Цьогорічний Міжнародний театральний фестиваль жіночих моновистав «Марія» (натхненниця цього форуму — відома актриса Лариса Кадирова) подарував не лише дивовижні зустрічі з актрисами із Польщі, Росії, Білорусі, Угорщини, США та України, а й потужну конференцію «Магія Антона Павловича Чехова», що відбувалася у Театрі ім. І. Франка.
Конференція зібрала чехознавців із Іспанії, Великої Британії, Польщі, Пакистану, Росії й України. Цього року саме Чехов став магічним духовним покровителем фестивалю. Серед доповідачів були видатні літературознавці, режисери, театральні критики, кінознавці, зокрема академік, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка Микола Жулинський, Ірина Куберська (Іспанія, директор російського театру в Мадриді), професор Жаклін Карр-Філіппс (Велика Британія), українські чехознавці, професори Володимир Звиняцьковський й Олексій Панич, кінокритик, доктор медицини Маргарет Сіріол Коллі (племінниця видатного британського журналіста Ѓарета Джонса), письменниця, доктор літератури Женет Пейслі (Велика Британія), режисери, драматурги, театральні критики Збігнєв Хшановський, президент Асоціації моновистав Валерій Хазанов, одеський драматург Олександр Мардань, директор Музею Марії Заньковецької Наталія Бабанська та ін.
У центрі художнього космосу Чехова — теми самотності, абсурдності світу, але разом із тим — іронія, що допомагає піднятися над світом марноти. Чехов мав визначний вплив на розвиток англійської та шотландської літератур, про що ішлося в доповідях професорки Жаклін Карр-Філіппс з Англії та письменниці Женет Пейслі з Шотландії. Можна пригадати одну дотепну й не зовсім «політкоректну» фразу з «Аріадни» Чехова: «Обратите внимание на этих немцев, что сидят около рубки. Когда сойдутся немцы или англичане, то говорят о ценах на шерсть, об урожае, о своих личных делах; но почему-то когда сходимся мы, русские, то говорим только о женщинах и высоких материях. Но главное — о женщинах». Здається, що Чехов усе ж таки помилився: англійці можуть так само тонко і точно зрозуміти Чехова, як і слов’яни, вони так само можуть говорити і про духовно-естетичні феномени, а не лише про речі прагматичні. Зокрема, про це свідчить те, що найвизначніша письменниця модерністської новозеландської літератури Кетрін Менсфілд перебувала під значним впливом поетики та світогляду Чехова. Також можна говорити і про творчий діалог між Чеховим і Вірджинією Вулф, про що розповіла професор Карр-Філіппс.
«Чехов притягував до себе увагу авторів-модерністів своєю здатністю передавати імпліцитно, приховано, на підтекстах випадковий пафос, іронію та абсурдність людського життя, разом із порушенням усталених рамок оповідної структури. Надалі, після смерті Чехова, його вплив на англійську модерну літературу значно зріс: твори найвизначніших авторів, що працювали у короткому жанрі, демонструють чеховські характеристики, і передовсім це можна відчути у творчості таких авторів, як Кетрін Менсфілд, Джеймс Джойс, Вірджинія Вулф, В.С. Прітчет, Вільям Тревор і, звичайно, Раймонд Карвер, що, за словами Вільяма Бойда, «просто не може без нього існувати».
Вплив Чехова на творчість Кетрін Менсфілд виявляється через «поетику незавершеності». Це показано в еліптичному згущенні, протидії повноті, завершеності, закритості в її творах. Прямуючи за Чеховим, пишучи в той самий час, що Джойс і Вулф, вона приносить за допомогою Чехова коротке оповідання в час модерності, відмовляючись піддаватися близькості та реальності «наративного цілого». Вілфрід Стон писав, що вплив Чехова на розвиток Менсфілд як письменниці був величезним: «Подібно до Чехова, Менсфілд використовує дрібні моменти, аби розкрити важливіші речі в житті людей, і так само, як він, вона використовує іронію, притаманну величезній кількості людських життєвих ситуацій», — зазначає Жаклін Карр-Філіппс.
Доктор філологічних наук, професор Володимир Звиняцьковський запропонував надзвичайно цікаву й актуальну тему: «Антон Чехов та імперська/постімперська (колоніальна/постколоніальна) ідентичність». Ця доповідь була гідною «відповіддю» українського чехознавства світовим тенденціям. Свій виступ Звиняцьковський розпочав із цитати: «Я хохол і в дитинстві не розмовляв жодною мовою, крім малоросійської»1. «Як відомо, — зауважує Володимир Янович, —дитинство Чехова пройшло в Таганрозі. Менш відомо, що у часи його дитинства Таганрог належав до Катеринославської губернії і що під час передання міста до Області війська Донського (1888 р.) Чехов аргументовано (хоча й приватно) протестував. Життя в імперії постійно потребувало зміни ідентичності, більш-менш добровільної асиміляції. Недарма перша проба пера гімназиста Чехова — трагедія «Тарас Бульба». А що ж є найбільшою трагедією у гоголівському першоджерелі, як не зміна ідентичності? Це приклад типової для українського середньовіччя полонізації еліти. Та ж Гоголя і в описі трагедії не зраджує гумор, адже про зраду Андрія Тарас дізнається від Янкеля і до нього ж першого звертається — з безглуздим, з погляду мирного беззбройного єврея, запитанням:
— И ты не убил тут же на месте его, чортова сына?
На це Янкель цілком серйозно відповідає:
— За что же убить? Он перешёл по доброй воле. Чем человек виноват: там ему лучше, туда и перешёл.
Чехов в оповіданні «Перекотиполе» зображує «сучасного Янкеля» і гостро ставить проблему асиміляції. Ідея «Перекотиполя» — це ідея графа Шабельського з п’єси «Іванов»: «Конь лечёный, вор прощённый, жид крещёный — одна цена» (12, 14).2 Олександр Солженіцин у сумнозвісній книжці «Двести лет вместе» сформулював ту ж саму проблему більш інтелігентно: «душевная мука, которую приходится переживать еврею при ассимиляции»; «эта драма», що, як говорить Солженіцин, «изумительно передана Чеховым в очерке «Перекати-поле».3
Антон Чехов цікавий як літературознавцям, так і режисерам, людям театру та кіно. Відомий кінокритик, керівник Центру кінематографічних студій у Могилянці Лариса Брюховецька говорила про кіножиття Чехова у світі, в Росії та в Україні. Доктор медицини, племінниця журналіста Ѓарета Джонса Маргарет Сіріол Коллі (яка вже вдруге бере участь у фестивалі «Марія») запропонувала виступ, на який може зважитися хіба що людина з фаховою медичною освітою, яку мав, до речі, й сам Чехов: «Медицина — це моя законна пошлюблена жінка» («а література — моя коханка», продовжував далі Чехов). Виступ Сіріол був зворушливий і щирий: «Як лікар я обрала тему «Медицина — це моя законна пошлюблена жінка». Проте я мушу на кілька хвилин відволіктися і пояснити моє зацікавлення та симпатію до вашої держави — України. Від 1889 року моя бабуся Енні Ѓвен Джонс провела три щасливі роки в Юзівці (нині це місто Донецьк) як вихователька онучок засновника цієї великої метрополії Джона Юза. Розповіді про свій незабутній досвід вона передала синові, Ѓарету Ричарду Во Джонсу. Він досягав успіху у своїй університетській кар’єрі, і, навчившись вільно розмовляти російською, запланував подорож до міста, яке так любила його матір. Він відвідав Україну тричі. Під час свого останнього візиту він був шокований ситуацією з Голодомором. 1933 року він прагнув донести світові правду своїми статтями про Голодомор в Україні як геноцид. Голодомор — це мільйони смертей від голоду лише в Україні. Проте його було принижено Волтером Дюранті, обмовлено, названо брехуном, зараховано до «чорного списку» секретної поліції, звинувачено у шпигунстві Максимом Литвиновим, радянським комісаром закордонних справ, і відкинуто британським істеблішментом. Думаю, що його розчарування мало бути величезним, оскільки з юного віку він був експертом із Росії та Радянського Союзу, з історії, літератури та політичної ситуації в цьому просторі. Двома роками пізніше Ѓарет загинув за незрозумілих обставин під час дослідження дій японців у Внутрішній Монголії. Безперечно, це було політично зумовлене вбивство. Ця сага є насправді історією чеховського масштабу. Енні Ѓвен мала таку ж саму соціальну свідомість, що й Чехов.
Утім, повернуся назад до моєї доповіді «Медицина — це моя законна пошлюблена жінка, проте література є моєю коханкою... Коли я стомлююся від однієї, я повертаюся до іншої». Я лишу вислів «література є моєю коханкою» іншим, обізнанішим, ніж я. Медична практика прищепила Чехову дисципліну думки, аналітичний підхід до його тем, прискіпливість та увагу до деталей. У листі до свого друга Олексія Плещеєва він нарікав, що... Толстой в «Крейцеровій сонаті» не мав «говорити на теми, в яких він нічого не розуміє». Проте понад цим Антон був тонким спостерігачем людськості, який вивчив життя своїх пацієнтів. Видатні особистості, які практикують дві дисципліни у своєму житті, зазвичай досягають чудових здобутків у цих сферах.
Для свого часу Чехов був чудовим лікарем, навіть попри те, що наприкінці XIX століття існувало мало ефективних лікувальних засобів. Він плекав особисте переконання, що попередні 50 років принесли багато здобутків. «Ніде в Європі відкриття Коха, Мечникова та Пастера не мали такого потенціалу, як у Росії, де рівень смертності від інфекційних хвороб був приголомшливо високим». Антон бачив магічність народження, щастя і часом печаль справжньої любові та глибоку зажуру смерті. Він лікував увесь спектр верств суспільства. Як доктор він мав високий привілей мати справу з людьми з усіх царин життя, від скромного і бідного селянина до млявого, зубожілого аристократа періоду царизму. Все це підживлювало його глибоке розуміння людської природи з усіма її слабкостями та нужденністю. В глибині душі усіляка плоть рівна перед Богом. Антон був людиною глибокого співчуття. Ця міра проникливості в глибини людської душі та його допитливий розум забарвив нарацію його творів та вплинув на рясний врожай прозових та драматичних творів».
Наприкінці виступу Маргарет Сіріол згадала слова Чехова за кілька місяців до смерті: «На жаль, я ані філософ, ані богослов. Мені добре відомо, що я не проживу більше ніж наступні шість місяців; можна подумати, що зараз я мав би передовсім перейматися питанням туманного загробного життя, видіннями, що навідуватимуть мій сон у могилі. Проте з певних причин моя душа відмовилася аналізувати це, навіть попри те, що мій розум живо сприймає його важливість. Зараз, на порозі смерті, як і двадцять, тридцять років тому, єдине, що цікавить мене, — це наука. До останнього свого подиху я віритиму, що наука найважливіша, найпрекрасніша, найістотніша річ у житті людини; вона завжди була і буде найвищою маніфестацією любові й тільки за її допомоги людина зможе приборкати себе та природу. Можливо, це фальшива віра, що спирається на хибні засновки, проте це не моя провина, що я вірю в неї і в ніщо інше; цю віру в собі я подолати не можу». Невдовзі по тому Антон Чехов запланував важку подорож в 4000 миль до російських виправних колонії на острові Сахалін, яка забрала три місяці часу. Багато в кого виникає запитання, чому Антон Павлович зважився на таку карколомну справу попри неминучість уникнути свого власного кінця. Невже він не хотів чогось робити в ім’я науки як своєї спадщини? До того ж він після закінчення університету не завершив своєї дисертації».
Про «іншого» Чехова говорила й пані Ірина Куберська з Іспанії, директорка театру в Мадриді. Якщо Маргарет Сіріол дивилася на Чехова через лікарські окуляри, то пані Ірина вдалася до окреслення поетики Чехова через філософію ірраціоналізму, містично-магічну призму. В Чехова така поетика, яку ми наразі не змогли для себе відкрити, бо не володіємо достатнім інструментарієм — ані філософським, ані науковим. Цікаво, що сьогодні провідні культурологи й літературознавці світу сходяться на думці, що після постмодерну настає (як один із варіантів) епоха нейроестетики. В такому разі Чехов (як і німецькі романтики, О. Уайльд, Т. Манн та ін.), можливо, є предтечею цієї традиції, яка оприявнює в літературі взаємодію науки й мистецтва на якісно іншому рівні. Герої Чехова наділені навіть не шістьма чуттями, а чимось значно більшим. Зрештою, як стверджують науковці сьогодні, людині потенційно дано приблизно 100 відчуттів, із яких вона поки що може володіти лише п’ятьма-шістьма. Наступного року на черговий фестиваль «Марія» Ірина Куберська люб’язно зголосилася привезти в Театр Франка свою іспансько-російську постановку «Вишневого саду».
Театральний критик Олег Вергеліс підготував цікаву доповідь на тему «Антон Чехов, українські мізансцени», розповідаючи про українську традицію постановок Чехова, використовуючи у своїй доповіді рідкісні архівні документи. А фінальною крапкою конференції був виступ представника української чехознавчої школи професора, доктора філософських наук Олексія Панича, який завершив конференцію темою «Талант у художньому світі «Чайки», Промовець зазначив: «Одним із «загальних місць» чехознавства є стійке переконання інтерпретаторів і критиків, що у «Чайці» справжнім (чи пак найяскравішим) талантом є Треплев, якого «заїдають» звиклі до усталених і вже спорожнілих художніх форм Аркадіна й Тригорин. Ця оцінка ситуації вочевидь відтворює заявлену в п’єсі думку самого Треплева, якому зазвичай і дістається левова частка глядацького співчуття. Але художнє ціле п’єси дає підстави для більш складних і менш однозначних загальних висновків.
Безперечно, саме Треплев виступає у п’єсі ініціатором своєрідного «змагання талантів». Коли в провінційну глушину потрапляють двоє вже визнаних публікою «людей мистецтва», Треплев прагне здобути їхнє визнання, намагаючись на практиці здійснити, здавалося б, недосяжну мрію дяді Вані з попередньої чеховської п’єси («Если б я жил нормально, то из меня мог бы выйти Шопенгауэр, Достоевский»).4 Справді, мотиви Шопенгавера у п’єсі Треплева розпізнаються так само легко, як і мотиви тогочасного декадентства, що їх безпомилково діагностує досвідчена Аркадіна («Это что-то декадентское»)».
«Але чи талант є тією рушійною силою, що насправді надихає Треплева на цю виставу? — запитує професор Панич. — Якщо на певний час відсторонитися від його власних декларацій («Я талантливее вас всех, коли на то пошло!»), можна помітити, що в усьому, що стосується мистецтва, Треплева насамперед цікавлять не естетичні, а суто етичні, «земні» аспекти, тож мистецтво для нього постає лише віддзеркаленням чи то реальних, чи то уявлених ним міжособистісних стосунків. Саме тому він одразу запідозрює Аркадіну у тому, що їй не сподобається його п’єса: мовляв, справа зовсім не у п’єсі як такій, а лише у тому, що «вот на этой маленькой сцене будет иметь успех Заречная, а не она». Щоправда, з успіхом «на цій маленькій сцені» у Зарєчної якраз і не склалося; але Треплев послідовний принаймні в тому, що підозрює маму у дотриманні нею... його власної логіки ставлення до мистецтва: приміром, коли Ніна схвально відгукується про оповідання Тригорина, Треплев їй бреше, що він їх «не читав», вочевидь з мотивів саме етичних, а не художніх, ревнощів (адже він, безумовно, вже відчув по цій репліці, що «у цієї маленької Ніни» успіх урешті-решт матиме Тригорин, а не він).
Така життєва, етична мотивація і до власної творчості, і до оцінки творчості інших, і також до очікуваної Треплевим оцінки іншими його власних творів вочевидь протилежна до суто естетичної мотивації Тригорина, який пише не тому, що прагне тим самим комусь щось довести, а тому, що за власним внутрішнім відчуттям просто не може цього не робити («Пишу непрерывно, как на перекладных, и иначе не могу О, что за дикая жизнь!»)».
Конференція добігла кінця, але вона залишила по собі яскравий слід, який зігріватиме аж до наступного року (конференцію 2011 року буде присвячено сторінкам польської культури, зокрема творчості Т. Ружевича, Ч. Мілоша тощо).
1 Литературное наследство. — Т.87. — М., 1987. — С.340.
2 Тут і надалі твори та листи Чехова цитуються за виданням: Чехов А.П. Полн. собр соч. и писем в 30 т. — М., 1974 — 1979.
3 Солженицын А.И. Двести лет вместе. — М., 2002. — Ч.2. — С.505.
4 Цитується за: Чехов А.П. Полн. собр. соч. и писем: В 30 т. — Сочинения: В 18 т. — М., 1986.
