Знаменитий французький режисер, оскароносець, лауреат «Золотої пальмової гілки» Клод Лелюш підійшов до свого ювілею в повній робочій формі і з громаддям творчих планів. Щойно у Франції побував у прокаті його новий фільм про письменницю, перукарку і серійного маніяка — «Вокзальний роман» із Фанні Ардан у головній ролі. Критики пишуть, що ця картина багато в чому реабілітує майстра за деякі останні невдачі.
Кінобіографія Лелюша, проте, цілком складається зі зльотів і провалів, а задуми, що вдалися, чергуються з самоповторами та відвертими художніми авантюрами, пише gzt.ru. Вся справа в режисерському стилі Клода Лелюша: його козир — це довільна, без всілякої хронології змонтована повінь почуттів під чарівну музику Франсіса Лея чи Мішеля Леграна за кадром. Заздрісники, траплялося, посміювалися, що сентиментальний француз усе життя знімає один і той же фільм — «Чоловік і жінка». Але, скоріше, цей перший і найбільший у його житті успіх просто позначив вічну тему, яка ось уже 40 із гаком років не перестає цікавити режисера: стосунки чоловіків і жінок. Це можуть бути знаменитості, як у сторіночці життєпису Піаф «Едіт і Марсель», чи товариші по нещастю — хворі на голову персонажі Джеремі Айронса та Патрисії Каас у фільмі «А тепер, леді та джентльмени...» Це можуть бути розділені війною та часом закохані, як у «Піти, повернутися», чи сучасні батько і дочка, як у «Пестунові долі». Але можна не сумніватися, що на екрані в Лелюша завжди будуть високі й красиві стосунки.
Подарунок до ювілею режисер без зайвої скромності зробив собі сам: трихвилинну короткометражку з альманаху «Кожному своє кіно». Лелюш за такий обмежений час ухитрився висвітлити мало не весь свій життєвий шлях. Оповів і про дитинство, проведене на сеансах в одному паризькому кінотеатрі в роки німецької окупації, і про журналістську юність, коли на Каннському фестивалі його вразив фільм Михайла Калатозова «Летять журавлі». (Кажуть, 1957 року майбутній французький режисер, а тоді репортер, навіть відвідав СРСР і потай знімав документальний опус пiд назвою «Коли підіймається завіса».) Згадав і про те, що менше ніж за 10 років і сам отримав «Золоту пальмову гілку», а потім два «Оскари» — за кращий іншомовний фільм і за сценарій.
Тріумф «Чоловіка і жінки» 1966 року був настільки оглушливим, що ніхто й не згадував ні про декілька попередніх, збиткових і вилаяних пресою стрічок молодого Лелюша, ні про скептицизм із приводу цього проекту: мовляв, кому за доби Джеймса Бонда потрібні романтичні дурниці? Скутий бюджетом, режисер міг дозволити собі колір лише в тих сценах, що знято на повітрі й при денному світлі. Інше довелося робити чорно-білим. Але вимушений захід обернувся художньою знахідкою, Лелюш виграв одне з багатьох своїх ризикованих творчих парі: глядачеві було цілком досить фарб у тих епізодах, де Анук Еме у світло-брунатній дублянці, а Жан-Луї Трентіньян — на червоному спортивному «мустангу». Обидва актори ще не раз знімалися у Клода Лелюша — поряд з Івом Монтаном, Анні Жірардо, Катрін Деньов, Жан-Полем Бельмондо та коханими дружинами самого постановника. І нехай жодному з подальших його фільмів успіх «Чоловіка і жінки» повторити не вдалося, публіка готова любити режисера і за одну-єдину картину.
