«День» звернувся до Ростислава Коломійця, члена-кореспондента Національної академії мистецтв України, відомого театрального діяча, історика театру, критика, драматурга, перекладача, автора книжки «Пристрасті за Богданом», яка вийшла українською, російською та англійською мовами, щоб згадати митця. Коломієць зізнався:
«За Богданом Сильвестровичем спостерігав усе життя не тільки із зали, а й у репетиційній кімнаті, за лаштунками, на знімальному майданчику, на гастролях, у міністерському кабінеті, на дружніх вечірках, у стосунках із колегами, ба навіть у потязі... Це була незвичайна людина і незбагненний актор!..»
ЕДІП, МИКОЛА, КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, ФРОЙД
І ось воно — осяяння! Воно прийшло до мене на одній із вистав франківців софоклівського «Царя Едіпа». Можу сказати для історії, коли це відбулося — 2 травня 2003 року. Вистава як вистава, у доробку Роберта Стуруа, може, й не вершинна, але, як завжди буває у цього режисера, детально пробудована. І Ступка грав Едіпа, як завжди, майстерно, що не кажіть — аполлонічний дар. Але, чесно кажучи, до якогось часу сприймав виставу більше розумом, як критик, аніж серцем, як глядач.
Та ось Едіп-Ступка, приголомшений тим, що на нього звалилося, розчавлений невідворотністю долі — тим, що, попри власні наміри, вбив власного батька й одружився з матір’ю, раптом відсторонюється від подій, що вирують поруч, непевним кроком прямує до лівої, як дивитися з зали, куліси, втомлено спирається на неї плечем. Інакше — впаде. Мовчить. Очі заплющені. Перебуває ніби в комі. Дія зупиняється. За мить він уже дивиться перед собою, спрямовуючи зір кудись далеко у позасценічний простір.
Він знаходить поглядом мене! Я ловлю його погляд, звернений безпосередньо до мене. Так, саме до мене! І в цьому погляді той надвисокий вимір жаху, як душевна судома, що дозволяє проникнути в сутність хвороби, яка оволодіває давньогрецьким Едіпом, та ні, Богданом Ступкою 2 травня 2003 року. Цей погляд занурює у безодню відчаю. Він звертається по допомогу — саме до мене!
— Невже доля є ланцюгом випадковостей, збігом несумісностей, хаосом нерозгадуваностей? Невже я — іграшка долі?
Й чекає відповіді від мене. Чим же я можу йому відповісти? Як би я вчинив на його місці? Причому запитання не умоглядне, а конкретне, таке, що вимагає такої ж конкретної й негайної відповіді. Яка там відповідь, я ж знаю, чим усе це закінчиться... А він чекає!
Та ось Богдан здригнувся, йому закортіло зникнути звідти, де він стоїть — голий на площі, в напрузі перехресних поглядів. Рвонувся було — і зупинився на злеті. Куди втечеш від себе? І знову благальний погляд на мене: що вчинити? Як урятуватися від себе? Як позбутися цього нестерпного душевного вантажу?
А він уже дивиться повз мене — погляд у безкінечність. Настав час, коли за все скоєне треба відповісти самому, й ніхто тобі не допоможе...
Далі я сприймаю виставу як безперервний діалог із Богданом, вибачте, з Едіпом. Він грає виставу для мене. Та яке там «грає виставу»? Розтинає душу — задля мене! У вас не бувало такого моторошного відчуття?..
Феномен Ступки, як я його збагнув: він грає як людина, яка ледь не в кожній ролі розпізнає своє власне улаштування, і, розпізнавши, жахається себе. Себе, якого побачив у собі.
Коли глядачі приходили «на Ступку», вони чекали чуда, чуда, яке народжувалося на очах. Дивовижні глядацькі враження виникають спонтанно в самий момент сценічної дії, але осмислюються після вистави. І не одразу, як вийшли із зали, а з плином часу. Ніби щось безпричинно й без видимого приводу виринає з глибин підсвідомості й висвітлюється, як осяяння. Але як передати те, що не відомо, як виглядає, і не відомо, з чого складається? Враження — ось вони є, мить — і їх ніби не було. Але ж були! І не минулися безслідно. І крізь призму цих вражень починаються рефлексії. Таблетку проковтнули, її немає, та починається її дія...
Парадокс: ніколи не знаєш, чого чекати від Ступки зі сцени, і це при тому, що за кількома ознаками сценічної поведінки він завжди впізнаваний. Та актор, здається, й не прагне до зовнішніх перемін у вигляді своїх персонажів — не змінює голос, перебуває у притаманній йому пластиці, байдужий до всіляких наліпок на обличчі, товщинок на тілі. Навпаки, у будь-якій ролі — підкреслено впізнаваний за кількома характерними пластичними ознаками і тембральними варіаціями у голосі. Може навіть скластися враження, що він концертує. Але тільки на перший погляд.
Втягуючись у споглядання-співпереживання, ми помічаємо, що Ступка цікавий не тільки в момент перебування на сцені й не стільки тим, що говорить зі сцени, скільки тим, що забирає з собою зі сцени — недомовленим, непроявленим. Ніби вже все сказав, уже зникає за лаштунками, сюжет уже рухається далі, а ми проводжаємо Ступку поглядом й чогось чекаємо: не все сказав, що думав? Не так вчинив, як хотів? Що забрав із собою?
Не гра це — чаклування. Та якщо розібратися й не напускати туману, все, як у житті. Коли ми обтяжені внутрішніми конфліктами, конфліктами з собою, мовлене нами слугує метафізичним контрастом видимому. Тобто пластика — в контексті висловлюваному. Так і Ступка на сцені — віртуозно обігрує сумнівність видимого. Звідси, напевне, його підкреслено нежиттєподібна, синкопна пластика — так одразу і не збагнеш, що його, власне, муляє, і взагалі, до кого він звертається? А оці дряпаючі інтонації — у чому дієвий зміст його звернень? І тому кожного наступного моменту його перебування на сцені не знаєш, чого від нього чекати. Несподівані паузи, інколи навіть посередині думки, в яких актор ніби запрошує нас до співчуття, втягує до співроздумів над тим, що відбувається з ним. Інколи він ніби розхитує те, що тільки-но стверджував, ну, не розхитує — ставить під сумнів. А часом відключається від швидкоплинного теперішнього і відлітає кудись далеко від події, в якій щойно перебував, в інший світ — чого шукає там?
Це не шок задля шоку. Актор мимоволі спонукає нас до розгадки своєї неоднозначної поведінки. І перебуваючи на сцені, і коли зникає з неї. Може, це неусвідомлене посилання до глядачів? В одній людині, в мені самому стільки криється, що грати — не переграти.
Тут доречно говорити про харизму Ступки як мудрість, послану Богом, як дар небес. Про життя таких акторів — а їх зовсім небагато у світі — кажуть: не життя — житіє. Граючи на перехресті історії і власної біографії, він не удає, не переживає за свого героя, але проживає його життя, як своє. І відбувається чудо, коли артист без останку спалює свою біографію, прагнучи єдиним почуттям оживити і зв’язати воєдино місце, час і дію й перетворюючи це в історію. Більше того, складається враження: все, що відбулося з ним у житті, те й показане ним зі сцени. І пам’ять викликає з туманного небуття дорогоцінні миттєвості цього сценічного життя, що тануть у просторі часу. Тільки творча уява дозволяє людині вийти за межі пекла повсякденності й зафіксувати миттєві спалахи вражень — миттєвості щастя від зіткнення з чудом. Тебе це торкнулося — і ти щасливий! Ти поринув у паралельний світ...
Бліц з «Украденого щастя»! Микола, одержавши остаточну відмову від Анни, повільно, дуже повільно прямує до дверей — все втрачено. Довго йде, ніби чекаючи, що його зупинять. І раптом зупиняється. Повільно розвертається. Мовчки звертається... Ні, не до Анни. До того, хто перебуває незримо — за ним? Над ним? У ньому? Це його друге «Я»: його сумніви, метання, розпач, чого він прагне і не в змозі загасити. Він дивиться на мене. Між нами відбувається мовчазний діалог:
— Миколо, Миколо, як ти не збагнеш — марні твої благання.
— Ні, ні, я не можу в це повірити! Не вірю!
Ще один погляд на Анну. Очі повільно згасають, постать горбиться — повірив-таки. Зникає...
Бліц із «Тев’є-Тевеля»! Молочник, ступивши на авансцену, скидаючи з себе тягар повсякденності, благально дивиться просто на мене:
— Допоможіть...
Дія зупиняється. Чим тут допоможеш? Хіба що поспівчуваєш — ми з тобою, молочнику.
Бліц з «Енеїди»! Ось його герой долає межу між сценою і залою. Хоче розчинитися поміж інших у залі? А хто там у залі? Друзі? Учні? Однодумці? Це, зрозуміло, автор безсмертної «Наталки Полтавки». Просто до мене підходить, роблячи відповідний жест вітії масонської ложі «Любов до істини» і пошепки:
— Доброго вечора, Ростиславе!
— І вам хай щастить, Іване Петровичу!
Його губи продовжують ворушитися. І вже легше жити. До чого тут вистава! Мене підтримав Ступка!
А він уже проходить між рядами. Знову посмішка упізнавання. Несподівано — ніяковість від невпізнавання. Миттєве відсторонення. Тут не тільки друзі, а й недоброзичливці, недовірливі. Ба ні, друзі переважають. Час на сцену — підтримка залу забезпечена.
І це безпосереднє звернення до мене, саме до мене... Він щось мені хотів сказати? І далі дивлюся виставу, намагаючись розгадати таємний зміст його недомовленого звертання до мене. Вже вдома, заплющивши очі: що все-таки він хотів мені сказати? Саме мені. Розмірковую... Давно вже мучуся питанням: чому «малоросійська опера» з нехитрим сюжетом «Наталка Полтавка» стала доленосною для українського театру? Чи не через ментальний вчинок Возного? Думай, думай, досліднику... І ось уже чверть століття прагну знайти відповідь. Готуюсь обнародувати свої думки і почуття в монографії «Наталка Полтавка» в оптимістичній перспективі національної долі».
Дякую, Богдане, що розбурхав думку.
Бліц з «Істерії»! Зігмунд Фройд у нестямі рве свої книжки-одкровення — перекреслює справу свого життя. Психоаналітик у боротьбі з дияволом? А де той диявол? Ось ніби промайнув за лаштунками? Прослизнув між софітами? А ось його гримаса відбивається на Богдановому обличчі. Він здирає її з себе. Завмирає. Його душа кровоточить.
Він дивиться на мене! І я даю зрозуміти, що відчув це звернення. Та чим я можу допомогти?
— Диявол у мені самому? Господи, де межа втручання людини у Твій задум?
Питання явно не задля негайної відповіді. Але воно прозвучало в мені, і вже не відмахнешся від нього. Розгадати б той Божий задум...
І я поринаю думками в наш останній задум — ібсенівський «Пер Гюнт». Я переклав цей твір. Сергія Данченка вже немає, я повинен поставити його зі Ступками в ролях Пера: діючого, якого зіграє Остап, і рефлексуючого, якого зіграє Богдан.
— Я вже ледь пересуваюся, пане режисер, де вже мені?..
— Наприкінці життя, пане актор, Пер міг пересуватися в інвалідній колясці!
— Хіба що...
Ми замкнулися в його кабінеті. Ось Пер наприкінці життя — чому б не в інвалідній колясці? Інфернальний голос проголошує присуд: «Самим собою ти не був ніколи!», волає: «Самим собою? Що це означає?» Я промовляю за інфернальний голос: «Собою бути — це себе зректися, це «я» своє і «я» в собі убити. Самим собою бути — це бути гідним задуму Творця».
Велика пауза. Тут Пер мав би запитати: «А як пізнати задум той, скажи?» А Богдан мовчить. Мовчить, мов розчавлений тим присудом, уходить в себе. А потім виринає і сам запитує в себе: «Пізнати?» І відповідає сам собі, аксіоматично: «Прочути, здогадатись треба». Душа повинна працювати, і день, і ніч... І сумно-сумно подивився на мене — всі істини банальні, та осягнути її дано не кожному. Тут мала б з’явитися Сольвейг...
НА ЕКРАНІ: МАЗЕПА
Бліц із «Молитовних марень за гетьманом Мазепою»!
Із викликом, болем, докором, але у неприхованій блюзнірській інтонації звертається ступчин гетьман до козацької старійшини, стоплюючи довгий період в одне слово, поминаючи коми та інші цезури й прагнучи якнайшвидше до знаку оклику наприкінці: «Панове гетьмани всіх Україн, скільки їх було зранку!» І нараховує принаймні п’ять Україн.
Це треба чути, як дбайливо, аби жодної не пропустити, перелічує Ступка ці «держави»: «Україна з Лівого берега, з Правого, Без берега, Січ Понизова, Фастівська республіка...»
Й зупиняється, ніби у подивуванні. Дивиться уважним поглядом на присутніх. Невже ніхто не відчуває абсурдності ситуації? «Фастівська республіка» — це ж як?!
Це треба бачити: страдницькі очі Мазепи, що перебувають у кричущій невідповідності з інтонаційним малюнком блюзнірського мовлення. У самому цьому зіставленні нібито безстороннього (читає як реєстр) переліку «Україн» і страдницьких очей — повне спантеличення! І водночас — гнівний докір, яким жбурляє у козацьку старійшину.
І далі: смакуючи — ніби дивлячись на це збоку, очима ворога, глузуючи — чи не з себе, що допустив таке, плачучи — над долею материзни: «Україна — руїна? Україна — руїна! Україна — руїна...»
І раптом, знімаючи патетику моменту — «правду кажуть, що я характерник», тобто «що з мене візьмеш», — трагічно блазнює. Я навіть здригнувся, відчувши «сюр», коли зачув від Мазепи інтонацію вождя світового пролетаріату з характерним гаркавленням: «Полковники усіх країн, єднайтеся!»
Бліц із «Молитовних марень»!
Паніка. Козаки відступають, море крові, пливуть коні, тонуть поранені, крики, зойки, молитви, благаючі погляди, грім і блискавка — апокаліпсис та й годі. І над усім цим на пагорбі — постать Мазепи. Він охоплює відстороненим поглядом, разом із нами, це жахіття... І раптом — неочікувано — повільно розгортається, не в силі бути спостерігачем, і дивиться у глядацьку залу.
В українському кіно це сталося вперше. Табуйований прийом: Мазепа-Ступка раптом відривається від дії й дивиться з екрану просто в залу. Актор Ступка дивиться на кожного з нас. Дивиться на мене безпосередньо, око в око. І тихо-тихо, чи то докірливо, чи то благально, промовляє: «Невже ви тільки й можете — співати і зраджувати?..» Мороз дере по шкірі.
Це він про себе! І про нас — українців! Минулих часів і нинішніх!
І про того свого полковника, який так невчасно — у вирішальний момент битви — запізнився до поля бою.
І про тих, хто у пароксизмі патріотизму начепив на себе есесівський мундир у благородній боротьбі за вільну Україну.
І про тих, хто виплеснувся на майдан і з перемінним успіхом та незмінною екзальтацією скандував то «Ю-щен-ко!», то «Ю-ля!» Кого завтра скандуватимемо?
«Невже ви...» Ступка промовляє ці слова, як завжди, некатегорично, напівзапитувально, не бажаючи вірити в їхню справедливість, спонукаючи мене до роздумів про драматичну історію України, історію, яка затягнулась, історію становлення, за визнанням головного отамана армії УНР, театрального критика Симона Петлюри, «недозрілої нації». «А в чому, власне, її недозрілість?» — запитую себе на початку ХХI століття? Національна гордість заступила національну гідність і засліпила погляд?..
А за мить Ступка — Мазепа вже підморгує нам із вами. Клоунський прийом! Але ж не забуваймо, що маємо справу з характерником. У такий спосіб Актор перекидає місток, який зв’язує картину з життям — вигадане з реальним. Залучає нас до своїх болісних роздумів.
І відтоді стає зрозуміло, що актор Богдан Ступка в образі Мазепи, своїм тлумаченням образу Мазепи веде напружений, на межі геніальних здогадок, вражаючих одкровень та емоційного зриву на грані божевілля, діалог із сучасником про драматизм української історії.
Про те, чому ми, єдині в Європі, не говоримо рідною мовою?
Про те, чому ми останніми на континенті набули — не вибороли — своєї незалежності?
Про те, нарешті, чому ми й досі не осягнули, що свобода особистості є її внутрішня свобода у співвідношенні з незалежністю нашої держави — справжньою, а не дарованою та продекларованою?
Кілька разів настирно нам пропонується маска Мазепи, жахливо схожа на автопортрет Сальвадора Далі з великими гострими вусами і виряченими очима. Здається, він не розлучається з нею.
Ба ні, ось топче її, розриваючи на шматки Петро I.
А ось валяється вона бутафорським аксесуаром у бентежному натюрморті фільму.
То вона приростає до обличчя героя, так що й не відірвати. Прикривається нею? Ховається за нею?
То він тримає її у руці, на відстані від очей, з подивом вдивляючись у неї. Ухиляється від своєї справжності? Грає в історичну особу, відчуваючи щомиті свою мінливу приналежність історії?
Інакше: «Впав обличчям об свою рідну землю й зробили мій відбиток...»
Так бачить цей світ і себе в ньому цей Мазепа. Перебуваючи на межі безумства. Ще всесильний, екстатичний в епіцентрі битви. І вже безсилий, байдужий у передчутті поразки.
Одна з останніх сцен фільму. Герой у хламиді просить останнього пробачення у глядачів: «Вибачте, я хотів як краще, а не вийшло...» Його мучить передчуття поразки і смерті. Це — як химерний сон. Видається цілком логічним і послідовним, допоки тягнеться. Але, прокинувшись, бачиш, що не було в ньому ніякої логіки.
Історія належить кожному з нас. Кожен може — повинен (!) — переписувати, інтерпретувати її по-своєму. Граючи для мене, для тебе, Ступка пробуджує і розбурхує в мені, в тобі почуття приналежності до історії. І я відчуваю потребу в особистій відповіді. А це, погодьтеся, більше, ніж естетичне враження.
МИ ВСІ ОСИРОТІЛИ...
Магія Ступки в тому, що його немає вже з нами, а він — із нами. Ніякої містики: живе у наших душах у подовженому сприйнятті миттєвостей його сценічного та екранного існування. І я вже не переймаюся питанням, куди діваються після відходу від земного буття наші думки, почуття, відчуття, переживання. Безмірно вдячний, я пишу про Богдана у теперішньому часі. Це велике щастя: наше душевне спілкування зі Ступкою триває, не втрачаючи ні напруги, ні нагальності.
