Окрім таланту митця, Матвій володіє світлим даром зачаровуватися людьми. Тому, мені здається, що він перетворює цей світ не лише своїми картинами, але й своїм ставленням до людей, адже поруч із Матвієм хочеться бути таким, яким він тебе бачить — бути кращим. Напевно тому, коли виявилося, що в Матвія хворе серце, йому захотіли допомогти не лише близькі, але й малознайомі люди.
— Як виникла ідея благодійницької виставки «на твою честь» (див. «День» № 185. — Ред.), котра проходить нині в галереї «Лаври»?
— Мені в черговий раз сказали, що операція неминуча, а значить, потрібні гроші, яких у мене нема. Я поділився цією проблемою з друзями, і художник Борис Єгіазарян запропонував ідею виставки, де будуть продаватися картини за ціною набагато меншою, аніж вони коштують реально, а виручені гроші підуть на моє лікування.
— Коли ти опинився в центрі любові й турботи, твоє ставлення до людей змінилося?
— Якби до цих подій моє ставлення до людей було кардинально іншим, то, гадаю, й люди до мене б ставилися інакше. Проте скоригувалося безумовно: хоч людина я сувора і до мистецтва, і до людей, та я, з етичних міркувань, затявся, принаймні на деякий час, давати оцінку чужим картинам із естетичної точки зору.
— Як виникають теми твоїх картин?
— Звичайно, це досить банально: «когда б вы знали, из какого сора...» Спонукальний мотив може бути різним. Однак мені здається, що хоч яким би він був, та має бути на рівні прозріння. Наприклад, із картиною «Райська брама» кумедно вийшло. Мене давно мучила думка про райську браму, а в мене вдома стоїть ящик із книгами знайомого, дістаю навмання верхню книгу, це виявляється «Пам’ятники світового мистецтва», відкриваю посередині прямо на ілюстрації «Райська брама» Гіберті. І я зрозумів, чому для мене ця тема важлива, що я цим хотів сказати.
Взагалі ж, серії не задумуються — вони відбуваються. Усе життя — багатосерійний телефільм, оскільки одна картина не вичерпує теми. Після «Таємної вечері» Леонардо писали й інші «Таємні вечері», хоч може для самого Леонардо ця тема була вже закритою. Є чудовий фільм «Містерія Пікассо», де Пікассо малює й міркує приблизно так: «А що ж далі в цій історії трапилося?» Мене завжди цікавить, а що ж було далі.
— Коли ти починаєш малювати, чи знаєш, яким буде остаточний варіант картини?
— Малювання — це плавання з пункту А в пункт Б. Більшість вирушає в дорогу, плануючи всі пересадки на шляху, та, зрештою, всі ми доберемося до пункту Б. Інша річ, що ти не знаєш, як саме доведеться плисти, і моя картинка мусить насамперед здивувати мене самого. Як сказав один мій знайомий художник: «Не цікаво малювати те, що ти вмієш».
— Ти працюєш для себе чи для інших?
— І для себе, і для інших. Це монолог iз спробою діалогу. По-справжньому мені важлива думка небагатьох людей, та чим більше цих людей стає, тим краще. Нещодавно мене порівняли з Бродським і для мене це дорого, тому що саме нині я відчуваю в ньому рідну душу. Мені дуже близьке його відчуття часу, коли зрозуміло, що будь-який час змінюється до невпізнання. І наш час зміниться, тому мене не цікавлять побутові проблеми.
— Тобі цікаві люди?
— Звичайно, люди взагалі важливіші за будь-яке мистецтво. Як правило, люди краще ставляться до мертвих, аніж до живих, бо мертва людина — вже легенда, міф, вона перейшла до розряду керованого предмета. З живими складніше. Як сказав один мій товариш: «Хочеш, ми ціни на твої картини піднімемо? Давай ти помреш, і тоді вмить це зробимо». Для мене ж люди важливіші, ніж картини, але без картин я не можу.
— Коли ти відчув, що знайшов свій шлях?
— У мене за плечима десять років плідної творчості, хоч до цього я теж щось малював. Я шукав, намагався вчитися у мертвих, але тільки побачивши роботи Кільпа Вагана — вірменського художника, його іконопис, я зрозумів, що знайшов потрібний шлях.
— Ти міг би не бути художником?
— Міг стати ще кимось, але художником краще. Є шляхи, які ми вибираємо, є шляхи, які нас вибирають. Я взагалі вважаю, що художник — це рідкісна риса людини, сума якостей і технологій. Є, напевно, деяка таємниця світобудови, яку неможливо алгоритмізувати, та буває, що намалював і приходить дещо — це як запах мокрої глини, як запах первородства. Однак для того, щоб це сталося, треба в кожній картині вмирати, а інакше ти не митець.
Для художника немає нічого страшнішого, аніж його погані роботи. І поки я сам не зрозумію, що це добре, я не зупинюся. Не треба сто картин, нехай буде сорок, але такі, як треба.
— А бувало таке, що кидав картину?
— Ну, по-перше, полотна жаль, тому просто перевертаєш і робиш щось інше. Як говорив Пікассо: «Живопис — це накладання картини на картину».
— Чому в тебе досить багато картин на біблійні сюжети?
— Я, як більшість із нас, пізно прочитав цю книгу. А вона про мене, про мій народ. Я відчув її ритм, зрозумів, про що це.
— Що значить бути професійним митцем?
— Я вважаю, що єдиний критерій професіоналізму — це жити за рахунок того, що виробляєш. Я розумію, що це досить спірне узагальнення, але для мене воно важливе, особливо, коли доводиться захищатися від так званих професіоналів, які нічого за великим рахунком не зробили, але в них є вища художня освіта й вони є членами Спiлки художників. Як сказав Вертинський, коли він пішов отримувати ставку в Москонцерті: «Любонько, окрім таланту й світового імені в мене нічого нема». Світового імені в мене, щоправда, поки теж нема, але це річ наживна. Може, й не за цього життя.
— Чи є в тебе улюблені картини художника Матвія Вайсберга?
— У мене з улюбленими складно: «Лайте як хочете, та ніколи не кажіть, що передостання річ краща за останню». Улюбленою має бути остання або ще ненаписана. Інша справа, що є роботи — віхи. Наприклад, «Розмова в Самаррі», «Дракон», «Нічний пастух», «Ковчег», «Обійми».
— Чи не боїшся, що настане момент, коли не зможеш малювати, не захочеш?
— Такий страх існує завжди. І в той же час я завжди відчуваю, що існують ці мої триста картин, триста поплавців — мій захист. Вони можуть бути де завгодно і коли мені буває зовсім погано, то згадую, що все-таки я це зробив.
Останнім часом я зробився забобонним і майже не малюю портрети близьких людей. Бо рука іноді бачить більше, аніж очі. У мене є портрет батька, намалювавши який, я побачив, що батько хворий. А перебуваючи постійно поряд, я цього не помічав.
— Хто твої улюблені художники?
— Кільп Ваган — це з живих. Але в кінці другого тисячоліття художнику дуже важко говорити про свої уподобання. Удавати, що до тебе не було ні Леонардо, ні Рембрандта — це або бути абсолютним невiгласом, або прикидатися. А з улюблених картин: «Повернення блудного сина» — Рембрандта, «Герника» — Пікассо.
— Про тебе розповідають, що якось на одній із виставок на Андріївському узвозі відвідувач спитав тебе: «Ви єврей?», на що ти йому відповів: «Ні, я просто сьогодні погано виглядаю».
— Це чистісінька правда, та найкумедніше, що цей відвідувач був директором якогось єврейського театру. Довелося потім вибачатися.
— Чому ти вважаєш, що порівняння тебе з Бродським вказує на розуміння того, що ти робиш, а коли тебе назвали «місцевим Шагалом», то тебе це розлютило?
— Тому що Бродський — не художник, а поет, який мені близький. А Шагал з усією моєю любов’ю до цього художника, це інша, не моя мова. Він Шагал, а я Вайсберг — і мені цього досить.
№186 30.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
