Майданчиком для проведення фестивалю став Театр російської драми ім. Лесі Українки, про який декілька років тому Давид Боровський в інтерв’ю з Михайлом Резниковичем сказав: «Це наше все!» Так склалося, що саме в цьому театрі він поставив свою першу виставу як художник — «Поворот ключа», і тут же останній — «Дон Кіхот. 1938».
У перший день фестивалю відбулося відкриття «Простору Боровського», що зібрало чимало іменитих гостей, серед яких були: Роман Балаян, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Юрій Рост, Леонід Ярмольник і син Давида Львовича — відомий художник Олександр Боровський. Лунали теплі слова й спогади, багато говорили не лише про видатний талант і незвичайну скромність Боровського. «Простір Боровського» — це не виставка й не експозиція, а щось велике. Це дуже театральний і водночас реальний світ, у якому все дихає творчістю. Маятник із вистави «Поворот ключа», що став символом фестивалю, гойдається з боку в бік, відмірюючи час, що спливає за іншими, ніж земні, законами. Це час театральний, у якому можливо перенестися на декілька століть назад, або зазирнути в далеке майбутнє. Мабуть, художник знав, як повернути той самий ключик у дверях всесвіту, який відкриває таємниці світобудови й водночас людські почуття. Фотографії, макети вистав, костюми... У цьому просторі особливо гостро відчуваєш, що в центрі сценографії Давида Боровського завжди стоїть актор.
— Наш обов’язок залишити нинішньому поколінню театру та глядачам часу сьогоднішнього реальну, зриму пам’ять про цього генія театральної справи, велику й нескінченно скромну в своїй сором’язливості й гуморі людину. Нам хотілося, щоб ця пам’ять залишилася на роки, може на десятиліття, — сказав Михайло Резникович.
У рамках фестивалю відбувся круглий стіл, присвячений творчості Давида Боровського, який провели театрознавець Наталія Владімірова і Борис Куріцин. Учасники ділилися своїми спогадами, а також мистецтвознавчими поглядами. Важко підібрати правильну тональність подібних бесід, аби уникнути пафосу. Цікаво було спостерігати, як відомий театрознавець Анатолій Смелянський робив записи в маленькому блокноті, ловлячи кожне слово зі спогадів про Боровського. А вони були варті того. Майже прозрінням стало те, що актори «Таганки» прислухалися до думки Боровського мало не більше, ніж до думки Любимова... А, здавалося б, ідеолог театру та художник — поняття різновеличинні в театрі... Мистецтвознавець Кіра Пітоєва-Лідер зворушливо згадувала про ганочок Театру російської драми, на якому полюбляли сидіти великі актори минулого, пам’ятник якому — лавочку з вирізаними іменами вигадав Давид Львович. Одна з московських мистецтвознавців назвала сценографію Боровського у виставі Театру Європи «Дядя Ваня» в постановці Льва Додіна — «це ж Моне». А в мене інша версія... це ж Левітан, точніше, в основі сценографії Давида Львовича картина Левітана «Копиці», яку він написав в Ялті, в будиночку Чехова. Копиці сіна, підняті в повітря, над планшетом сцени, наче символ того, що з приїздом Серебрякових усе зміниться, стане іншим і дивним у тихому житті мешканців садиби дяді Вані. Ксенія Раппопорт у ролі Олени Андріївни — інтелігентна, тонка, щира, вродлива тією благородною красою, в якій є щось нерозгадане, «русалчине». До речі, під час прес-конференції актриса пригадала забавний випадок: «Я в «Дяді Вані» вдягнута в гарну строгу сукню й крислатих капелюх, що закриває обличчя. Художники зі світла мені під час репетицій весь час повторювали: «Ксеніє, сядь якось інакше, повернися, щоб тебе було видно!» Я старалася, навіть шия боліла. І ось ми граємо виставу в Лондоні. Напередодні вистави Давид Львович раптом заходить до мене в гримерку й вигукує: «Подивися, якого я тобі капелюха купив на ринку!» І показує дуже гарний капелюшок з величезними крисами. Утричі більший за той капелюх... Я кажу: «Але в ньому мене взагалі не буде видно!» На що Боровський відповів: «Дурненька, тебе й не повинно бути видно до кінця першого акту! Просто всі знають, що Олена Андріївна прекрасна. Коли до тебе звикнуть, ти знімаєш капелюха, й усі впевняться, що ти дійсно красуня»!
Одкровення цієї постановки — Соня (Олена Калініна) анітрохи не менш гарна, ніж Олена Андріївна, але змучена роботою й станом хронічної нелюбові, вона стала сильною й цинічною. Її монолог про «небо в алмазах» не мелодраматичний і сльозливий, а чіткий, як самопереконання, несподівано жорстокий, наче вирок, виголошений металевим голосом — «...І ми побачимо... ми побачимо... ми побачимо»...
А от Додінського «Короля Ліра» побачити вдалося далеко не всім охочим. Такого ажіотажу перед входом до театру не пам’ятаю за останню п’ятирічку. Сказати, що яблуку ніде було впасти — не сказати нічого, дивом любителі мистецтва не покалічилися в гонитві за театральним щастям. Проте вистава варта була того... Дуже рідко в театрі виникає відчуття чогось містичного. Це можливо, коли творцям вистави вдається впіймати в невловимому просторі точне відчуття природи п’єси, й не просто впіймати — утримати. Чорна коробка сцени, забита перехрещеними білими дошками, немов забитий світ. Чорно-білі костюми, вихоплені з різних епох... У вкрай умовному просторі — тонкий психологічний театр. Лев Додін переусвідомив Шекспірівську трагедію, позбавивши її звичного трактування. Беззахисність, страх, дурість і духовна сліпота Ліра, а аж ніяк не внутрішня сила й правота приниженого батька. До речі, російська критика визнала в Королі Лірі в виконанні Петра Симака самого... Льва Абрамовича.
«Для Додіна війна батьків і дітей, вчителя й спадкоємців вчення, осмислена як провина перших, за якою йдуть жорстокі, але виправдані дії інших. Це він, батько, не приймає й не розуміє дитячих прав, не хоче почути їхнього крику про свободу. Він — будівник тоталітарної системи, кріпосного театру, в якому актори вимушені підкорятися всім примхам вседержителя. Тому одна з найбільш алегоричних сцен вистави майже наприкінці: Лір-Семак танцює із знайденими дочками, наче Карабас-Барабас зі своїми маріонетками. Усі троє — в білих кринолінових сукнях — кружляють навколо його пальця, ніби собачки під собачий вальс: ідилія батьківського раю, свято неможливої слухняності», вважає критик Олена Карась.
До речі, не один переклад Шекспіра не влаштував режисера. Майже підрядковий переклад, позбавлений поетичного забарвлення, Діни Додіної дозволяє почути Шекспіра не канонічного, а сучасного (з вкрапленням молодіжного сленгу)...
Уперше за тридцять років Київ побачив вистави Театру Європи, відкрився «Простір Боровського». Фестиваль закінчився, й хотілося б вірити, що буде продовження...
