Прима Національної опери України зізналася, що обожнює Львів. Нещодавнє перебування Марії Юріївни у нашому місті тривало десять днів — співачка очолювала журі IV Міжнародного конкурсу оперних співаків ім. Соломії Крушельницької, у якому взяли участь 95 учасників із 14-ти країн. Про результати конкурсу «День» писав у № 194 (зокрема, що гран-прі журі присудило солістові Львівської опери лірико-драматичному тенору, 33-річному Романові Трохимуку, який у третьому турі конкурсу співав партію Рудольфа в опері Джакомо Пуччіні «Богема»). Наша розмова з пані Стефюк — про те, як стають співаками, про сьогодення і майбутнє оперного мистецтва.
— Розкажіть, коли вирішили присвятити своє життя оперному мистецтву?
— Дуже добре співала моя мама і саме вона повела мене до музичного училища, де я вчилася грати на баяні. А я потім поїхала до Києва на фестиваль, і мене почув професор консерваторії, який сказав, що потрібно вчитися співу. Я вступила до консерваторії, а «захворіла» на спів, коли вчилася на третьому курсі. Поступово пізнала оперний світ, почула багато прекрасної музики, спілкувалася з чудовими музикантами, диригентами та співаками. Згодом виступала на найкращій сцені світу — в міланській Ла Скала. А ще — у Мадриді, Вісбадені, Вашингтоні. Із сольними концертами гастролювала у Японії, Австралії, Німеччині...
— З ким із цікавих вокалістів ділили сцену?
— Дуже любила співати з Оленою Образцовою (мецо-сопрано, солістка московського Большого театру). Співала також із дуже гарними італійськими виконавцями, які не є, можливо, дуже знані у світі, але мають прекрасну виконавську школу. Подобалося мені співати з болгарами, а також із росіянами — наприклад, тенором Юрієм Марусиним із Санкт-Петербурга. Співала у прекрасних постановках. наприклад у Новосибірську, — «Цареву наречену», за диригентським пультом стояв Ісидор Зак. Я запам’ятала цю виставу на все життя, а співпраця із цим театром мене багато чого навчила.
— Вами пропонували залишитися за кордоном?
— Дуже багато разів. Та я відмовлялася, бо відчувала, що не приживуся там. Для мене навіть тримісячне гастрольне турне завжди було катастрофою! Навкруги все чуже, незнання мови, неймовірно нудьгувала за Батьківщиною, а все разом заважало творчості.
— А до Большого театру вас запрошували співати?
— Неодноразово. Досі зберігаю телеграму від тодішнього міністра культури із пропозицією працювати в Большому театрі. А відмовила мене від цього переїзду моя вчителька. Вона сказала, що «у Москві багато гарних співаків». Це був 1975 рік — тоді я вперше з’явилася на московській сцені в урядовому концерті, і відразу ж отримала від них пропозицію на працевлаштування.
— Маєте улюблену виставу?
— Так, це «Травіата» Верді. Хоча люблю всі вистави, в яких співаю в рідному театрі — в Національній опері України, бо всі партії вимучені й викохані.
— Оперний репертуар великий, але не такий різноманітний, як, припустімо, у драматичного актора. Вам не набридає співати одне і те саме багато років?
— Є різні постановки опер. Наприклад, вердієвські «Травіату» і «Ріголетто» я співала у різних театрах, де були різні диригентські трактування. І це має величезне значення, бо кожен диригент пропонує свою інтерпретацію. Крім того, можна десять разів заспівати добре, а на одинадцятий — погано. І тому кожного разу я виходжу на сцену, як уперше, аби завоювати любов слухача. Це дуже велика відповідальність. Чим більше виступаю — тим більше хвилююся. До речі, я дуже щаслива, що займалася камерним співом, бо кожен романс, пісня — це маленький театр, і це для мене дуже цікаво. Хоча це складніше інколи буває, ніж оперний спів. Тому що ти одна на сцені, а в опері можна «заховатися» за партнера, оркестр або зробити паузу...
— Маріє Юріївно, актори теж мають різні проблеми, буває, що перед виходом на сцену, можливо, не дуже добре себе почуваєте... Як готуєте себе перед виходом на публіку?
— Всі великі актори вважали, що театр — за кулісами. А на сцені — істина. Я, коли приходжу в театр, вдихаю це повітря, чую, як хтось настроює скрипку і грає мені мелодії з Віолетти чи Джильди... Все, я вже там — у тому полоні... Все, що турбувало поза театром, відкидаю, бо не можна виносити тягар на сцену... Знаєте, коли я розлучилася з чоловіком, з котрим ми прожили майже 20 років, то дуже тяжко переживала. Це зараз сміюся — можливо, це щастя, що так сталося, але тоді навіть інакше стала співати — може, вокально гірше. Бо бувало таке, що ніби щось хапало мене за горло. Але драматично шукала барви образу, який виконувала... Мабуть, недарма кажуть: треба, щоб актор, художник, поет був бідним і нещасним, бо через душевні переживання митець краще грає, малює, пише, ліпить, співає...
— Як ви нині оцінюєте рівень студентів, викладаючи у Національній музичній академії України?
— Як дуже низький. Сьогодні чимало студентів мало чим цікавляться і мало працюють над собою. Ми у студентську пору були іншими: багато читали, бігали на всі концерти до філармонії, дивилися всі прем’єри у драматичних театрах і в опері. Ніхто з нас не думав, що успіх прийде просто так. Ми розуміли, що треба дуже багато попрацювати, щоб досягнути своєї мети. Має бути постійне оточення — гарною музикою, гарними виконавцями. Треба просто багато читати... А дехто з нинішніх студентів прізвищ композиторів не знає...
— І таке буває?
— Ще й як! Питання в іншому: як вони потрапили до музичних академій? А ще дуже «сірі» бувають голоси у студентів. Нині у НМАУ ми приймаємо багато абітурієнтів із Китаю (деякі несприйнятливі до музики). Мучимося, а вчимо, бо вони за навчання в Україні платять валютою! Я вважаю, що це є неправильно, бо за бортом лишаються наші талановиті діти, які мають прекрасні голоси. Багато разів говорила на цю тему з ректором. Поки цю ситуацію неможливо кардинально змінити, і це триватиме довго, а ми загубимо на цій дорозі багато талантів. І вже загубили! І не тільки ми від того потерпаємо. Жаліються й колеги-італійці, бо в них уже скоро будуть закриватися театри. Не від того, що публіка не хоче ходити: просто на таке «мистецтво» люди не хочуть викидати гроші.
— Чи помітили ви зміни у Львівському оперному театрі?
— Авжеж! Честь і хвала Тадею Едеру. І не тільки за те, що він привів до ладу театр, а й за організацію конкурсу. Хто тепер знає про Соломію Крушельницьку? А це була легендарна оперна співачка — українка, яку знав уесь світ!
— Пригадайте, яке у вас було відчуття, коли виступали на сцені Ла Скала, знаючи, що там із українців співала тільки Соломія Крушельницька?
— Я була дуже щаслива, що співаю саме в Ла Скала. Бо кожен співак мріє про це. Недаремно кажуть: якщо ти бодай забив у підлогу Ла Скала цвяха, то вже маєш бути щасливим. А мені ще й випало щастя там співати! Після виступу до мене підійшов старенький дідок і запитав: «А чи знаєте, що ви друга українка, яка співає у нас? Соломія завжди казала: «Я українка»! Він мені розповів про Соломіїн спів: «Це було неперевершено», — яка вона була красива зі сцени — виглядала по-королівськи. Казав, що був тоді ще хлопчиком, а запам’ятав Крушельницьку на все життя. Зрештою, для мене важливим було не тільки те, що на цій сцені співала Соломія Крушельницька. Там співала й легендарна Марія Каллас (я гримувалася в кімнаті, де колись вона готувалася до виходу на сцену). Не можу вам передати, який це для мене був трепет! Згодом мене запросили до Ла Скала на постановку «Богеми» Пуччіні, але я дізналася про це лишень через десять років! Тодішній «Госконцерт» мене не пустив, а в дирекцію Міланського театру повідомили, що Стефюк хвора... Такі були часи...
— Якби не стали співачкою, то ким би були?
— Можливо, кулінаром, бо дуже люблю готувати...
