«Народився. Закінчив академію поліграфії. Член Французької академії гумору. Майстер графіки. Майор скульптури. Полковник анімації. Генерал карикатури. Тридцята персональна виставка в житті. Отримав 60 нагород і премій у галузі графіки та карикатури. Стиль життя — мандрівка. Улюблене хобі — насолоджуватися життям», — саме так представляли Олега Дергачова відвідувачам його останньої персональної виставки організатори — творче об’єднання «Дзига». Поряд з цим крупно набраним текстом вас зустрічала світлина вельми симпатичного чоловіка з вусами, схожими на ті, які носив Сальвадор Далі, з тією лише відмінністю, що в цих вусах не було нічого сатанинського, — там ховалася усмішка закоханого в життя мудреця.
Через ось цю дивовижну закоханість у життя до Дергачова люди часто ставляться вельми неоднозначно, як, проте, і до всіх, хто дозволив собі сміливість вирватися з середовища і жити за своїми законами. На думку обивателя, він дуже багато собі дозволяє. Наприклад, ніде не працює, хоча при цьому заробляє собі на стерпне життя, та ще своїми божевільними проектами дає можливість підзаробити іншим. Робить лише те, до чого лежить душа, спілкується лише з тими, кого поважає і любить, їздить всім світом зі своїми книжками й малюнками, і, це ж треба, — його скрізь приймають на біс?!
Захотів і видав собі вдома, у Львові, власним коштом книжку 100 малюнків із назвою «The Hand» знущально малим накладом — 150 примірників, для друзів. Що цікаво, значно більшим тиражем ця ж сама книжка виходить цього тижня в Сполучених Штатах. А що в ній особливого? — сто карикатур про наше життя…
Карикатур — сто, а поглядів — не злічити! Глянеш на глянсовий аркуш і спочатку усміхнешся. Але чим довше дивишся, тим (як у тій казці) страшніше. Треба ж (яке ж стерво!), насмілився розпанахати душу до того потаємного місця, яке сам собі не завжди дозволяєш відкрити. А він одним махом, та на загальний огляд. Тому, мабуть, правильніше і чесніше буде називати його роботи філософськими малюнками, які отримали визнання практично в усьому світі. Навіть китайці нещодавно прислали йому листа із повідомленням про перемогу — гран-прі на I Міжнародному конкурсі карикатури ім. Ленг Му. Скромно зазначили, що грошей можете не чекати, зате реклама в межах країни буде настільки могутньою, що про митця «довідається практично весь Китай». Що ж, якщо врахувати, що кожен п’ятий на планеті — китаєць, не так уже й погано. До того ж Дергачов отримав запрошення на конкурс наступного року вже в складі журі. У старенькій Європі Олега часто запрошують саме «судити». У травні вже втретє побував у Аланьї (Туреччина) як член журі Міжнародного середземноморського конкурсу карикатури. Більше дуріючи, аніж серйозно (чи робить він що-небудь інакше?), Дергачов намалював карикатуру на членів журі, які обговорюють проект пам’ятного сувеніра для переможця — роздивляються банан. Ідея настільки сподобалася мерії Аланьї, що у вересні вирішено встановити пам’ятник банану роботи Олега Дегачова на одному з центральних майданів, щоб тим самим створити ще одну приманку для розпещених туристів. Зазначу, що у Львові на старовинній вуличці Вірменській стоїть єдиний у своєму роді пам’ятник Усмішці, який Дергачов подарував місту з нагоди відкриття II Міжнародного симпозіуму карикатури. Це риба, яка сміється. У своїй притчі «Про рибу», яка сміється, він пише про це так:
«Звичайно риби дуже серйозні і зайняті в житті багатьма речами — вціліти, вижити, з’їсти вчасно когось, уберегти від ворогів свою ікру, встигнути заритися в мул восени, розпізнати в коникові, який утонув, рибальський гачок…
А ця риба тільки те й робила, що сміялася з одноплемінників, нікого не боячись і не наводячи ні на кого жаху. Вона сміялася над нудними рибалками і дрібними проблемами вічно переляканих мешканців Річки. Одним словом, у неї було чого повчитися: якщо навіть риба сміється, то нам же навіщо сумувати?»
…Прочитала свій власний текст, присвячений Дергачову, і засумнівалася — чи можна так, дещо фривольно, писати про людину, чиї книжки філософських малюнків зберігаються в найвідоміших сховищах: центрі Жоржа Помпіду в Парижі, в Лондонському музеї Вікторії і Альберта, в Російському музеї Санкт-Петербурга, в Британській національній книгозбірні, в Національному музеї Польщі і ще в багатьох шанованих інтелігентами установах? Потім пригадала майстерню Олега Дергачова (стіл і стілець прибиті до стелі, як і самотній тапочок — свідчення вільного поводження не лише з речами, але і з життям). Пригадала і свято, влаштоване ним для дітей- інвалідів з нагоди презентації його книжки «Жовтики» — пригод вигаданих митцем чоловічків, своєрідної інтерпретації казок братів Грімм. Як признавався пізніше Олег, йому ще ніколи не було так складно удавати з себе клоуна — серце щеміло, а він сміявся. Адже діти повинні були веселитися, дивлячись на чудових чоловічків, — а що може бути ціннішим, аніж безтурботний сміх дитини?! Навіть якщо потім ця дитина приречена на зовсім не смішне життя…
— Мабуть, карикатуристом я вже народився. Адже карикатури не можна навчитися, з цим треба з’явитися на світ, зі здатністю дивитися на життя особливим поглядом. Причому для погляду має значення час і місце. Якби я народився в Канаді, то малював би не так і усміхався б не тому. Там схильні сміятися з високого урядовця, що зайшов до тронної зали і посковзнувся, зачепившись за килимок при широкому загалові. Наше життя тяжіє до чорного гумору, який я щодо своєї творчості називаю делікатніше — ліричний сюрреалізм. Ти граєш на зіставленні величин, на контрасті між очікуваним і тим, що в кінцевому підсумкові виходить.
— Існує думка, що для гумористів настали важкі часи, оскільки зникає або вже зникло необхідне тло розсудливості.
— Сьогодні ми етично нехтуємо дуже багато чим, і розсудливість дійсно начебто на нулі. Але створюючи карикатуру якраз і замахуєшся на розсудливість, яка оголює істину, якраз і потураєш часам, коли сатирі, як сказав Єжи Лєц, доводиться відновлювати те, що зруйнував пафос. Ефект роботи карикатуриста багато в чому залежить від того, чим ми вважали за потрібне знехтувати: ієрархією, яку скасували; дисципліною, якої ми не дотримуємося; життєвими законами, в які не віримо. І відмахнися ми від цього особливого погляду на життя, від цієї великої дотепності, схожої на дурість, — як перенести серце через прірву?
Негри під час похорону співають і танцюють, бо вважають, що душа померлого не повинна бачити горя, яке охопило рідних. Чарлі Чаплін завжди усміхався, навіть втрачаючи, навіть страждаючи, — який сенс горювати про те, що втрачено безповоротно! А вже робити це напоказ взагалі ні до чого.
За два тижні до того, як було встановлено пам’ятник Усмішці, помер мій батько. Але ніхто (окрім моїх рідних і близьких, звичайно) про це не підозрював, — я усміхався з усіма разом. А в душі сказав собі — нехай ця риба, яка сміється, буде ще й пам’ятником моєму батькові, я завжди, згадуючи його, вдячно усміхатимуся.
— І все-таки вас не без підстав називають удачливою людиною. У вас мудра, блискуче освічена дружина, до того ж мистецтвознавець, завжди готовий прийти до вас на допомогу. Ви виховали доброго, талановитого сина. Господь Бог наділив вас талантами — і графіка, і скульптора, і літератора, і навіть ляльок ви можете зшити з особливим обличчям і одежиною — все зі змістом. Так відкрийте ж таємницю щастя, якщо така, звичайно, у вас є?
— Моє найбільше завоювання — спосіб життя. (Скільки я поклав на це — не має значення.) Я завжди вважав і вважаю, що людина з фантазією не пропаде, бо вона спроможна вигадати собі життя. А якщо вже їй вистачає ще терпцю й наполегливості будувати його по цеглиночці, — успіх забезпечено.
Ви знаєте, чому в Англії ніколи не було антисемітизму? Бо англійці і думки не припускалися, що вони дурніші за інших. До себе потрібно ставитися з повагою і любов’ю, і тоді не будеш заздрити іншим, і будеш зростати і творити без суєтності.
Саме так — без суєтності Дергачов ставиться до того, що у нього немає ніяких офіційних звань і регалій. Прочитавши лекції в різних університетах Східної та Центральної Європи, в Англії, Канаді й Штатах (про історію карикатури, джерела українського гумору, феномени маленьких видавництв і подібного), він ніколи не читав лекцій у будь-якому із львівських ВНЗ, не запрошували. Але друзі, втiм, говорять: з тобою просто неможливо розмовляти — у тебе все гаразд!
…Дергачов бере до рук келих білого вина, трохи підносить його жестом естета й сідає на стілець. І я раптом ловлю себе на думці, що цей стілець, келих, книжкова полиця, якби вони опинилися в іншій кімнаті, можуть видатися простими й навіть простенькими. Розтягни все це у різні приміщення, вивітри особливий дух — і все пропаде, і не валитиме вже сюди натовпами, в рідкісні дні перебування Дергачова на Україні, народ, і не вигадуватиме разом фестивалі, акції, виставки. Причому не заради одноразового заробітку, а з ентузіазмом, на волонтерських принципах. Як було вигадано, наприклад, фестиваль карикатури і анімації «Чокнуте тисячоліття», який чотири рази проходив у Львові і викликав кожного разу чималий інтерес у всій Україні. Або фестиваль анімації «Срібна муха», на який у Львів приїжджали багато хто з киян, бо говорили, що такі покази в Києві коштують дорого, дешевше у Львів з’їздити. Шкода, що у Флоренцію, де Дергачов планує провести наступну «Срібну муху», ні львів’яни, ні кияни із середнім достатком не поїдуть. Це дорожче, аніж потяг «Львів—Київ», але саме тут знайшлися спонсори, фундація «Паоло дель Б’янко», фонд молодіжних організацій, який забезпечить перебування майстрів анімації iз шести країн — України, Росії, Сербії, Польщі, Італії та Словенії. І це він, хитрун, пробив!
І все ж таки я знайшла одну «ваду», все ж таки є річ, якої Дергачов не потягне, — це 40-хвилинний звуковий мультиплікаційний фільм. Підсумковий, який би вмістив його притчі й малюнки і відобразив би його великий, живий, смішний і сумний світ.
«За свій рахунок я роблю коротенькі мультфільми. А на такий фільм, хоч як банально це звучить, грошей немає. Мене приваблює синтез мистецтв. За це я і книгу люблю — і слово, і малюнок. Але це все ж таки мова, яка мовчить. А я хочу надати їй звук. Це моя велика мрія. Мабуть, все інше я можу зробити сам».
