У приміщенні Центрального державного архіву Музею літератури і мистецтва України зберуться всі, хто любить і шанує творчість видатного композитора нашої сучасності. Так сталося, що січень став для Івана Федоровича особливим місяцем. 17 січня 1945 р. він народився (с. Ясна на Донеччині); у 70-х на зимових канікулах, ще коли був студентом Київської консерваторії, відпочиваючи у Карпатах, закохався (його дружиною, другом і соратницею стала Маріанна Копиця — нині відомий музикознавець, педагог Національної музичної академії України); і 20 січня 2002 р. перестало битися серце маестро...
Та нам у спадок лишилася велична музика Івана Карабиця, яка вже вписана золотою сторінкою в скарбницю української культури. Хоча земний шлях композитора був недовгий, та він встиг написати більше десяти масштабних інструментальних, вокальних і симфонічних творів, концертів для фортепіано з оркестром, камерні цикли, прелюдії, ораторії, музику для фільмів і вистав. Його твори мають філософське підгрунтя, вони дуже органічні, динамічні й ліричні. Іван Федорович був прекрасним педагогом і батьком-засновником (музичним директором) відомого фестивалю «Київ Музик Фест». Завдяки Карабицю у нашу столицю повернулися такі популярні концерти на свіжому повітрі, як Літні музичні вечори у Маріїнському парку. Будучи головою журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, маестро багато сил вкладав, аби це музичне змагання стало відомим і престижним у світі. Іван Федорович був секретарем правління Національної спілки композиторів України, членом правління Українського фонду культури і національної комісії з питань культури при ЮНЕСКО. Про творчість маестро написано декілька книг. Одна з останніх фундаментальних робіт — монографія Маріанни Копиці «Епістологія в лабіринтах музичної історії», яка видана до 100-річчя Національної музичної академії України у видавництві «Автограф».
«ПАМ’ЯТЬ» — КАТЕГОРІЯ МІНЛИВА
Іван Карабиць належить до покоління сучасних митців, хоча його життєва траєкторія у 2002 році дійшла до свого фінішу на цій землі.
Митці його покоління, народженого в рік перемоги у Другій світовій війні, формувалися в історичні шістдесяті, зазнали усіх прикрощів агонізуючої системи застою, яка жорстко віддзеркалювала тоталітаризм. На долю цього покоління випали радощі та труднощі епохи змін, народження Незалежної України, її цілеспрямований, але суперечливий поступ.
Усе, чого досяг Іван Карабиць, можна сказати, з нульової відмітки, йдучи життєвою й мистецькою траєкторією, — це перемога — над роками, долею, життям, його злетами і падіннями.
Гордий, красивий зовнішньо і внутрішньо, закритий і самотній (що більшою або меншою мірою притаманне багатьом неординарним особистостям), він був щирий і чесний із друзями й однодумцями. Ту уявну житейську гору долають не всі — хтось лишається біля її підніжжя, хтось робить лише кілька кроків уперед.
В Івана Карабиця, і це природно, все починалося з аури сім’ї і дитинства, що склало свою неповторну національно-етнічну знаковість. Один полюс родоводу — в українському корінні предків матері, Олександри Іванівни. У бабусі Надії, родом з Білої Церкви, сім’я була велика — одинадцятеро дітей. Батьки Надії в кінці XIX століття були примусово переселені в село Ялта Донецької області, яке і дотепер є місцем проживання українських греків, депортованих із кримських територій ще за Катерини II. Коли бабуся Надія вийшла заміж за грека Івана Миколайовича Мацуко, в український родовід І. Карабиця влилося грецьке коріння.
Зараз важко сказати, українські чи грецькі це генетичні властивості, але саме від предків роду свого успадкував Іван такі риси, як працелюбність і толерантність у стосунках, доброту і милосердя, глибоку, часом вулканічновибухову емоційність, яка уживалася із сентиментально-елегійними її проявами. Відчуття патріотизму — не кон’юнктурно-галасливого, а внутрішньоглибинного — було притаманне композиторові до кінця життя.
Карабиць мріяв відродити постановку опери-ораторії «Київські фрески» (1983). За місяць до смерті, у грудні 2001 року, на питання, чи не хоче він зробити деякі редакційні акценти (адже твір був написаний задовго до перебудовчих процесів у країні, тим більше, періоду Незалежності України), композитор впевнено відповів: «Я не зміню в цьому творі жодної ноти!»
Він дуже любив свою землю — це були його біль і надія. «У мене таке відчуття, що у глибинах київської землі щось таке закопане... І воно притягує людей до цього міста», — напише він у статті, згадуючи період народження «Київ Музик Фесту».
Любов до землі, яка його виплекала, проросла в «Піснях Явдохи Зуїхи», «П’яти піснях про Україну», ораторії «Земле моя, на ймення Донбас» , «Київських фресках», Третьому концерті для оркестру «Голосіння» і поеторії «Молитва Катерини»...
Почуття патріотизму композитор не приховував і в 60 – 70-ті, коли дехто із критиків, захоплюючись авангардними ідеями часу як основоположними, вважав ідеї патріотизму зовнішньопоказними. На ці риси стилю композитора неодноразово вказували дослідники його творчості, підкреслюючи, що після серії творів нефольклорного стилю — «Три українські пісні на народні тексти» або вокальний цикл «Пастелі» на текст П. Тичини, — авангардних спроб у камерно-інструментальних жанрах — «Ліричні сцени» для скрипки та фортепіано, Соната для віолончелі і фортепіано чи «Концертино» для камерного оркестру — І. Карабиць почав серйозно замислюватися над темами високого громадянського звучання світоглядних і моральних ідей. У 1970 р. написаний перший такий твір — поема для баса та симфонічного оркестру «Vivere memento» на текст Івана Франка. Ідея твору зосереджена на проголошенні вічних символів — очищення вогнем у постійній боротьбі особистості, у чому й вбачається смисл життя. Запропонований уперше філософський варіант трактування вічних понять через музичні образи у подальшій творчості І. Карабиця стане важливою рисою його стилю.
«ПОШУКИ СТИЛЮ»
Стильові пошуки авангардного періоду творчості митця базуються на відтворенні станів витонченої тендітності, тонкого внутрішнього нюансування у мінімальних просторово-часових межах.
В останніх прижиттєвих та посмертних публікаціях музикознавці почали обѓрунтовувати феномен мистецького таланту Івана Карабиця. В авторському концерті до 55-річного ювілею у залі Національної філармонії Карабиць спробував зробити ретроспективний показ своїх творів. Публіка в залі і київська критика були одностайні: «Ім’я Івана Карабиця в ряду перших у європейсько-орієнтованому українському культурному просторі. Універсальний музикант, яскравий громадський діяч, що живе повнокровним творчим життям, фігура, що достойно представляє українське музичне мистецтво за кордоном, лектор, пропагандист, удачливий менеджер»...
У домашньому архіві композитора зберігається дорога реліквія — кілька листів учителя Бориса Миколайовича Лятошинського, у яких відображено серію важливих музично-історичних подій. Перша з них — це авторський концерт Б. Лятошинського в залі Київської філармонії 9 січня 1965 року, приурочений до 60-річного ювілею митця. На цьому концерті слухачі вперше почули Четверту симфонію композитора під орудою самого автора...
Динаміка творчості Івана Карабиця розвивалася від розумного філософського раціоналізму Григорія Сковороди у Концерті для хору, солістів та симфонічного оркестру «Сад божественних пісень», до якого він намагався повернутися в останні роки, але не встиг, від Франкового «Vivere memento» — через осягнення фанатизму історії у «П’яти піснях» або опери-ораторії «Київські фрески» — до трагедії всеосяжних вимірів «Молитви Катерини» для читця, дитячого хору та великого симфонічного оркестру на текст К. Мотрич та Концерту № 3 «Голосіння» для симфонічного оркестру, який став вселенським покаянням митця «на всі покоління й віки» (як написав Б. Олійник).
Згадуючи засадничі методи митця, не можна пройти повз його творчі і людські контакти з неординарною особистістю, перш за все, поета, далі — журналіста й есеїста, державного і громадського діяча Бориса Олійника. На початку 70-х у поетичній книгарні Іван купив збірку віршів Бориса Ілліча, і з того часу олійникове творче слово на довгі роки знайшло свого музичного однодумця, що віддзеркалювало неповторним світлом аури єднання обох творців. Пісенні цикли «Про Матір» та «На березі вічності» не стали естрадними одноденками. Знайдена багатовекторна формула музично-поетичного варіанту категорій добра, вічності, материнства як вселенських понять моралі...
Карабиць виріс у сім’ї набожній, тож віра для нього не була чимось «із модного лексикону». З народження митець жив під Божим благословенням. Часто згадував теплу руку священика, який прийшов до нього, хворого на запалення легень. Приклавши долоню до лоба, який горів від високої температури, батюшка мовив: «Буде жити». Через кілька годин по тому хвороба відступила. Це відчуття дотику сухої гарячої руки зберіг Іван Карабиць на все життя як символ видужання — фізичного і морального. Коли тяжко переживав жорстоку ненависть і цинізм оточуючих, фарисейство, святотатство і продажність, згадував старенького священика з далекого дитинства. Довго боровся при виданні клавіру «Саду божественних пісней», щоб не викинули з назви слово «божественних», але в результаті довелося поступитися всією назвою, залишивши тільки жанр. Сміливо на час 70-х увів при написанні симфонії «П’ять пісень про Україну» гімн «Боже, царя храни» зі своїм особливим символом-підтекстом (симфонія присвячена пам’яті Б. Лятошинського).
Болісно переживаючи удари долі, І. Карабиць не озлився, не зачерствів серцем — слухав свій внутрішній голос і залишався вірним йому. Патріотика, попри нові соціально-історичні умови, не переросла в державницький псевдопатріотизм — Україна сприймалася як трагедія і біль. По-синівськи залишався вірним Донецькому краєві, жив святами і буднями, перемогами і трагедіями шахтарів і вчителів, з гіркотою переживав чергові вибухи на шахтах, вірив у справедливість шахтарських страйків. Напруження розросталось у душі композитора як вселенська драма — за вартісність людського «Я». Пошук своєї потрібності у цей важкий час змусив діяти і, врешті-решт вийти, на інший щабель — громадянської вартісності.
СКАРБНИЧКИ З АРХІВУ
Епістолярна спадщина Івана Карабиця — масштабна й різновекторна за своїми жанровими видами. Її хронологічні межі — остання чверть ХХ століття — дають можливість констатувати: незважаючи на швидко прогресуючі форми зовсім інших засобів спілкування (від телефонограм до інтернету, факсу чи телефонних SMS), якими, до речі, також часто користувався І. Карабиць, він залишався прихильником традиційних епістолярних жанрів.
В архіві митця зберігається тільки частина листування, інші матеріали розпорошені по приватних архівах або втрачені. Листування з матір’ю, яке могло би не тільки відкрити трагічні сторінки сім’ї Карабиців, а й допомогти пізнати духовну ауру митця, — на жаль, збереглося лише частково. Опосередковано — через зворотні кореспонденції матері до сина можна відтворити ту харизму співчутливості та глибокої людяності, яка панувала у сім’ї.
Значна частина ділового листування характеризує Карабиця як яскраву неординарну особистість, як митця, обдарованого не лише композиторським талантом, а й схильністю до активної громадської діяльності. Йому вдавалося організовувати різноманітні творчі презентаційні акції не лише у Спілці композиторів України, а й у межах тодішнього СРСР. Епістолярій проливає світло на витоки, народження ідеї та кроки до її реалізації першого масштабного Міжнародного музичного фестивалю «Київ Музик Фест» ще до початку проголошення України незалежною державою. Композитор зумів ідею розбудови міжнародного фестивалю перевести в заряд потужної колективної енергії, чим освітив бажання творчих особистостей бути причетними до процесів тектонічних зламів у соціальному житті України. У цьому проявилася риса громадянського таланту митця, його вміння знайти своє достойне місце в музично-історичному процесі у складний період світоглядних змін...
