Творчість відомого польського письменника Славомира Мрожека міцно асоціюється з театром абсурду. Сперечатися з цим досить складно, адже ідея безглуздя життя, що лежить в основі театру абсурду, властива повною мірою і його творам. З другого боку, у п’єсах Мрожека відбувається не так те, що не може відбутися взагалі, як дивні й не зовсім зрозумілі побутові ситуації гранично укрупнюються й загострюються. П’єси Мрожека переконливо доводять: життя саме по собі достатньо абсурдне у своїй парадоксальності...
Фабула «Кароля» проста: на прийом до лікаря-офтальмолога (Павло Алдошин) приходять дві дуже дивні людини — напівсліпий Дідусь (Юрій Ніколаєнко) з рушницею і його Внук (Сергій Савлук). Мета їхнього візиту, здавалося б, очевидна й конкретна: вони вимагають виписати для дідуся окуляри, які потрібні йому для виконання особливої місії — піймання і вбивства якогось Кароля. За цим дивним, на перший погляд, сюжетом ховається глибокий філософський сенс і забуті в буденному пилу прості теми — моральність, чесність, гідність, принциповість і порядність людей. Мрожек звертається до нас — читачів і глядачів — із запитаннями, відповіді на які людство намагається знайти вже не одне століття: чи гідний виправдання конформізм у будь-якому його вияві? Хто справжній винуватець — агресивний неук із зброєю в руках або мовчазний інтелігент, керований страхом і відчуттям самозбереження? Та й узагалі, хто він — цей інтелігент, що вічно читає, в окулярах; адже в ході розвитку сценічної дії Дідусеві, здавалося б, удається втілити свою мрію в реальність і вбити Кароля (хоча б одного), але замість убитої кулею людини на сцені з’являється ганчірковий манекен... І, по суті, стає очевидно, що парадокс і абсурдність Мрожека й полягають у тому, що справжній, а не абсурдний злочин у п’єсі лише один — перетворення лікаря на донощика і поплічника, а ніяк не «вбивство» манекена...
Славомир Мрожек сам по собі напрочуд точний і афористичний. Харківські глядачі мають можливість переконатися в цьому на прикладі постановки п’єси «Емігранти» того ж «Театру 19». На жаль, точність автора залишилася на малій сцені Будинку актора з абсолютно іншими акторами, у вечір прем’єри її дуже бракувало, підтвердженням чого була незвично пасивна реакція залу. Мрожек пише смішно про зовсім несмішні речі, але гумор письменника зовсім не простий не лише в цьому: це навіть не сміх крізь сльози, це сміх крізь мурашки по шкірі...
Якщо сьогодні режисер береться за постановку п’єс Мрожека, то це вже не данина моді, а внутрішня потреба, пов’язана, найімовірніше, із цікавістю до експериментів й активною творчістю самого режисера. Схематична побудова драматургії може ставати фундаментом для пошуку неповторної і глибоко персоніфікованої манери виконання. На жаль, потенціал літературного матеріалу не було використано, і «розвернути ролі власними руками» акторам не вдалося. Особливо неприродно виглядав лікар-інтелігент у виконанні наймолодшого актора на сцені Павла Алдошина (та й саме рішення режисера Ігоря Ладенка довірити цю складну роль такому молодому акторові здається дивним). Практично цілковитий брак будь-яких реакцій на події позбавив П. Алдошина головного — глядач так і не зумів побачити момент переходу інтелігента до табору супротивника. На тлі захопленого зовнішніми ефектами Дідуся увага глядачів була віддана персонажеві Внука, образ якого розвивався від внутрішнього розуміння до зовнішнього прояву, а не навпаки. Проте врятувати ситуацію не вдалося: формат надміру зовнішнього, чи то черговий клонований манекен у руках, чи багаторівневий костюм істотно обмежили творчу свободу актора С. Савлука.
На жаль, «Театр 19» не потішив глядача свіжими режисерськими рішеннями: багато улюблених штампів Ігоря Ладенка перекочували з інших його постановок, серед яких особливо невиправданими виявилися виходи акторів до глядацької зали.
Сценографія від Катерини Колесниченко відзначалася передбаченою мінімалістичністю на тлі рубленої символічності і просторового мінімалізму. Костюми персонажів «поза часом» нагадували дуже відомих персонажів фільмів. При цьому уявна лаконічність оформлення сценічної дії поєднувалася дивним чином з невиправданою захопленістю зовнішніми спецефектами як у питаннях трансформацій зовнішнього вигляду героїв, так і у відвертій перевантаженості світлового і музичного оформлення. Така концентрованість на зовнішній оболонці не може не позначитися на сприйнятті постановки: глядач звично захопиться обговоренням акторів, а не героїв, постановки, а не п’єси. І хто такий Кароль, знову залишиться невідомим. Людина іншої національності? Можливо. Іншого віросповідання? Можливо. Можливо, він просто не поділяє ваших кулінарних смаків? Чом би й ні. Більше освічений? Не важливо! Будь-хто може стати Каролем, якщо він хоч чимось різниться від Дідуся і Внука, у яких із собою заряджена рушниця...
P.S. Гастролі харківського «Театру 19» відбуваються у Києві (мала сцена Палацу «Україна») з 24 по 27 жовтня. До уваги столичної публіки актори представлять три вистави: «Емігранти», «Кароль» і «Але все-таки».
