Оригінальний роман «Планета мавп» написав французький прозаїк, ветеран Другої світової, утікач із японського полону П’єр Буль (1912—1994). У книжці, що вийшла 1963-го, двоє космічних мандрівників із Землі знаходить пляшку з рукописом такого собі Улісса Меру. Останній описує свої пригоди на планеті, де правлять мавпи. Зрештою Уліссу вдається повернутися на Землю і виявити, що й там уже немає людської цивілізації. У фіналі виявляється, що Філліс і Джинн — шимпанзе-мандрівники. Дочитавши рукопис, вони не можуть повірити в написане, оскільки ніколи не зустрічали розумних людей.
Режисером екранізації 1968 року виступив Франклін Шеффнер. Протагоніст — командир космічного корабля Тейлор у виконанні Чарлтона Хестона (до того мав славу втілювача біблійних персонажів — зокрема отримав «Оскара» за образ Бен-Гура). Корабель Тейлора здійснює посадку на невідомій планеті, де здичавілі люди живуть у лісах, а цивілізацію тримають мавпи. З екіпажу виживає тільки Тейлор лише для того, щоб виявити, що планета мавп є Землею через дві тисячі років; у цій оглушливій розв’язці апокаліптичне амплуа Хестона спрацювало бездоганно.
У Шеффнера вийшла не стандартна наукова фантастика, а переконлива, повна розпачу антиутопія, співзвучна бунтівним настроям кінця шістдесятих. Як наслідок, у прокаті фільм отримав потрійний прибуток, а окрилені продюсери до 1973 р. зробили аж чотири відчутно слабших продовження. Не надто вдалою була й спроба розпочати все знову 2001-го. Хоча режисером обрали візіонера Тіма Бертона, що привів із собою таких зірок, як Марк Уолберг, Тім Рот і Хелена Бонем Картер, його «Планета мавп» вийшла занадто прямолінійною.
Справжній перезапуск циклу відбувся в «Повстанні планети мавп» (Руперт Вайатт, 2011). Продюсери відмовились від сюжету Буля, натомість зосередившись на розвитку подій, що передували ситуації початкового фільму. Інтелект у мавп і занепад виду Homo sapiens мають одну причину: вірусні ліки, які, за задумом їхнього творця, повинні були зцілювати від хвороби Альцгеймера. Головним героєм нового циклу став піддослідний шимпанзе на ім’я Цезар. Грає Цезаря за допомогою технології анімаційного «захоплення руху» один із найталановитіших британських акторів — Енді Серкіс, у якого подібні перевтілення виходять неперевершено — варто згадати Горлума з «Володаря кілець» і Кінг-Конга в однойменному блокбастері Пітера Джексона. Метр кінокритики Роджер Еберт дав фільму три зірки із чотирьох, зазначивши, що в образі Цезаря неможливо сказати, де закінчується гра людини, а де починаються спецефекти. Автори зробили ставку на максимальну реалістичність. Мавпи виглядають як справжні шимпанзе, горили й орангутанги, і майже всі, за винятком Цезаря, спілкуються жестами й вигуками (голосові зв’язки мавп нездатні відтворювати людську мову), а катастрофічний сюжет з «мавпячим грипом» вписується в регулярну епідеміологічну медіапараною.
Наступні частини — «Світанок планети мавп» (2014) і «Війна...» — зняті Меттом Рівзом, на чиєму рахунку вже були вампірська мелодрама «Впусти мене» і сенсаційний хоррор «Монстро».
В основу конфлікту Рівз поклав драматургічно безвідмовні мотиви: ксенофобію і помсту. Перша призводить до війни людей з мавпами, очолюваній полковником Маккаллоу (Вуді Харрельсон). Друга — це причина, з якої цю війну в «Світанку» починає озлоблений на людей і на Цезаря як надмірного гуманіста шимпанзе Коба. У новому фільмі вже самим Цезарем рухає схоже почуття, оскільки Полковник убив його дружину й сина.
Адреналінові сцени сутичок, прекрасні натурні зйомки, стрімка й щільна дія — Рівз вміло дотримується законів жанру. Однозначних лиходіїв нема; у всіх свій біль, свої страхи, свої втрати. Оповідь урізноманітнюють також паралелі з класичним «Апокаліпсісом сьогодні» Кополи: в обох випадках сюжет — це подорож групи сміливців у криваве царство, створене збожеволілим полковником, щоправда, те, чим керує герой Харрельсона, схоже, швидше, на фашистську диктатуру.
Трагічної висоти 1968 р. Рівз не досяг, але зберіг змістовний знаменник циклу — лишатися масштабною алегорією на темні сторони роду людського. Адже «Планета мавп» — це завжди про нас, це те саме дзеркало, в яке ми заглядаємо без сорому, тому що бачимо лише розумну мавпу, хоча насправді бачимо себе.
