Марек Бартелик — художній критик, історик і поет із Нью-Йорка. Ось уже більше ніж 20 років він є постійним оглядачем «Артфоруму» — чи не найвпливовішого журналу про актуальне мистецтво у світі. Пан Бартелик викладає мистецтво у Купер Юніон у Нью-Йорку, раніше також викладав у Єльському університеті та у Массачусетському технологічному інституті. Наразі він обіймає посади президента американського офісу Асоціації мистецтвознавців і арт-критиків (AICA-USA) і віце-президента Міждународної асоціації мистецтвознавців (AICA International). Збірник його рецензій для «Артфоруму» планується до публікації у 2012 році.
Недавно Марек Бартелик відвідав донецький арт-центр «Ізоляція», де поспілкувався із шанувальниками мистецтва і пресою.
— Як ви почали співробітництво з «Артфорумом»?
— Це було доволі кумедно. Я тоді вивчав історію мистецтв у Нью-Йорку. З’їздив з приятелькою на виставку у Варшаві, написав про це статтю і послав її в «Артфорум». Вони її загубили. Я надіслав її знову, і вони загубили її знову. Втретє вони таки отримали її, але сказали, що зможуть її опублікувати, тільки якщо я працюватиму з ними на постійній основі. Я тримався один день, щоб не передзвонити. А потім набрав їхній номер. Із того часу минуло 20 років. Я починав свою критичну діяльність з Європи, потім писав із Нью-Йорка 5 років, і мені це не дуже подобалося, бо було надто близько до тих, про кого я писав. Тому я вирішив писати тільки у подорожах. У такому випадку почуваєшся набагато вільнішим. Гадаю, що після 20 років я маю певну репутацію і можу пропонувати певні теми, і вони зазвичай приймають їх.
— Якими принципами ви керуєтесь у роботі?
— Суб’єктивний підхід є надзвичайно важливим. Загалом, я вважаю, що для діяльності арт-критика мають значення три фактори: номадичне мистецтво, удача і логіка відчуття. Номадичне мистецтво не є ієрархічним, його перспектива близька, а не дальня. І воно є тактильним, а не оптичним, його можна торкнутися. Мені більше подобається відчувати речі (хай навіть символічно), ніж розглядати їх — більше тактильного досвіду, ніж оптичного. Це підводить нас дуже близько до того, чим є мистецтво.
— Ваше визначення номадичного мистецтва здається схожим на постмодернізм: та ж антиієрархічність, горизонтальна структура тощо.
— Я не впевнений, що знаю, що таке постмодернізм. Не впевнений, що це взагалі хтось знає. Я не визначаю ці дві категорії як близькі через дуже просту причину: постмодерн відкидає питання якості, а номадичне мистецтво дуже зацікавлене в певному естетичному досвіді, в ідеях краси, майстерності, котрими постмодерн не опікується. Я шукаю в першу чергу художника-майстра, ремісника, мені нецікаві художники, котрі роблять речі лише тому, що у них є фантазія, аби щось придумати і при тому обійтися без якості. У такий спосіб я бачу різницю. Номадичне — це все одно як пошук загубленого всесвіту, в той час як постмодерн — прийняття того, що цей всесвіт уже втрачено.
— Так, але чи є у вас уподобання щодо стилів чи національних шкіл?
— Для «Артфоруму» я писав про виставки у 25 країнах на 5 континентах. Це доволі незвично, бо частіше мої колеги зосереджуються на одному напрямку. Окрім того, моя місія в «Артфорумі» — писати про зірок, що сходять або про тих, хто забутий.
— Ви багато уваги приділяєте східноєвропейським митцям. Що можете сказати про них?
— Вони намагаються у своїх роботах відсторонитися від Росії і показати унікальність своєї власної культури. У 1990-х, якщо ви походили з місць на кшталт Донецька або Києва, ви мали називати себе росіянами, тому тільки так це розуміли в Америці; якщо ж ви називали себе українцем або литовцем, для них це звучало надто езотерично. До речі, з Олександром Архипенком трапилася така історія: він називав себе росіянином, бо це була розпізнавальна особливість. Тільки зараз говорять, що він насправді був українцем. Іще жива його остання дружина, так ми з нею домовились називати його уродженим України.
— Кого ви знаєте з сучасних українських художників?
— Борис Михайлов (харківський фотохудожник, зараз у Німеччині. — Д.Д.), він працює з Фондом тут. Пам’ятаю, коли він робив свої перші виставки у Нью-Йорку. Зараз він, звісно, велика знаменитість. Тоді, у 1990-х, він був відносно невідомим, і я знаходжу його твори дійсно прекрасними. В його роботах, окрім певної ностальгії, а також відчутної брутальності і конфронтації, є також дослідження поезії того часу.
Також — Ілля Кабаков (всесвітньо відомий митець-концептуаліст, родом із Дніпропетровська. — Д.Д.) — ім’я, добре вам відоме. Я дуже люблю його роботи, ми давні друзі. Я стежив за його кар’єрою на Заході.
— Як ви гадаєте, чому він там досяг такого успіху?
— Від Кабакова очікували, що він буде викривати радянські умови життя, або прагнутиме це робити, однак у кожній новій інсталяції він, спираючись на минулий досвід, направду робить позачасові речі. Зараз кажуть, що він дуже укорінений в радянському матеріалі, але, повторюю, в його роботах якраз зачаровує позачасовість.
— Як ви можете описати ваш критичний метод?
— Те, що я роблю, — скоріше, певний шлях. У ньому нема конкретних орієнтирів, категорій, суворої логіки. Знаходячись всередині цього потоку почуттів і асоціацій, я ставлю акцент на певних подіях, на зустрічах із людьми та з їхніми роботами. Нема жодних готових відповідей. Я не хочу сказати, що знаю більше, ніж знаєте ви, мені просто пощастило бути у трохи більшій кількості місць. Це щось на кшталт досвіду відкриття світу. Світ такий великий, що найкраще, що ми можемо мати — це конкретну зустріч з якоюсь подією. Я приходжу з Нью-Йорка, я бачу щось, я питаю у вас, що це. І це для мене набагато важливіше, аніж просто класифікувати речі. Я керуюся моєю інтуїцією більше, ніж раціональним розумом, притаманним арт-критикам. Я багато їжджу по виставках і намагаюся знайти найменш явні шляхи для осягнення того, що я бачу.
— Як визначити межу між твором, за яким є ідея й доля художника, та об’єктом реальності, який не є мистецтвом?
— Цікаво, що ви ставите це питання, тому що моя нова книга, котра тільки-но готується до друку, якраз про зв’язок між життям та мистецтвом. Моє життя є дуже наповненим від того, що між ними насправді нема чіткого розділення. Чи є хтось чи щось просто персоною чи об’єктом мистецтва — насправді це два в одному, тут немає протиставлення, нема розділу. Ніцше добре про це сказав: «Мистецтво запобігає руйнуванню нас правдою». Це є моїм кредо: мистецтво є чимось на кшталт паралельної правди.
— Чи не могли б ви трохи розказати про вашу викладацьку діяльність?
— Я викладаю історію мистецтв для тих, хто хоче бути художниками або вже розглядають себе, як художники. Цікаво, що і я вчуся у них. Одна з причин, з яких я даю їм говорити і самовиражатися — це дізнатися, що вони думають. Наприклад, я говорив з моїми студентами в Нью-Йорку про малювання. Вони раптом відкрили те, про що я ніколи не думав: молодші покоління отримують досвід у просторі у геть інакший спосіб. Адже погляд молодої особи, що катається на скейті, знаходиться на змінній поверхні і дуже відрізняється від того, хто просто стоїть на землі. Тож те, як вони малюють, відбиває те, як вони сприймають простір з їхньої позиції. Без цього уточнення я не мав би змоги говорити з ними про те, що вони роблять. Отже, я маю свій досвід і намагаюся поділитися ним. З другого боку, я хочу знати, що думає молодь, я намагаюся вчитися у неї. Це спосіб, у який я намагаюся раціоналізувати речі. І цікаво писати про молодих, про їхнє сприйняття реальності — я останнім часом багато пишу про це.
— То що ви можете порадити українським молодим художникам?
— Ви маєте бути авантюрним, маєте говорити зі стількома людьми, скільки можливо. Коли вам 20 — 30 років, то відкривати інших людей цікаво. Ви співіснуєте із довкіллям у інтерактивний спосіб, ви створюєте своє власне середовище. Замість того, щоб іти до людей, аби вони відкрили вас, ви створюєте власний контекст і відкриваєте його світові. Тому так добре те, що ви створили тут у Донецьку власну спільноту, замість того, щоб чекати на кураторів, щоб прийшли сюди. Відкрию вам один секрет, як упоратися із системою. Один із найбільших страхів системи — байдуже, це музеї або арт-журнали — вони всі бояться пропустити щось важливе. Так що замість того, щоб інтегруватися в існуючу структуру, просто робіть свою роботу, і якщо ви робите її добре, то побоювання інституцій пропустити щось важливе прийде до вас у позитивний спосіб. Я завжди покладаюся саме на такий тип зв’язку. В будь-якому разі ця влада виходить від вас. Зробіть так, щоб інституції боялися втратити вас, а не ви боялися втратити прихильність інституцій.
— Ви ніколи не думали про те, щоб організовувати виставки або навіть стати художником?
— Я почав вивчати мистецтво, коли був у Парижі. Потім був простим інженером. Потім захистив у Нью-Йорку дисертацію з історії мистецтв. Мені ніколи не хотілося самому робити художні твори, однак я був куратором у багатьох виставках. Мої друзі з мене кепкували: ти починав як інженер, заробляв добрі гроші, потім став арт-критиком, маєш менші гроші... І нарешті я почав писати вірші... Одним словом, я постійно прагну заробляти все менше і менше, але ж роблю, що я хочу.
— Що ви думаєте про перспективи України на міжнародній арт-сцені?
— Я не впевнений, що достатньо знаю українське мистецтво. Коли я був у Києві, мене водили по різних студіях, познайомили з групами «Соска» і «РЕП». Одну річ можу сказати напевно: коли я приїздив в інші місця, там все було заздалегідь продумано, там вже знали, як маніпулювати системою. Тут же люди достатньо чисті, аби робити щось особливе. Це — справжня невинність, яка дуже приваблива, і звідси почуття свіжості у роботах, що я бачив. І те, що ви не маєте комерційної арт-сцени, насправді дуже добре. Колись ви матимете її, але це не є конче необхідним у цей період вашого життя, нинішній етап треба цінувати. Я розумію, що зараз дуже важливо приєднатися до світу, але світ не є чимсь таким особливим, усе в одному контексті. Три роки тому я був на святкуванні річниці Центру Пінчука. Було дуже цікаво побачити у вашій країні видовищну колекцію. Моє єдине запитання: чи ви потребуєте колекцію такого штибу; що відбувається з вашим сприйняттям світу, коли Пінчук колекціонує Хьорста, Гурскі, Кунса, Муракамі? З одного боку, це виглядало вражаюче, з другого — як те, що не є вкрай необхідним. Мені здається, що українські художники набагато кращі в гуморі та сарказмі, ніж закордонні знаменитості на кшталт Хьорста, Гурскі, Кунса. І ще: на Заході людина спирається у своїх судженнях на костури закону, а у вас — як у тих, що живуть у неправовій державі — більш інтуїтивне відчуття справедливості та правди, і це мені теж дуже сподобалося.
