Польська режисерка Малгожата Шумовська (26 лютого 1973, Краків) — улюблениця Берлінале: у 2013 році мала приз «Тедді» від ЛГБТ-журі за фільм «В ім’я...», а в 2015-му — «Срібного ведмедя» як найкращий режисер за «Тіло». Цього разу вона привезла трагікомедію під провокаційною назвою «Мармиза» (Twarz) — про сільського красеня Яцека, який у буквальному сенсі втратив обличчя: став потворою після падіння під час будівництва рекордно високої статуї Христа. Від нього відвертається наречена, рідна мати вважає одержимим дияволом, дітвора дражнить на вулиці.
Шумовська дотримується ліберальних, секулярних переконань, і її наміри швидко стають очевидними: висміяти догматичну католицьку мораль, патріархальні містечкові звичаї, нестримне споживацтво. Вона показує простий народ у всій непривабливості його простоти — від прологу з «голим» розпродажем у супермаркеті до ксенофобських анекдотів за обідом; не щадить також клір — чого варта сцена сповіді, в якій панотець у деталях розпитує молоду грішницю про подробиці гріха. І хоча тут чимало болю, «Обличчя» — все-таки смішний фільм. Смішний і злий.
Після фестивальної прем’єри Шумовська зустрілася з пресою.
— Почнімо з самого початку — зі сцени в супермаркеті, якою відкривається фільм. Це алегорія на капіталізм у Польщі?
— Вірно, це свого роду алегорія на те, що відбувалося у Польщі після 1989 року; про жагу матеріальних благ, жагу грошей. Можливо, у новому поколінні це зміниться, але подібні прагнення поки що існують у нашій країні. В нас популярні ролики на YouTube, де натовп біжить у магазин, де проходить розпродаж чогось, наприклад, «кроксів» у «Лідл» чи гаманців у «Бєдронці». Люди ніби божеволіють. Це знак, це голод, який у нас досі є. Боюся, я й сама така.
— Операторська робота у ваших фільмах неймовірна. Розкажіть трохи про неї.
— Міхал Енглерт не лише оператор, Міша — ми називаємо його Мішею — ще й сценарист. Ми від самого початку працювали разом. І, на мою думку, те, як ми зняли Twarz, пов’язане з польським ландшафтом, з польським живописом епохи романтизму. А ще ми хотіли зробити фільм, який чимось був би схожий на казку, не просто вкрай реалістичний, а фільм-метафору сучасної Польщі, й не тільки її, адже, здається, подібна ситуація панує зараз у багатьох країнах. Але ми не хотіли робити публіцистичне кіно, з ноткою журналістики. Ми прагнули створити щось, я б сказала, символічніше, і водночас з іронічною ноткою, не важке. Саме тому обрали специфічний спосіб зйомки.
— Якщо казати про зйомки, то варто згадати також грим виконавця головної ролі — Матеуша Костюкевича...
— Він перегравав, чого я як режисер не люблю. Але маска це зупинила, завдяки їй все зосереджувалося в очах, а це дуже цікаво. Щодня години чотири витрачалося лише на грим. Це було вкрай виснажливо. А ще з цим пов’язана одна смішна історія, бо чоловік, який виготовив цю маску в Лондоні, сказав, що носити її актору можна щонайдовше сім годин на день. А ми в Польщі знімали по п’ятнадцять годин на добу, і, відповідно, Матеуш по п’ятнадцять годин ходив у ній. Вони не могли в це повірити. Знаєте, типу «лише поляк здатен на таке».
— У сюжеті багато насміхань над сільською громадою, над релігією. Ви не думаєте, що фільм стане скандальним у Польщі?
— (Сміється.) Не знаю. Дуже важко передбачити. Можливо, перша сцена видасться трохи, я б сказала, суперечливою, а може, не тільки вона, але ми зняли цей фільм з великою ніжністю. Мені подобаються мої герої. Я не засуджую їх, не насміхаюся з них. Що я роблю — показую, як воно є в Польщі, особливо в провінції, де люди живуть саме так. Парадокс у тому, що вони щасливі й пишаються тим, що так живуть. Католицька церква досі має дуже великий вплив у нас. Думаю, це може бути проблематичним, але, як на мене, поляки в основному такі — вони іноді надто нервово реагують на критику свого суспільства. Ми ж бачимо, що відбувається зараз у політиці. Усе вказує на проблему: ми не терпимо критики. А я порушую ці питання. Я вважаю, що це мій обов’язок.
І наш герой на початку був одним, і зовсім іншим — у другій частині фільму. Суть саме в цій різниці, в інакшості, у тому, що суспільство іноді боїться «інших». Це те, що я хотіла показати.
— А що ви мали на увазі, вводячи мотив із його «сатанізмом»?
— Ми використали це як свого роду жарт, бо дуже часто польські священики кажуть щось на кшталт: «якщо слухаєш «метал», тебе Бог покарає».
— Зображення екзорцизму в фільмі справді цікаве. Кажуть, що в Польщі впродовж останніх кількох років цілий бум у цій галузі. Могли б ви розповісти про це трохи детальніше? А ще про сцену, де свекруха боїться, що її невістка може народити дітей, які матимуть такий саме вигляд, що й головний герой. Наскільки поширені такі погляди в Польщі, чи ви перебільшили?
— Чи перебільшила? Ні. Ми провели дослідження, і кількість обрядів екзорцизму, що проводяться в Польщі щороку, нас шокувала. Я зараз не назву ці цифри, але ви можете погуглити, думаю, знайдете чимало прикладів. Це дуже популярно, кількість священиків-екзорцистів у Польщі зростає. Трохи смішно, але так воно є — люди вірять в екзорцизм, у такого роду ритуали, це якесь божевілля. Можете пошукати на YouTube — там викладають відео, зняті на айфони. Користуються айфонами, щоб знімати на відео обряди екзорцизму, розумієте? Тож тут я не перебільшила. Друге запитання: жінка боїться, що діти народяться з таким саме обличчям — так, таке іноді трапляється. Деякі люди не мають освіти і насправді вірять у такі дивні комбінації.
— Ми говорили про ймовірне сприйняття фільму в Польщі, а от мені цікаво, хто дасть гроші на ваш новий фільм?
— (Із посмішкою.) Німеччина. Я розраховую на німців, але якщо чесно, я трохи хвилююся, адже ніколи не знаєш, як буде. Великі зміни відбуваються у польській кіноіндустрії, але вони відбуваються тільки тепер, і важко сказати, що саме вони принесуть. Я думаю, фільм створить певне напруження у Польщі, й консервативному крилу він не сподобається. Але я розраховую на те, що ще залишиться простір для вільного і відвертого кінематографа. Погляньмо, що принесе нам наступний місяць, наступний рік. Це все, що я можу сказати.
— У цьому фільмі помітна ідея кризи особистості. Коли ви писали сценарій, ви думали про це?
— Так, ми говорили про це — про особистість, про її втрату, про пов’язані з особистістю проблеми в таких країнах, як Польща. Адже Польща дуже відрізняється від, скажімо, Франції, тому що у ній ще досить молода демократія — лише 25 років, це небагато, — а ментальність дуже структурована тим, що сталося в минулому. Люди навіть не знають, з якими цінностями себе ідентифікувати. Дуже важко знайти дзеркало для суспільства, важко знайти баланс. До того ж зараз у Польщі з’являється новий прошарок суспільства — середній клас. Вірогідно, мій наступний фільм буде про нього, адже він зараз на роздоріжжі. Вони навіть не знають, чи вони католики, чи ні; чи прив’язані вони до церкви, чи ні; прив’язані вони до своїх традицій чи до європейських — це і є проблема особистості, я б сказала.
— Ще щодо сприйняття інакших. У «Мармизі» герої вдаються мало не до насміхання з мусульман, з ромів. Хіба Польща не втрачає своє обличчя через цей фільм?
— Я так не думаю. Вона не втрачає обличчя, бо це упередження. Я говорю про людей із певною ніжністю, я не засуджую їх. Такого роду поведінка трапляється у кожному суспільстві, не лише у польському. Але мій, так би мовити, обов’язок — показати сучасну Польщу з усіма проблемами. У нас проблеми з іншими, ми дуже боїмося незвіданого, то чому б не показати це? Та я не звинувачую польський народ за його жарти. Дуже багато людей жартують таким чином, і це недобре. Але польське суспільство сильне.
— Чи можна сказати, що доля головного героя є узагальненням долі людей з обмеженими можливостями, чи він існує для того, щоб провокувати реакцію оточення? Адже для більшості глядачів це абсолютно новий вимір.
— Ми вчинили так навмисне, це точно. Ми зосередилися на тому, як оточення реагує на нього, а не на самій його історії. Саме це ми й хотіли донести до залу.
