Хто сказав, що сучасна європейська п’єса, та ще й написана у стилістиці літератури абсурду, нудна й малозрозуміла для непідготовленого глядача?.. Аби переконатися у зворотному, варто подивитися останню прем’єру Молодого театру «Доки мама не прийшла» за п’єсою сучасного французького автора Ремі де Воса «Доки смерть не розлучить нас», створену спільно з французьким культурним центром і Посольством Франції в Україні.
Здається, що може бути сумнішим, аніж смерть, і більш цинічним, аніж похорон у ритмі... сальси? А глядач сміється від душі... Навряд чи багатолітнє нерозуміння матері та сина обіцяє натхнення... Проте саме цей факт допомагає розставити життєві акценти. І чи знайдеться більш тотальна випадковість, аніж шлюб старих друзів? Адже ця лінія у виставі французького режисера Крістофа Фьотріє по-справжньому лірична й психологічно виправдана.
Парадокс за парадоксом у виконанні акторського тріо — Вікторії Авдеєнко у ролі Матері (здається, після «Маринованого аристократа» актриса остаточно затвердила свою спроможність працювати у стилістиці театру абсурду), Кирила Біна (в ролі Сімона, який приїхав на похорон бабусі), та Рімми Зюбіної (у ролі Анни) протягом години і п’ятнадцяти хвилин (і над створенням вистави працювали лише місяць!) створили для глядача іронічну комедію. А, крім того, яскравою, насиченою, несподіваною і видовищною — попри те, що видовище переважно і досягається за допомогою акторської роботи — декорацією стали лише вази з трояндами, що імітували умовний розарій. Іще однією (даруйте за черговий цинічний коментар) комічною дійовою особою вистави є урна з прахом кремованої бабусі, з якої, власне, і народжується ця чорна комедія. Адже, можливо, автор і режисер могли б запропонувати сюжет звичайної мелодрами про взаємини та почуття, якби... потенційні закохані випадково не розбили урну, якби їм не довелося її ховати, і, нарешті, якби... мама не прийшла. Але в ретельно, хоча й з легкістю сплетену павутину комізму проникають доволі серйозні смислові акценти: саме смерть бабусі допомогла зрозуміти швидкоплинність життя, розлуку з матір’ю та її цінність, а знайдене кохання — розставити життєві пріоритети.
І знову хочеться повернутися до акторських робіт, адже текстові пасажі, характерні для драматургії абсурду з властивим цій стилістиці порушенням певних обов’язкових постулатів спілкування, й акторське втілення всього перерахованого — два основні «кити», на яких тримається дія. Здається, актори не просто працюють із душею — вони насолоджуються діалогами, підключаючи при цьому нестандартні невербальні засоби: чого лише варті конвульсивні похитування голови мами-Вікторії Авдеєнко або розгублена, безглузда і водночас якась щира застигла гримаса Рімми Зюбиної-Анни.
Можна справедливо зазначити, що саме актори вщент розвіяли стереотип про неспроможність сучасної європейської п’єси на українській сцені. І зробили це дуже легко. Граючи й повторюючи слова. Повторюючи гралися у слова. Експериментуючи грали. Словом, варто, дуже варто прийти до Молодого театру і... почекати маму. А за сальсу у фіналі, запально виконану чудовим акторським тріо, — окреме «браво» публіки!
