Головний диригент Національної опери України Микола Дядюра влітку святкував свій ювілей у родинному колі. Для публічного ж святкування обрав улюблену оперу «Набукко» Джузеппе Верді, яка з великим успіхом була виконана 26 вересня, а 29 вересня Микола Володимирович запрошує послухати Другу Симфонію Густава Малера. («Воскресіння» Auferstehungssinfonie) у виконанні Симфонічного оркестру та хору Національної опери України (хормейстер - Богдан Пліш; солісти: Ксенія Бахрітдінова-Кравчук, сопрано та Анжеліна Швачка, мецо-сопрано ). Про те, як стають диригентами, про своє життя в цій мистецькій професії «Дню» розповів маестро Микола Дядюра.
«НАВІТЬ ОДИН ОРКЕСТР ПО-РІЗНОМУ ЗВУЧИТЬ ІЗ РІЗНИМИ ДИРИГЕНТАМИ»
- Миколо Володимировичу, професія диригента не така популярна, як, наприклад, космонавт, лікар чи вчитель, щоби мріяти ще з дитинства Як і коли ви відчули, що хочете стати диригентом?
- Шлях у кожного свій, але, звичайно, без базової музичної освіти ну ніяк не обійтися, це аксіома. Мої батьки жодного стосунку до музики не мали: тато – інженер-будівельник, мама – вчителька фізики. В мне все почалося з художньої самодіяльності. Потім пішов до музичної школи, вчився грі на трубі. Далі було училище, і от уже там я вперше спробував займатися диригуванням, це було дуже захоплююче. В консерваторії я навчався на двох факультетах: оркестровий закінчив, відслужив у армії, повернувся і закінчив диригентський клас професора Романа Кофмана.
- Як відбувся перехід від інструменталіста до диригента? І взагалі, що таке диригент?
- Досі не сформулював це навіть для себе. Було непереборне бажання стати за пульт і творити музику. Для того, щоб піти на диригентський факультет, я повинен був, звичайно, спитати дозволу в свого педагога з класу труби Миколи Володимировича Бердиєва. Я боявся, що вчитель буде незадоволений моїм бажанням, але він сказав, що сам завжди мріяв стати диригентом, тож благословив: «Може, в тебе щось вийде!» Дуже велику роль мають педагоги в ставленні майбутнього диригента: в училищі я займався в Ігоря Шпіцберга, в консерваторії – в Романа Ісаковича Кофмана. В Кофмана клас був дуже хороший, але, я б сказав, жорстокий. Не всі витримали.
- Цікаво, в чому полягає жорсткість, про яку ви говорите?
- Розумієте, в клас диригування приходять, як правило, сформовані музиканти, зі своїм баченням, розумінням, з переконаннями, сприйняттям музики, іноді й досвідом. І тут починаються іскри. Не завжди погляди учнів збігалися з лінією педагога. Ніхто нікого ламати не збирався, але лінія вибудовувалася все ж якась одна. Йшлося не лише про техніку диригування, про ремесло, якому Кофман дуже добре вчив, йшлося про змістовну частину творів.
- Нотні знаки всі однакові, а інтерпретації різні. Де знаходять те, що називають стилем, манерою виконання?
- Усередині себе. Навіть один оркестр по-різному звучить із різними диригентами. Всі знають, що «форте» – це «сильно». Наскільки сильно? Сильно в Моцарта і Шостаковича… Розуміння і відчуття – тільки від себе. Але при цьому ви повинні бездоганно володіти своїм ремеслом, інакше – самодіяльність.
- У рік завершення навчання ви стали лавреатом Міжнародного конкурсу диригентів «Мін-Он» та володарем спеціального призу Японської асоціації диригентів. Як це допомогло вам у подальшій кар’єрі? Де почалася ваша професійна діяльність?
- По завершенні навчання мене направили – а тоді існувала система розподілу молодих спеціалістів – дуже далеко, як мені здавалося, в глуху провінцію. Три роки я працював головним диригентом симфонічного оркестру Омської філармонії, і це насправді був безцінний досвід, який я навряд чи отримав би, залишившись у той час у Києві. Оркестр був дуже хороший, програма насичена. Тож, повернувшись додому і зайнявши посаду диригента Національної опери України, мені вже було що пред’явити як професіоналу. З 1988 року театр – мій другий дім. Але, звичайно, участь у такому престижному конкурсі, як «Мін-Он» мала колосальне значення! Сейджі Озава, який був головою журі, запросив мене на стажування в форматі літньої сесії в США. Це був дуже цікавий період: фестиваль, видатні виконавці, студенти з усього світу. Сенс таких заходів у тому, що приїжджають найзнаменитіші музиканти, творчо спілкуються з молоддю, найбільш обдаровані потрапляють у поле зору професіоналів, зав'язуються контакти. Там мені пощастило навчатися під керівництвом самого Леонарда Бернстайна та Андре Превіна. Там же в мене відбулася зустріч, яку я ніколи не забуду: з Ніколаєм Гяуровим і Мірелою Френі. В межах фестивалю вони брали участь у концертному виконанні «Пікової дами». Я їм знадобився для того, щоби… попрацювати над дикцією. Але це дало мені змогу опинитися всередині репетиційного процесу, а не бути просто спостерігачем. А ще я отримав від них безцінний подарунок, яким користуюся і донині: партитуру Реквієму Верді. Кожен раз, відкриваючи цю партитуру, я бачу автографи двох великих співаків.
«Я НЕ ХОДЖУ НА РОБОТУ, Я ЖИВУ ЦИМ»
- Вас знають і як головного диригента симфонічного оркестру Національної філармонії України.
- Коли після реконструкції відкрили Київську філармонію, постало питання про створення симфонічного оркестру. Я погодився на пропозицію очолити новий оркестр, але за одної умови: щоб було проведено 100-відсотковий конкурс. Я ж бачив, що запропонований мені оркестр складався з артистів із різних колективів. А я прагнув створити цілісний організм. Так і сталося. Ми одразу ж отримали грант від Японії на придбання інструментів. Тоді, в 1995 році нас називали «оркестром майбутнього», і за короткий час він став не тільки провідним оркестром в України, а й помітною фігурою в міжнародному музичному житті.
- Однак театр ви не полишили. Як уживаються різні пристрасті: до симфонічної, оперної, балетної музики?
- Я назвав би це пристрастю до театру. Вірите, моєю чи не єдиною розвагою в роки навчання був театр. Я майже щодня тут проводив, я готовий був слухати з ранку до ночі все, що тут відбувається. Тож театр – то була не тільки мрія, а й мета. На мою думку, в театрі зібране все краще. Як це може не підкупати, не спокушати – мати стосунок до найкращого! Ти за це відповідаєш. У твоїх руках багато. Диригування – це не професія, це – життя. Я не ходжу на роботу, я живу цим. Це не гучні слова. Це не кількість часу на робочому місці – це результат того, що приготував удома, в дорозі, в процесі вивчення, дослідження…
- Тобто не диригентом ви ніколи не буваєте?
- Виходить, так. Я дійсно не вмію відпочивати. При чому я говорю це без тіні позитиву. Це ж втомлює, відбивається на здоров’ї.
- Ну, а під час суворого локдауну змогли відпочити?
- Краще б я працював! На жаль, мене не обминув COVID-19 – я дуже важко перехворів. У планах було впритул зайнятися італійською мовою. Але хвороба накрила…
- Мабуть, мали привід подумати про життя, оцінити вже пройдений шлях?
- Так, мені є, що пригадати. Й, крім рідного театру, паралельно з яким працював за кордоном із потужними оркестрами: був головним диригентом Сеульського симфонічного оркестру і Симфонічного оркестру Кванг Джу в Південній Кореї, Щецинського філармонійного оркестру в Польщі. А ще безліч концертних турів, фестивалів у Німеччині, Італії, Франції, Іспанії, Швейцарії, Туреччині. Це був дуже цінний досвід. Мова не про заробіток, а про досвід, бо за часів навчання в Радянському Союзі про якийсь обмін узагалі не йшлося. Я випускався в переломні роки, раптова відкритість світу нас просто приголомшила. Я й досі зберігаю ті зв’язки, які виникли з перших виїздів за кордон. Мене часто запрошують до Японії, гарні стосунки склалися з паризьким оркестром. Накопичений досвід і репертуар дозволяють оперативно відгукуватися на цікаві пропозиції. А якщо пропонують щось, чого я ще не виконував, особливо сучасну чи маловідому музику, з великою цікавістю беруся за вивчення матеріалу. В світі стільки музики, яку ще хотілося б зіграти!
- Тож щодо сучасної музики: яка саме приваблює вас як потенційний чи вже опанований матеріал?
- Дуже люблю наших, українських молодих композиторів: Сергія Пілютікова, Олександра Родіна, Олександра Щетинського… От нещодавно відбувся конкурс української увертюри: дуже талановиті композитори є! Українська інструментальна музика дуже широко представлена в Філармонії, найпотужніші оркестри України включають у свої програми як національну класику, так і сучасні твори.
«КЛАСИЧНА МУЗИКА ЗРОЗУМІЛА ВСІМ, БО ВПЛИВАЄ НА ПОЧУТТЯ»
- За радянських часів співпраця з композиторами декларувалася як першочергове завдання.
- У ті часи практично все декларувалося. Мистецтво і спорт були частиною ідеології. Не треба забувати, що за своєю суттю високе мистецтво оперує загальнолюдськими цінностями, а не потребами ідеології, поняттями політичними. Тому класична музика зрозуміла всім, бо впливає на почуття: вона говорить про любов, ненависть, вірність, зраду… До роковин трагедії Бабиного Яру ми виконуємо Другу симфонію Малера, яка має назву «Воскресіння». Це ж дуже символічно для відзначення подій, які не можна забувати, щоб вони ніколи не повторювалися не лише в нас, а й у всьому світі.
- Чому на честь свого ювілею ви обрали саме «Набукко»?
- Я дуже люблю цю оперу! Сприймаю ювілейну дату не як підбиття якихось підсумків, а лише як привід ще раз продиригувати цю прекрасну виставу! Дата є, а відчуття якоїсь межі, риски відсутнє. Продовжую працювати, сподіватися, мріяти.
