Театр у глядачів, цілком слушно, асоціюється з актором. Більш спокушені театрали вирізняють роботу режисера, художника, композитора. А професіонали знають, що успіх вистави значною мірою залежить від фаховості й відданості людей, котрі вдягають, освітлюють, надають характеру й голосу образові вистави — тобто здійснюють задум її авторів. Глядач бачить їхню роботу, але не їх самих. Коли на сцені все гаразд, здається, що все виникає, робиться, складається само собою...
Зоєю Іванівною її називали лише в офіційних чи конфліктних обставинах. А так усі заньківчани, однолітки й молодші — Коноваленко, Зоя, Зойка… Вона ж любила, коли казали Зоєчка. Мабуть тому, що з дитинства рідко відчувала ласку, зростала більше поза сім’єю, формувалася середовищем, у яке потрапляла, і власним, часто гірким, досвідом. Після сільської школи у Ростовській області, Зоя продовжила вчитися в селі на Львівщині, де працювала вчителькою старша сестра. Мовний бар’єр долала самотужки: від цілковитого нерозуміння, про що говорить вчитель — до свідомого замилування рідною українською. У Театрі ім. М. Заньковецької легка, пластична, відкрита, мов дитина, випускниця хореографічного відділення Культосвітнього училища прижилася відразу. Завзято всотувала нову інформацію, намагалася відповідати вимогам. Заступників, опікунів, протекцій не мала, тому від юності жила за правилом: того, що вмієш, ніхто не забере…
До праці помічника режисера (відповідального за дотримання кожного елементу вистави: від технічного до творчого) Зоя Коноваленко ставилася за власним завищеним критерієм, у якому посадові обов’язки складали заледве десяту частину. Крім режисерської партитури, вона знала світлову, монтувальну, реквізитну, звукову… і всі інші складові кожної вистави. Орієнтувалася в театральному виробництві як риба у воді, будь-хто звертався з будь- яким питанням і завжди отримував точну відповідь. А коли не запитував, все одно знав, що «страхує» Зоя, отже, все буде добре.
— Зою, який варіант ми вчора залишили? — і вона в деталях відтворює, нагадує режисерові одне із десяти репетиційних рішень даної сцени. Або захворів актор, Зоя підказує, хто знає текст, хоч не грав, і скільки репетицій йому необхідно, щоб урятувати виставу... Змінилися монтувальники, і Зоя — гарантія, що оформлення буде встановлено в початковому вигляді, ні на 20 сантиметрів інакше. Вона може зробити зачіску, допомогти одягнутися, встановити меблі, пристосувати оформлення до іншої сцени, зіграти епізодичну роль чи вийти в масовці. Та головне було в особливій здатності фіксувати виставу цілком, відчувати й розуміти її, починаючи з найтонших жанрових нюансів, встановлених режисером, до найненадійніших ланок техніки сцени. Ця здатність, утримувати весь художній і конструктивний малюнок вистави в органічній єдності, була у пані Зої фантастичною, не залежала ні від чого: самопочуття, настрою, власних уподобань, і навіть від часу. Через багато років, за своїми нотатками та по пам’яті, Зоя могла достеменно відтворити виставу, яка вже давно не існує в репертуарі. Вона була скарбом для серйозного театрознавця.
З нею любили працювати геть усі заньківчанські режисери, і коли могли обирали Коноваленко. Запрошені на постановку майстри, протягом першої репетиції бачили, що мають справу з першорядним фахівцем, і якщо виникало повторне запрошення, відразу обумовлювали присутність Зої Коноваленко в постановочній групі. Жоден режисер при ній не почувався безпорадним змінити ситуацію на сцені, байдуже, під час вистави чи на репетиції, почувався захищеним.
Незамінний завідувач трупою Юліан Григорович Турчин, в разі чого, теж міг бути спокійним, що робота колективу буде ритмічно організованою: репетиції, паралельні одночасні вистави, вводи нових виконавців, заміни в репертуарі, виїзди, прем’єри, творчі зустрічі, а водночас — вистави щовечора — все пройде належним чином. Запрошені хореографи, часом імениті, ставили до вистав танці та йшли займатися своїми справами, а наша Зоя залишалася: на громадських засадах зберігала первинний малюнок, займалася репетиторством, вводила нових виконавців, і часто пристосовувала «показовий виступ» балетмейстера до задуму режисера-постановника, практично ставлячи іншу хореографію.
Вона знала, що в кого болить сьогодні та які проблеми вдома, хто працює щиро, а хто «відробляє», і хто творчо недовантажений або недооцінений. Їй довіряли свої депресії й хвилинні істерики, люди приємні й малосимпатичні перекладали на неї свiй боль. Ніколи нікого не зрадила, не зневажила. Головний біль знімала руками за кілька хвилин, душевний — постійно й завжди. Кому тільки вона не робила уколів! Її дім теж був у театральному будинку, й ніколи не зачинявся для стражденних, подорожніх і голодних. Пісний сімейний обід, був чи ні, ділився на своїх і чужих порівну. На роботі та вдома оточена цілодобово юрбою людей, страждала, але далі продовжувала те саме.
Та любили Зою не всі, бо могла бути різкою, «незручною». Найпростішим способом викликати її на конфлікт була несправедливість до будь-кого в творчому чи технічному складі. Причому, майже ніхто з тих, кого захищала, про це не знали. До свого ремесла ставилася цілком тверезо, без ілюзій і надій, часом сумувала, але на справедливість щодо себе ніколи не розраховувала. Ще три роки тому можна було впіймати нашу Зоєчку за кулісами, і дивлячись в її зелені очі, поскаржитися на будь-що... Час іде, а забути Коноваленко — нашу маленьку господиню сцени — не можна. Здається, що ось-ось вона з’явиться у театрі й відразу заньківчани відчують, що вистава під її опікою пройде добре.
