінно стягуючи докупи уламки світу, розкидані по вулицях, ринках і дорогах. Робота невдячна, бо зібране щоразу розсипається на елементарні частки. Знову — вимушений синтез, і так без краю... Коло не замикається, а митець вкотре опиняється перед білою тишею паперу або чистим полотном.
Так відбувається прорив до якісно нового кола стосунків з культурним, історичним, природним та іншими довкіллями. Не спостерігання збоку і не протиставлення самого себе тому, що діється навкруги. Свого часу академік Володимир Вернадський писав з цього приводу: «Зазвичай духовний світ людини (світ свободи Канта) відокремлюють від світу природи. Оскільки для нас хід цивілізації і духовної творчості відбувається у формі, певній і незмінній з усіма іншими проявами живої речовини у геохімічних явищах, чи не випливає звідси, що це розділення двох світів є тільки удаваним?». Утім, йдеться навіть не про визнання себе частиною природи, культури чи суспільства. Маю на думці притаманне лише Любомирові Медвідю таке ототожнення художника зі світом Божим, коли зникає межа з навколишнім. А оскільки Медвідь сприймає цей світ саркастично і щемно, то кожен його твір здійснюється як болісний експеримент над собою. Перевтілений у творі, набувши нової, досі не баченої життєвої форми, світ існує далі у ще одному зі своїх безкінечних образів. Сам же митець, переливши в картину частину самого себе, змушений компенсувати виникаючий вакуум. Культурне і природне довкілля автор сприймає як живі субстанції, ідентифікуючи їх, наче самого себе.
Існування такого світу припускали сюрреалісти. Проте їхнім спадкоємцям забракло рішучості й залишилося тільки спостерігати з артистичною іронією за подіями, час від часу елегантно встромляючи пальця (або пензля) у гаряче вариво споживацького хаосу лише для того, щоби професійно задовольнити власний прагматичний інтерес. З цього приводу після виставки свого живопису у Києві 1999 року Любомир Медвідь казав: «Не знаю, чи є, і якою мірою, те, чим займаюся, мистецтвом. Нині людина намагається вчиняти так, щоб усе в її діяльності вдосконалювалося на рівні мистецтва. Вигляд сучасного автомобіля, упаковка, автоматична зброя, різні масові і немасові шоу, секс, спорт, телеобробка глядача завідомо як кретина доведені до мистецької перфекції. У цьому розуміння я волів би бути пустельником, не маючи нічого спільного з мистецтвом такого штибу». Майстер не просто відвернувся від усілякої комерціалізації мистецтва, обслуговування тимчасових ідей, виконання митцями ганебних замовлень колись «пролетарської», а нині — «масової» культури. Він виразно дав зрозуміти, що кидає виклик авгурам вічного пристосовництва, бажаючи продовжити творчі досліди поза ринком, у власному просторі.
У своїх есе «Про неминучість творчості» та «Привілеї таланту» він наголошує на відповідальності художника за моральність і конструктивність творів. Як на нього, творчість просто «не має підстав, якщо вона не акт, за який наодинці несеш повну відповідальність». Що ж до привілеїв, то «перед художником куди більше обов’язків, упряжі і вузд, ніж прав». На початку ХХІ століття Любомир Медвідь одержав єдиний привілей, якого жадав: його твори посіли належне місце у музеях, виставкових залах, на книжкових полицях.
Останні роботи з циклу «Ремінісценції» пройняті сарказмом. Цей найгостріший прояв гумору є не тільки інтелігентною формою заперечення. Сарказм Любомира Медвідя не заперечує навіть абсурдної реальності і не лякає нею. Художник запрошує нас гідно подолати відстань до тієї межі, звідки починається Світ, що втратив ознаки божественності, до невпізнанності змінений людською дурістю.
Можливо, тому творчість Любомира Медвідя часом розуміють і як трагічне сприйняття Світу. Напевно, у цьому нема суперечностей. Американський поет Огден Неш слушно вважав гумор «найсумнішим даром людині від Бога»... Від античних часів гумор був і лишається першим сигналом для початку творення нового — якщо не світу, то його сприйняття. А це вже, погодьтеся, прийнятна альтернатива безнадії.
...Щільно пов’язані як фізичні й філософські категорії, час і простір взаємно залежать і в мистецтві. Творчий простір Любомира Медвідя з роками ширшає, зростає, бо саме недовгого часу на зламі століть вистачило, щоб якась частина людства зрозуміла: свобода особистості, декларована усіма конституціями світу, — це не свобода ринкових стосунків. Свобода є можливістю творчого розвитку, пошуків свого покликання. Ринок же — засіб, а не мета. Це лише економічне явище, а не закон буття, тим більше — духовного... Для Любомира Медвідя українська культура, мораль і соціум існують у тому високому вимірі, який необхідний і достатній для осягнення нашого зв’язку з Божим началом і тому зветься вселюдським. Це призводить до усвідомлення спадку провин і падінь, що дістався нам від попередніх поколінь. Нести цей спадок важко, але як християни й кинути його не можемо. Жоден щиро віруючий не звільниться від ноші, яка є Хрестом спокути та випробувань, прийнятих за провини і помилки людства. У кожного народу цей тягар дещо інший, несе його він по-своєму. Віра в це допомагає зрозуміти й пережити нинішній стан суспільства, окреслений художником як «небезпечна криза усякого ідеалізму і непомірне набухання атрибутики життя без правил і без моралі». І нести далі за все суще власну ношу, яка є водночас і рятівним колом.
