За доброю традицією, що її минулоріч започаткувала наша газета, починаємо серію публікацій-рекомендацій про найкращі вистави всеукраїнського театрального фестивалю-премії «ГРА».
Нагадаємо: минулого 2020 року українські театри, попри пандемічну напруженість та інші зовнішні несприятливі фактори, подали на розгляд фахової експертної ради премії — 89 різножанрових вистав із 23 міст України. Порівняно з 2019 роком, коли було подано 83 заявки, — четверта «ГРА» знову побила власний рекорд.
За традиційно активним Києвом (32 заявки) цього року суттєво підтягнувся Захід. Активні театри західних областей, від яких загалом надійшли 24 заявки, втрутилися у «ГРУ» буквально за всіма позиціями. Так, у лонглисті опинилося дев’ять справжніх західноукраїнських ГРАвців, а в такій номінації, як «Вистава камерної сцени», відбувся справжній двобій львів’ян та киян 3:3, в результаті якого переможцями все ж стали львів’яни.
Проте ми не будемо зациклюватись виключно на переможцях чи шортлисті й пропонуємо читачеві кращі вистави із різних міст та містечок, які увійшли до лонглиста премії. Ці постановки заслуговують не лише на увагу з боку впливової всеукраїнської преси, а й на окрему цілеспрямовану подорож театралів-ентузіастів.
Тож почнемо із Заходу — з файного міста Тернополя і, позаяк ще свіжі згадки про різдвяні канікули, — з номінації «За найкращу виставу для дітей».
УНІВЕРСАЛЬНА ВИСТАВА — І ДЛЯ ДІТЕЙ, І ДЛЯ ДОРОСЛИХ
Вистава «А хай то качка копне!» Тернопільського академічного обласного театру актора і ляльки за п’єсою Марти Ґушньовської в перекладі з польської Юрія Матевощука — це майже півтори години гомеричного реготу, можливо, не із зовсім смішних, але доволі знайомих речей.
Коли з’являється така універсальна вистава — як для дітей, адже ляльковий театр з вельми зчитуваним візуальним рядом, так і для дорослих, бо за зовнішньою сюжетною ексцентрикою криються доволі філософські речі, — розумієш, куди в реалі має бути спрямований розвиток сучасного театру для дітей та юнацтва.
Авжеж, сьогоднішні глядачі-діти доросліші та просунутіші за адресоване їм сценічне дійство. Не всі театри це усвідомлюють, тому часто-густо маємо ідіотичну манеру звернення акторів, які удають дітей чи ляльок, до дітлахів, котрі давно виросли із тієї естетики сюсюкання, вмовляння, заклинання, жахливої штучності та загравання, все ще властивої більшості лялькових і ТЮГівських труп.
Мабуть, саме тому тернопільська вистава з надто великим бальним відривом від конкурентів лонглиста пройшла у шортлист фестивалю-премії «ГРА».
Почнемо з назви. «А хай то качка копне!» — одна із п’яти легальних соковитих лайок, якою не соромно вилаятися.
У виставі режисера-постановника Ніко Лапунова, запрошеного із Полтавського театру ляльок, — і назва, і лайка мають подвійний прямий та алегоричний сенс. Беручись за твір штатної драматургині Білостоцького театру ляльок — Марти Ґушньовської, режисер приймає виклик авторки, чиї п’єси сповнені як лінгвістичного гумору, так і ситуаційної комедії, що робить їх лише на перший погляд легкими для гри та перегляду.
Власне, під цим зовнішнім блиском криється притча про вічні цінності, розуміння правди про світ та ціла низка філософських роздумів про те, як знайти себе в цьому світі. Не дивно, оскільки першою професією авторки — є філософія. Тож її п’єси не лише смішні, а й мудрі та іноді присвячені екзистенційним питанням.
Режисер, який береться за таку інтелектуальну п’єсу, має віртуозно виплутатися із усієї цієї історії про трохи роздратовану, депресивну, вперту головну героїню-качку, котра не відчуває симпатії до себе, не вірить, що комусь може подобатися: апатія руйнує її будні, і вона так їсть себе зсередини, що їй не вистачає волі до життя. Цей театр абсурду і промовистої метафори, де швидко змінюються ситуації і сцени, має бути адекватно виражений в аспектах роботи режисера та акторської гри.
Лапунову це, в принципі, вдається: легко, ніби граючи, вирішуючи спектакль, щедро пересипаючи його безліччю ґеґів, він дає акторам можливість вдосталь «награтися» ляльками. І настільки їх олюднити, примусити глядача забути, що це саме і тільки ляльки, наскільки це взагалі можливо в ляльковому театрі.
Отже, спокійна ніч у музеї перетворюється на справжній детектив: грабіжники, що увірвалися до будівлі, де спить сторож, аби їх не схопили, розігрують карколомну історію качки. Так, музейний сервант з антикварним посудом — стає ляльковим вертепом і театральними підмостками (художник — Володимир Якубовський) для «курячої трагедії» в Шато де Курнік. Зав’язкою слугує ситуація-перевертень: качка сама просить лиса її з’їсти через депресію і втрату сенсу життя, а фінал подібний за загостренням пристрастей до шекспірівської комедії «Приборкання норовливої».
Персонаж качки і прописаний, і розіграний таким чином, що вона просто не може не сподобатися глядачеві. Відтак уся вистава видається напрочуд симпатичною. Актори-ляльководи так само симпатично і вправно промовляють смачний текст, пронизаний гумором, і, вочевидь, переконують цією легкістю спілкування поміркувати про сенс життя. Проте вже потім, після вистави.
Польський критик Галина Вашкіль написала про Ґушньовську в щомісячнику Teatr: «Її п’єси можна було б продавати в аптеках як ліки від депресії та протиотруту від зла світу». Вистава тернопільського театру «А хай то качка копне!» — якраз саме такий приклад.
