У Будинку працівників культури в Донецьку по-справжньому затишно й тепло. Тут дуже мало місця. Але тут усе на своїх місцях. І все, можна сказати, просякнуто лавандою й любов’ю — це відчувається. У першу чергу у ставленні працівників Будинку до своєї роботи, до картин. І так було тут завжди. Про це свідчать численні спогади акторів, музикантів, письменників, художників, які побували тут. Багато років цим будинком керує Майя КАЛІНІЧЕНКО, людина, яка підтримує справжнє.. в людині, мистецтві, житті. Вона щиро любить Сергія Кримського, якого для неї відкрила газета «День», і шкодує, що познайомилася з його творами тільки перед смертю філософа.
— На превеликий жаль, таких будинків, як наш Будинок працівників культури, на колишньому пострадянському просторі вже немає. Раніше у нас були хороші зв’язки з білоруським Будинком мистецтв, з азербайджанським Будинком працівників культури, з вільнюським Будинком мистецтв. З Москвою у нас 18 років величезної дружби. Але цього вже немає, лише ми збереглися. У цьому велика заслуга нашого колишнього мера Володимира Рибака. Тому що два роки ми жили в розрусі, це був період провалу, розваленої країни. А потім, і до сьогодні нам допомагає міський голова Олександр Лук’янченко. Будинок, у якому сидимо зараз, ми отримали вісім років тому. Сюди були вкладені великі кошти. Тут немає ніяких розкошів. Але ми ставимо головне завдання, якого ніколи ще не змінювали, — це безкоштовний вхід.
За всі роки існування Будинку у нас ні на мить не зупинялося життя. Нас тут усього лише всіх творчих аж чотири людини, і сім людей це технічний персонал, я й технічний секретар. Усе це золотий наш актив (золотий — я підкреслюю, і без лапок).
Наша робота не починається й не закінчується лише цими стінами. Дуже багато подій відбувається спільно з нашим університетом, у якому є чудові люди, що об’єдналися довкола головної ідеї — цінності українського слова. Ми спільно проводимо рубрику «Україна, яку я мало знаю», головна мета якої — дарувати людям радість через слово, через особистість. Наприклад, у рамках цієї рубрики вийшла унікальна книжка, яку ми ще представлятимемо. Книжка називається «Українська діаспора: літературні постаті, твори, бібліографічні відомості». Вона видана під редакцією завідувачки кафедри української літератури й фольклористики філологічного факультету Донецького національного університету Віри Просалової. Це унікальне видання, величезна праця, щоб нам показати велич українського народу. Те, що весь час робить газета «День». В цьому випадку для нас головне — показати людям, що Україна велика країна, з великою культурою, великим народом. У цій книжці українська діаспора представлена новими іменами письменників і художників з Канади, Австралії, Нової Зеландії, Америки і т.д. Ми, на жаль, багато чого не знаємо, а це знати треба, щоб ми не з кулаками кидалися один на одного (я маю на увазі Схід і Захід), а щоб ми жили за заповідями Бога, «любіть один одного». На те ми й люди, щоб розуміти один одного. І тому ми відчиняємо двері всім людям, всіх національностей, усім національним товариствам...
Усі 60 років наш Будинок дотримується одних принципів. Це передусім людина з її душею та її проблемами. Бо до цього Будинку йдуть і з бідами, і ми як можемо намагаємося допомагати. Сюди йдуть і з радощами. Певна річ, з новими роботами, з новими книжками. І це не лише наші творчі спілки.
Будинок нічого не був би вартий, якби люди не об’єднувалися довкола ідеї — любові (я просто на цьому наполягаю). А ми тут любимо людей. Сьогодні ми живемо в світі здебільшого недовговічних цінностей, які руйнують людську душу. А людина насамперед формується вірою й неодмінно культурою та мистецтвом. Нічого більше не може бути.
— А що означає Будинок працівників культури як явище? Чим він відрізняється від БК?
— Різниця дуже проста й зрозуміла. Будинок культури — це осередок культури, який більшою мірою працює з гуртками самодіяльності. Як правило, належить якому-небудь підприємству. Ми ж Будинок працівників культури, тобто тих людей, які створюють плід літератури, театру, музики, це творчі спілки, організації, це театрально-видовищні установи, навчальні заклади культури. Ми ні перед ким не зачиняємо дверей. У нас на Донбасі є Спілка письменників, Спілка театральних діячів, Спілка художників, Спілка музичних діячів, Спілка архітекторів (плід нашої творчої роботи — виставка картин архітектора з Єнакієвого Геннадія Куклашова, що наразі проходить у головній галереї), музична академія, університети, училища. І ось це їхній Будинок. Ні клуб, ні палац, а Будинок. Будинок, який завжди прийме й допоможе. І наш Будинок живе за законами будинку.
— А яким є найяскравіший період цього будинку, найнасиченіший?
— На жаль, кожний рік насичений, і дедалі більше.
— Чому на жаль?
— Я своїм працівникам навіть відпочивати не даю. Я дійсно порушую всі норми. У нас лише в листопаді на 30 днів 21 захід. Причому ми не дозволяємо собі робити їх значущими чи незначущими, це неможливо. Раніше ми робили п’ять-сім заходів за місяць, це теж було дуже важко. Тому що приготувати, наприклад, літературну вітальню є величезною працею. Ми працюємо з людьми, які розробляють сценарії, як правило, це наша професура. Це відбувається не на рівні поверхневих знань, а дуже глибоко. І коли така людина виходить у зал, глядач розуміє, що з ним розмовляють особливою мовою. Наприклад, на наші музичні вітальні приходять люди, які часто не можуть дозволити собі дорогі квитки на концерти, а потреба в класичному музичному мистецтві величезна. Уже 41 рік цю вітальню веде Станіслав Саварі. По-перше, він веде її по-людському приголомшливо. А по-друге, з величезними енциклопедичними знаннями. Він з вами говорить так, ніби тільки-но пив чай з Чайковським і прийшов вам розповісти про це. Не фамільярно, а з піднесеним розумінням. У нас у цій музичній вітальні можуть брати участь усі, від 15 осіб до цілих хорів, де 50 вокалістів.
Сцена будинку хоч і маленька, але престижна. Той, хто робить перші кроки на ній, виходить з першим концертом, зростає й продовжує нас радувати. Адже любов породжує любов. У нас у Будинку це слово звучить постійно. І не просто повчально звучить, воно проходить через долі людей, через долі акторів, музикантів, письменників, художників як нашого краю, так і тих, ким пишається Україна й світова культура.
— Будинок збирає інтелігенцію. За ці 60 років ви можете намалювати портрет донецької інтелігенції?
— Сьогодні слово «інтелігент» вживається в лапках і з сарказмом, дійсне його значення можна зустріти дуже рідко. У вашій газеті, наприклад, це слово має значення правильне. У Донецьку дуже багато таких людей. А ми ж багатьох і не знаємо. У нас є рубрика «Представляємо нові імена». Ці люди можуть себе проявляти й у науці, й у промисловій сфері. І ми всіх їх прагнемо сюди залучити для того, щоб розширювати наше коло. Є робочі інтелігенти, їх дуже багато, ми з ними дуже дружимо. Тому що інтелігент — це той, хто в цьому страшному прагматичному світі здатен проявити такі якості, як милосердя, честь, гідність, любов до іншої людини, перейнятися її долею. І таких людей, хоч би як хотілося їх випалити розпеченим залізом декому, у нас багато.
Якщо ви візьмете книгу відгуків, яка ведеться з 1971 року, вона вже пошарпана, але містить імена великих людей — це актои і МХАТу, і Театру ім. Єрмолової, і Театру ім. Пушкіна, і О.Ефремов, і Є.Євстігнєєв, і К.Райкін, і Б.Ахмадуліна, і Р.Рождественський, і ще багато інших. Це все ті імена, якими ми пишаємося. Усі вони писали нам, що їм з нами добре, що вони хочуть приїжджати до нас частіше й т.д. У нас була рубрика «Після опівночі», коли після своїх вистав до нас у гості приходили артисти. Ми їх зустрічали, частували, спілкувалися, й це тривало до п’ятої-шостої години ранку. І це спілкування базувалося на любові й пошані людини до людини.
Напевно, розвиток Інтернету й віртуального спілкування заполоняє не лише мізки й серце людини, а і її час і простір. Дедалі меншою стає потреба в спілкуванні душі з душею. Але ми це так гостро не відчуваємо. Оскільки в нас так багато друзів, які виросли в цьому Будинку й які сьогодні зігрівають нас своїм теплом...
