Є в Україні театри успішні, улюбленці глядачів. Є умовно успішні, яких любить наївний безпосередній глядач і до яких скептично ставиться професійна аналітична критика. Є авангардові, пошукові, для театральних гурманів і випробовування нових засобів виразності. А є творчо хворі, які занепадають без стратегії художнього керівництва, без режисури, без поповнення фахово підготовленою молоддю, без нормальної сучасної української драматургії. Ці театри мали славну історію, досі тут працюють божевільно самовіддані талановиті майстри, але... маємо те, що маємо. Маємо трагічну ситуацію занепаду сценічної культури та відчайдушні спроби «потопаючих» самотужки врятуватися, витягти свій театр із болота хоч за косичку перуки, хоч за соломинку.
До останніх належить сьогодні Чернівецький обласний музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської. Після багаторічного калейдоскопу головних режисерів художнє керівництво театру очолила провідна актриса, заслужена артистка України Людмила Скрипка. І перше, що вона зробила, — звернулася до роману шевченківської лауреатки Марії Матіос «Солодка Даруся». Створила інсценізацію, поставила як режисер, показала в Черкасах і Львові, привезла до Києва.
Дивимося. Радіємо. Донедавна фальшиві чернівецькі актори тут постали живими, природними, щирими. Їхня сильна емоційність без надміру відгукується в глядачах. Щоправда, в дрібних, уривчастих епізодах інсценізації їм не завжди вдається розгорнутися в характер. Але помітні виразно опуклі постаті головних героїв. Наталя Гунда промовисто красномовна в німоті своєї Дарусі. Михайло (Антон Сисюк) і Мотронка (Валентина Головко), Дарусині батьки, зачудовані своїм коханням — без демонстрації почуттів, але дивно заглиблені в щастя єднання. Їхня сусідка Марія (Тамара Кільчицька) — втілення доброти й здорового глузду. І дримбач Цвичок (Микола Гуменюк), душевна розрада Дарусі, такий непоказний, такий звичайний, зовсім не красень-герой — але чутливий і вільний у світі, що ловить людей за душу. І навіть маленькі актриси існували в ролі Дарусі-дитини за законами правди, а не шкільної самодіяльності.
Але надмір акторського старання ще лишався у виставі, руйнуючи її жанр. І тоді трагедія серпанкової прози М. Матіос зривалася в сатиричну комедію. Так, занадто яскравіла в образі сусідки Параски, жадібної зрадниці та моральної почвари Лариса Попенко. Грубо перебільшували своїх пияків Василь Михайлишин та Олексій Григорчук. Грішили надміром і деякі інші актори, хоч у деталях були вигадливими й точними.
Людмила Скрипка відчайдушно сміливо ступила на «чужу» для актриси «територію» драматургії та режисури. І через недосвідченість спотикалася тут мало не на кожному кроці. Окремі, особливо дуетні, сцени вона вирішила тонко й виразно — власна акторська майстерність допомогла їй у цьому. Але в цілісне явище вистава не складалася.
Марія Матіос розбила свій роман на окремі сюжетні фрагменти, які з різних кінців приводили героїв до спільної проблеми, зв’язуючись в тугий вузол трагічної історії. Авторка вільно оперувала часом, перекидаючи дію з однієї епохи в іншу, переставляючи послідовність подій. Це тримало напругу інтриги в романі.
Але у сцени свої закони. Тут теж можлива гра часом і простором. Але, зігравши в першій дії вистави кінець історії, а в другій пояснення до нього, театр, здається, заплутав глядача, який не читав твору Марії Матіос. А ще більше здивував і боляче вразив абсолютно чужий роману happy end вистави. Ось випроводила Даруся своє щастя, Івана Цвичка, бо його мимовільне долучення до вбивчої державної системи через вбрання у військову радянську форму мало не відібрало їй життя. Адже такі самі військові скалічили її батьків, осиротили її, відібрали її мову, розшарпали душу. А далі у виставі сидять в глибині сцени смішно вбрані до шлюбу Даруся і Цвичок, на високій гойдалці туляться один до одного дівчинка й хлопчик, а навкруги танцює-веселиться весь народ, щоб потім радісно й довго вибігати на поклон...
І тоді виникає сакраментальне запитання — ПРО ЩО ВИСТАВА?
Про що роман Марії Матіос «Солодка Даруся», зрозуміло кожному читачеві, хоч кожний, можливо, сформулює це власними словами. Скажімо, так: про трагічну долю і скалічену душу українського народу ХХ сторіччя, по якому криваво проїхалися загарбники, окупанти, різні влади, свої й чужі. І кожна така біда нівечила основи людського буття, лишала невигойну рану на психіці та свідомості українців. Роман сприймається особливо хвилююче й трагічно через те, що автор не нагнітає жахів, а легко торкається найтонших мережив людської душі — і рвуться ті мережива, і кривавляться, і гинуть. Навіть від найтоншого дотику.
Чернівецька вистава лишає глядача розгубленим — до чого все це сценічне дійство? Стиль запашної прози М. Матіос театр не вловив, хоч інколи й намагався. Дерев’яні конструкції двоповерхових декорацій, що, ймовірно, позначають гірське село (художник Ярослав Данилів), можуть також слугувати тлом і для трагедій Шекспіра, драм Ібсена абощо. Дітки на гойдалці — з різдвяних листівок позаминулого століття. Біганина артистів по залу з чаркуванням-пригощанням — з Масляної або Миколая. І таких сумнівних моментів, на жаль, чимало. При особливому доброзичливому бажанні глядачі могли б трактувати щасливий фінал вистави бенкетом під час чуми. Але театр на це навіть не натякає.
Театр за природою своєю — достатньо грубе мистецтво. Воно мимоволі збільшує, а отже — й спрощує тонкощі людської душі, настроїв, витинанок долі. Цю спрощеність театр вміє долати віртуозною майстерністю своїх режисерів, талановитістю акторів, що вивертають на сцені свою душу — й чіпляють глядачеву. Наразі митцям чернівецького театру до цього поки що далеко. Вони щойно намагаються видужати після довготривалої творчої непритомності. І перші кроки хворого до одужання ще непевні, він кульгає й падає. Але він іде. І сподіватимемося, що дійде. Бо на його творчому обличчі з’явилися перші ознаки здоров’я.
P.S. Було б радісно зустріти інтелігентного, культурного і духовного нашого Президента України не тільки на заходах його друга міністра культури і туризму, що колись талановито грав на чернівецькій сцені, а й на виставах інших українських театрів, зокрема столичних...
