До сьогодні Україна щороку втрачала декількох майбутніх Малєвичів, Рембрандтів чи Матісів через відсутність цивілізованого арт-простору. Значна частина талановитих митців від’їжджала за кордон у пошуках кращого життя та визнання. На щастя, останнім часом регрес зупинився. Українське мистецтво отримало можливість реабілітуватися завдяки мистецьким грантам та освітнім програмам.
Та чи змінилося ставлення українців до мистецтва і як сприймають проекти українських художників за кордоном — я дізнавалася із бесіди з Майклом Мерфенком, українським художником ірландського походження. Він анітрохи не розуміє російської, зате, що мене вразило, нам вдалося поспілкуватися українською. Оксана Мерфенко (Грищенко) — дружина Майкла і куратор Клініки Дорошенко-Грищенко — люб’язно погодилася на коментарі.
— Майкл, що вас спонукало приїхати працювати до країни, де відсутній цивілізований арт-простір, арт-ринок?
МАЙКЛ: — Коли я приїхав до України у 1997 році, я був вражений енергією, що її тут відчув. Пам’ятаю, як вперше потрапив на Майдан Незалежності. У Європі усе компактне, а тут — величезне блакитне небо просто в серці міста. Це — енергія, дика енергія. І для мистецтва це важливо. І Україна завжди мала ніби якесь особливе розуміння світу.
— Ваш проект «Інсектоїди та рептилоїди — пошук гармонії» цьогоріч потрапив на ярмарок Red Dot Art Fair у Майамі, куди взагалі досить важко пробитися. Чим вас особисто як художника зацікавив цей ярмарок? Що там відбувалося особливого?
МАЙКЛ: — Публіка там — це не тільки люди, які купують мистецтво. Там тисячі й тисячі людей мають змогу подивитись твою роботу. І усе це за якихось 3—5 днів. За звичайних умов протягом такого короткого часу твої роботи побачать лише декілька сотень глядачів, і це якщо пощастить. Там отримуєш можливість показати себе. Бо це шоу, це спілкування, це знайомство і досить цінний досвід занурення в інші стилі.
— У чому полягає суть проекту? Що стало поштовхом для співпраці?
МАЙКЛ: — Проект «Інсектоїди та — пошук гармонії» був створений куратором Костянтином Дорошенком після розмови з киргизстанським геологом та мислителем Ільясом Садибакасовим про розвиток людства. Суть у тому, що цінності спільноти, гармонія життя мурашника («інсектоїдів») протиставляється свободі індивідуума та праву кожного на бійку «за правилами» («рептилоїдів»).
Але йдеться не про походження людини від ящірок чи комах. А про дві моделі цивілізації.
Ми створили цей проект у Пекіні (на XXIV Світовому конгресі філософії права та соціальної філософії «Глобальна гармонія та верховенство права». — Авт.). Я сприйняв це як гарну нагоду. Ми слухали авторитетних філософів — західних та східних. Усі їхні доповіді означали для мене одне: що два основних світи борються між собою. Хоча боротися не мають бажання. Вони хочуть досягти гармонії, співпрацювати, але не можуть. Комахи («інсектоїди») не перетворяться на ящірок. А ящірки («рептилоїди») не стануть комахами. І це проблема.
— Якщо ми вже торкнулися Костянтина Дорошенка як куратора, то що для вас є співпраця з куратором?
МАЙКЛ: — Я не знаю, як би це окреслив він, але я відчуваю цей процес як певну гру. Він презентує свою концепцію, і я реагую на неї. Я не малював просто ящірок та комах. Я малював, як вони відчувають світ. Вони мають досить дивні особливості. Комахи відчувають світ за допомогою лап. А ящірки вивчають світ кінчиком язика. І я намагався це відчути. Це досить цікаво в соціальному плані, на глобальному рівні.
— Я розумію, що з Костею вам дуже гарно працюється. Але чи потрібен художнику куратор, як ви гадаєте?
МАЙКЛ: — Так, нам чудово працюється, тому що він дуже важка людина. І це дуже добре! Ти потребуєш складного куратора, з яким будеш боротися, з яким важко, тому що якщо усе легко — то нічого не відбудеться.
Художник потребує виклику. А куратор — це виклик. Ти не повинен просто слухати куратора і робити, що він каже. Куратор так само не очікує, що художник повністю йому підкорятиметься. Ідеальний проект це не тоді, коли куратор уявляє щось, а потім художник виконує саме те, що він задумав. Результат має бути чимось абсолютно новим і несподіваним для обох.
Я хочу сказати, що без Дорошенка цей проект не існував би, тому що саме він його почав. Але я також гадаю, що з іншим художником це вже був би зовсім інший проект.
— Проект був започаткований у Киргизстані, візуально набув вираження у Пекіні, потім поїхав на ярмарок до Майамі, а далі поїде до Киргизького національного музею імені Г. Айтієва. Чому обділяють Україну? Чи вважаєте, що це буде складно для нашого сприйняття?
ОКСАНА: — У нашій країні деякі глобальні теми все ще залишаються надто абстрактними. Для американців питання «Америка- Китай» буквально у них під боком, в їхньому дворі, так би мовити. Для них Китай — це не щось абстрактне. Для нас, по суті, Майамі і Пекін однаково абстрактні. Нам набагато цікавіші Тимошенко та Янукович. (Сміється).
Якби ми показали «Інсектоїдів...» в Україні одразу після Пекіну, мені здається, його б тут навіть не помітили. «Клініці...» цікаво було спровокувати американців. Цей проект був ідеальний для цього. А для України було дуже важливо, щоб нас, українців, побачили в Майамі з іншого боку. Що тут є філософська думка, що тут є такі куратори, тут є такі проекти. І це було для нас важливо. Я думаю, безперечно, цей проект буде в Україні. Ми ще точно не вирішили, коли і як ми його покажемо. Але все має бути вчасно. (Сміється) І це буде цікаво — спровокувати щось вже тут, у своєму суспільстві.
— Майкл, як Україна впливає на ваші роботи?
МАЙКЛ: — Досить потужно. Як я вже сказав, у Німеччині, у Брюсселі, в Бельгії я створював досить похмурі, депресивні картини. А тут мої роботи сповнені кольору. Коли ти створюєш мистецтво, ти відображаєш ту культуру, в якій перебуваєш. Тобто якщо я працюю в Україні доволі довгий час, то я повинен називатися українським художником.
— Від того часу, як ви приїхали, чи змінилося тут щось у ставленні до мистецтва? Яким чином події на кшталт мистецької премії Пінчука чи аукціон із роботою Кандинського впливають на наше сприйняття мистецтва як такого?
МАЙКЛ: — У 1997 році у художників було дуже мало можливостей. Люди ходили на виставки і нічого не купували, а митці ставали графічними дизайнерами або художниками комп’ютерних ігор. Ціле покоління без майбутнього. А сьогодні є «PinchukArtPrize», виставки молодих художників у місцевих галереях. Я відчуваю зростання. Принаймні, люди вже не почуваються дурними, коли відвідують мистецькі події. Тепер вони йдуть на виставку за новим досвідом, готові відкритися ізсередини.
— Про що буде восени ваш наступний проект «Лабіринт»?
МАЙКЛ: — Багато цивілізацій відтворювали сюжет із лабіринтом, що його певний міфічний юнак мав пройти від початку до кінця — крізь темряву й жахи. Йому казали: «Це твоє життя: ти йдеш крізь жахи, а потім дійдеш до фіналу».
Мій наступний проект «Лабіринт» — про смерть. Бо я завжди працюю над тим, чого я боюся.
Я боюсь смерті. Боюсь помирати. І боюсь жити. Мій «Лабіринт» — про це. Велика частина «Лабіринту» буде присвячена розумінню того, що значить жити. Моє покоління — це кордон між поколінням бебі-буму та поколінням екобуму. Ми досить складні. Ми засмучені. Можна сказати: «Ми могли б жити. Але ми існуємо». Лабіринт — це також життєва стежка. Стежка героя. Як багато є стежок, якими ти можеш пройти. Але в лабіринті є лише один шлях, який ти повинен обрати. І щодня кожен може проходити цей лабіринт повністю.
ОКСАНА: — Нам одну класну книжку подарували. Там різні історії закулісся мистецького життя. І про гроші, і про дилерів, і про художників. І в ній один дуже цікавий товариш, Бен Люїс, стверджує, що принцип «Купуйте мистецтво, котре вам подобається» — це міф, що ним користуються арт-дилери, і то вельми шкідливий. Натомість — він закликає купувати мистецтво, яке вам страшно не подобається: «Buy what you hate». Тому що лише мистецтво, що вам не подобається, насправді викликає у вас реальні емоції.
«Не купуйте метеликів «а-ля Хьорст», не купуйте «а-ля Полок» — він знищує таким чином все сучасне мистецтво. Мова не йде про те, що викликає скандал. Адже зараз купують саме заради уваги і скандалу. Йдеться про те, що в тобі викликає якесь занепокоєння, про що ти згадуєш не просто як: «Фу, яка гидота!», але ти про це щось думаєш, воно тебе «зачепило».
Насправді, усе велике мистецтво спочатку викликало саме відторгнення. Воно викликало занепокоєння і нерозуміння, про що і навіщо людина це робить. А потім років так з п’ять пройде, і раптом хтось починає розуміти, що це був прорив. Але художник не робить прориву. Художник просто творить.
